На двох українських каналах розпочався показ серіалів, між якими, на перший погляд, немає нічого спільного. Крім, хіба що, продюсерського лаконізму: тривалість першого - 352 хвилини (вісім серій), другого - близько 780 (тринадцять серій). 

Перший серіал починається з того, що чиновник відстрілює офіцеру яйця, і хоч режисер - не Роберт Родрігес, а фільм - не «Місто гріхів», проте саме в цьому епізоді чорно-біле зображення пожвавлене кольором крові. Трохи згодом у кадрі - темна постать в жахливій масці, що гуляє з одрубаною головою в руці. Що ще? Кілька трупів і один епізод, до якого згодом ще варто повернутися.

В іншому серіалі показують, зокрема, як шериф примудряється втонути в масній баюрі, як в дупель п'яного Едгара По регулярно викидають з бару, а ще оповідають неймовірну правду про Джорджа Вашингтона і його дуже специфічну любов до дітей.

Цікаво, що перший серіал - «Пелагія і білий бульдог» на каналі «1+1» - аж ніяк не горор, а другий - «Майстри жахіть-2» на «Інтері» - не має нічого спільного з комедією. Відтак російську екранізацію одного з романів Бориса Акуніна показують о дев'ятій вечора, а другий сезон розчленування плоті та інших хрестоматійних фантазій від класиків сучасного горору - глупої ночі зі зворушливими повторами о п'ятій ранку.

Поза сумнівами, ці серіали не тільки зорієнтовані на зовсім різну аудиторію, але й у канальний ефір потрапили по-різному: якщо «Пелагія» Юрія Мороза - одна з очікуваних прем'єр, доволі благочестиве мило для всієї родини, відзняте з великою любов'ю та повагою до детективно-богоносної трилогії Григорія Чхартішвілі, то тріумф м'ясної фабрики імені таких майстрів жахіть, як Даріо Ардженто («Інферно», «Суспірія», «Привид опери»), Стюарт Гордон («Реаніматор», «З того боку»), Джон Карпентер («Гелловін») чи Тоуб Гупер («Техаська різанина бензопилкою», «Полтергейст») - одна з величезних несподіванок на порозі нового сезону; аж дивно, якими підземними тунелями уся ця «пропаганда жорстокості та насильства» оминула недремних стражів моралі нашої.

Але повернемося до недоречних аналогій, які утворили з обох серіалів дивне плетиво у моєму сприйнятті. Дійшло аж до того, що я почав втрачати певність, котрий із них насправді заслуговує червоного квадратика.

«Майстри жахіть» - один з найкращих горор-серіалів, який завдячує успіхом вже самій тільки концепції: до участі в проекті запрошено 13 режисерів, кожен з яких знімає свою історію. Єдині обмеження - бюджет і хронометраж. І цього досить, принаймні, для того, щоб зіпсувати масштабний задум і надати шанс на виживання благенькій новелі. Тому епічних робіт у цьому форматі годі шукати, а от всілякого дрібного бісеру - не на одну свиню вистачить. У багатьох серіях збереження формальних канонів горору (кишки навипуск, різанина замість «доброго дня», томатна щедрість) не перешкоджає режисерам розповідати фантасмагоричні або гротескні історії, котрі можна було б легко втілити й у лояльніших до глядача жанрах. Наприклад, у звичайному детективі.

Натомість «Пелагія і білий бульдог» - формальний детектив - так і канючить про переповзання в простір горору. Можливо, причина в тому, що благочестива трилогія про сестру Пелагію - найжорстокіші романи Акуніна, де сам принцип побудови сюжету наче позичений у класиків демонічної прози. Адже неймовірно цинічні, нечувані злочини відбуваються не деінде, як у монастирському середовищі або поблизу великих святинь, у затишних і намолених місцинах, що перетворюються на «тихі болота», або ж - якщо вже послуговуватися термінологією Стівена Кінга - «погані місця». Простежити кривавий слід аж до келії схимника - хіба це не улюблене заняття істинного горор-майстра?

Саме прочитання книжок про кримінальні пригоди сестри Пелагії свого часу викликали у мене враження, що Акунін - прихований м'ясник. Недаремно ж він у своїй видавничій серії «Ліки від нудьги» регулярно відкриває імена актуальних світових літрізників - від Жана-Крістофа Гранже до Грегуара Ерв'є.  Та й модифікована письменником міс Марпл, яка охоче перевтілюється на світську красуню, і названа на честь юродивої Христа заради Святої Пелагії, - теж не випадковість.

До речі, режисер Юрій Мороз хоч і уникнув спокуси посилити горор-акценти серіалу, але й не притлумив їх.

Кількість використаного під час зйомок томатного соку - це, мабуть, єдина принципова відмінність між «Пелагією» і «Майстрами жахіть». Хоча іноді заради досягнення належного візуального ефекту не треба ніяких помідорів.

Наприклад, є в першій серії «Пелагії» така сцена: люди товчуться навколо воза, де лежать, прикриті шматиною, безголові тіла батька і сина. Якийсь мужичок каже: дайте подивитись, може хтось впізнає. Якби цей епізод знімав один з тринадцяти чесних «майстрів жахіть», то в кадрі неодмінно б з'явилися обрубки ший. У Мороза в кадрі - лише ноги. І не треба бути Альфредом Хічкоком, щоб вкотре переконатися: найбільше лякає глядача те, чого він не бачить.

Фото - Lenta.ru