Чесно кажучи, на презентацію я йшов із великою пересторогою. Репутація газети «2000» як видання, що послідовно веде деконструкцію того, що вважає за «націоналістичні міфи», змушувала ставитися до заходу обережно. Так само насторожував і оголошений у прес-анонсі перелік гостей. Ними, зокрема, мали бути: народні депутати Дмитро Табачник та Ганна Герман, академік Петро Толочко, голова УНА-УНСО Юрій Шухевич, заступник голови громадсько-культурного товариства «Надсяння» Володимир Бадяк... Привертала увагу обставина: підвищена концентрація депутатів від Партії регіонів, єдиний науковець - академік Толочко, відомий своєю прихильністю до радянського історичних міфів, а від імовірних опонентів - Бадяка та Шухевича - апріорі можна було очікувати радше емоційних, ніж виважених, відсторонених суджень.

Шухевича на презентації не було, як і Табачника. Польську сторону представляв журналіст телекомпанії «Суперстація» та кореспондент газети «2000» Віктор Авдєєв. Перед присутніми виступили головний редактор газети «2000» Сергій Кичигін, заступник головного редактора Тамара Вавілова, автори сценарію Олена Вавілова та Максим Шапка, письменник та журналіст Юрій Рудницький, а також згадані вже Герман, Толочко, Бадяк та Авдєєв.

Фільм «Україна - Польща. Синдром пам'яті» - чотирисерійний. Як пояснювали автори сценарію, перша серія - загальна, друга присвячена релігійним суперечностям між українцями та поляками, третя - взаєминам між двома народами від часів Хмельниччини до Першої світової війни, четверта - подіям 1943 року на Волині та операції «Вісла». Продемонстрований на початку презентації чималенький фрагмент фільму, втім, був присвячений виключно подіям на Волині. Що й змусило одного з присутніх спитати про те, чому ці події (винищення УПА етнічних поляків) та операція «Вісла» не здобули паритетної уваги авторів фільму.    

Продемонстрований фрагмент був, як видалося, об'єктивним. Автори фільму дали чимало синхронів як свідків трагедії 1943 року, так і сьогоднішніх дослідників з обох боків. І все ж, і все ж... От кажуть поляки: вони й досі бояться їздити в Україну. І от українець розповідає про те, як Польща протягом століть гнобила Україну. А тут і одна з авторок фільму, вже в залі, додає: поляки ставилися до знімальної групи з острахом, бо боялися, що, як і завжди, документалісти зніматимуть «черговий панегірик УПА» - але, побачивши матеріали, впускали їх до музеїв та архівів і дозволяли знімати те, що, взагалі-то, зазвичай не дозволяють.. Не могло не скластися враження про певну асиметричність добору матеріалу. Ніби, все гаразд, ніби, з формального погляду, жодних перекручень - і в той самий час звинувачення з польського боку ніби залишалися без відповіді.

Виступаючи в обговоренні, Ганна Герман розповідала, як протягом довгих років, після проголошення незалежності Україною і до сьогодні, примирення України та Польщі проходило під гаслом: «Не чіпати дражливих моментів». На її слушну думку, воно вичерпало себе, бо без вивчення та перегортання складних сторінок взаємної історії справжнього примирення бути не може.

Розповіла пані Герман і про цікавий факт: будучи послом України у Польщі, Дмитро Павличко власним коштом виготовив табличку на могилу Данила Галицького з текстом: «Данилові - від Даниловича» (президентом тоді був Леонід Кучма). Але польська сторона, попри домовленості, дотепер не дозволила її встановити. На думку народного депутата, поляки все ще не позбулися антиукраїнських стереотипів; багато хто з них, наприклад, і досі зве Західну Україну «східними кресами».

Пані Герман також зупинилася на тому, що Україна мусить оцінювати історичні події зі свого власного погляду, а не озираючись на Вашингтон чи Брюссель... і на Росію, - після деякої паузи додала вона. На її думку, для України дуже позитивною була роль пакту Молотова - Ріббентропа, бо це дозволило українцям здійснити вікову мрію про возз'єднання. Присутній в залі голова товариства поляків України, зі словами «Ганьба» та «Це фашизм», залишив приміщення. Якщо оцінювати слова Герман, то виходить, ніби масові розстріли, вигнання й українців, і поляків до Сибіру, загибель більшості західноукраїнських євреїв та інші жахливі події, що сталися саме внаслідок пакту Молотова - Ріббентропа, були для України гранично корисними. Склалося враження, що Герман мислить категоріями територій, а не людей. Так, Львів став центром української культури та української духовності на довгі роки - але чи виправданим було майже поголівне виселення з нього поляків сталінським режимом? Чи не це, зокрема, й викликає в багатьох поляків фантомні болі щодо «східних кресів» - не те, що Львів тепер український, а те, як він таким став, у який спосіб? Чи не це, окрім іншого, заважає примиренню?

Депутатка чимало розповідала, скільки зробив для примирення Леонід Кучма, й висловила надію, що прийде в Україні новий керівник, який продовжить цю справу. За її словами, „не розділені політиками, наші народи мають велике бажання до примирення". Які політики заважають примиренню, вона не назвала.

Авдєєв прямим текстом назвав події 1943 року «геноцидом поляків, здійсненим ОУН-УПА», а також поділився думкою: «Якби ОУН-УПА вдалося тоді вибороти незалежність України, це було б великим нещастям для українців, бо вони жили б у державі терору».

За словами Баняка, польська сторона дуже завищує цифри жертв серед поляків: такій кількості жертв не було звідки взятися, під час операції «Вісла» загинуло більше українців, ніж поляків на Волині, а отже, масштаби волинської трагедії перебільшено, й події 1943 року не варті аж такої уваги, яку їм приділяють. На його переконання, польська сторона й досі проводить антиукраїнську політику, яка мало чим відрізняється від політики їхніх попередників; українцям не дозволяють етнічно самоорганізовуватися, а жертви операції «Вісла» замовчують. Бадяк висловив побажання, щоб і в Україні було таке керівництво, яке б так само відстоювало інтереси українців. Ще промовець сказав, що Польща протягом дуже тривалого часу гнобила Україну, й події на Волині стали реакцією на це. У приватній розмові він розповів про те, що перед війною на Волинь було переселено 70 тисяч польських поселенців, які були покликані розчинити українців у польській масі.

Його виступ додав підозр у тому, що з «українсько-патріотичного» боку було покликано саме тих, від кого очікували виступів з позиції ворожнечі та помсти, а не примирення.

Хтось із присутніх послався на Женевські конвенції, які дозволяють будь-які засоби для боротьби з окупантами. Дивно, але ані від кого з присутніх не пролунали чіткі й недвозначні фрази: «мирне населення» та «некомбатанти». Так само ніхто не згадав про етнічні меншини - тих самих євреїв, наприклад, яких нищили всі, хто тільки міг.

Ще хтось із присутніх спитав, чи не є цей фільм вироком на адресу ОУН-УПА. Кичигін, відповів, що метою авторів не було давати оцінку УПА. На запитання іншого з присутніх: чи не показано у фільмі, що українців та поляків стравлювали задіяні у війні тоталітарні режими, - відповідь була надто розмитою.

Чи не найбільш змістовним став заклик Рудницького до журналістів називати джерела, з яких отримано інформацію, про яку вони розповідають, та акуратніше поводитися з цифрами.

Я особисто неодноразово чув від поляків про те, що „українці воювали в союзі з Гітлером", а від західних українців - про те, що „поляки воювали у союзі з Гітлером". На моє запитання, чи й досі багато людей по обидва боки кордону так вважають, він відповів: стереотипи, виховувані тоталітарною пропагандою протягом десятиліть, так швидко не вивітрюються.

Події Другої світової війни в Західній Україні були дуже складними та неоднозначними й час від часу нагадували хрестоматійну війну всіх проти всіх. Надто багато було в них переплетено інтересів, образ, виробленої століттями взаємної упередженості. Якщо гітлерівську Німеччину можна без вагань назвати абсолютним злом, то жодна зі сторін тих подій (ані УПА, ані Армія Крайова, ані Червона/Радянська армія, ані будь-хто інший) не може претендувати на звання втілення абсолютного добра. Його, абсолютного добра, тоді не було.

Автори фільму неодноразово підкреслювали: вони не прагнули нікого засудити чи виправдати, вони досліджували причини й наслідки того, що було в історії. Стосовно волинських подій вони розмовляли з численними свідками - як поляками, так і українцями, в Україні, Польщі та Канаді. На жаль, презентація фільму залишила відчутний присмак упередженості.

Загалом же, нинішній перебіг обговорення волинських подій наводить на невеселу думку: якщо Польща все ще не до кінця вилікувалася від історичних травм, то Україна й не намагалися щось загоювати й навіть не усвідомлює, що хвора. Ми все ще старанно копіюємо суто російський (російсько-імперський, російсько-радянський, російсько-путінський) дискурс: Україна є центром світового добра, вона ніколи у своїй історії не чинила зла, в усьому винні кляті вороги, які оточували її з усіх боків і тільки й робили, що гнобили її. Ми навіть припустити не можемо, що українці хоч коли-небудь чинили лихо, не хочемо про це й чути. Не те що обговорювати. Така нація прирікає себе так і залишатися нацією-жертвою, ображеною на цілий світ, - а отже, на реальні виклики реального часу реагувати нервово, а не виважено й раціонально.

Утім, використовувати історичні трагедії для того, щоб підвести аудиторію до думки: в усьому винні українці, - так само неприпустимо.