У листопаді 2008 року «Детектор медіа» публікувала статтю Сергія Грабовського «Зраджені сподівання» - відгук на фільм студії «07 Продакшн» «Місто, яке зрадили». Днями до редакції ТК принесли дискету з відповіддю, автором якої є Елеонора Захарівна Коваль - свідок тих подій - людина, яка 67 років тому була у Києві і бачила все на власні очі. Ми публікуємо текст пані Елеонори без змін. Будемо раді, якщо цей текст стане стимулом для відновлення дискусії навколо телевізійного відображення вітчизняної історії.

Легко говорити і писати про Велику вітчизняну війну лише тим, хто довідується про неї з друкованих джерел і не може уявити всього, що доводилося пережити безпосереднім учасникам тих страхітливих подій, згадувати про які навіть через 67 років - значить пережити все наново й роз'ятрити в душі негоїсті рани...

Оцінка війни для кожного з її учасників різна, не кажучи вже про істориків чи філософів. Одначе є категорія людей, які мовчки, жертовно переносять її наслідки, в них своє розуміння героїв, їх не помічають, їхньою думкою не цікавляться, бо в такому випадку моральні цінності сучасного суспільства потрібно було б радикально змінити. Можливо, саме в цьому і є та «банальщина», на якій акцентує увагу Критик. Невже не зрозуміло, що саме це слово глибоко ображає тих, хто пережив події, відтворені у фільмі, і поділився спогадами про них?!

Статтю написано так, що хочеться заперечувати кожний абзац, який претендує на оцінку не лише особисто автора, а й узагалі історії. Після першого ж абзацу виникає питання: для кого створюються фільми? Для критиків? Чи для звичайного масового глядача? Якщо для елітних критиків, що претендують на безапеляційну думку істориків, можливо, сценарій фільму міг би бути й іншим. Але фільм присвячено лише дуже стислому періоду, який у такому ракурсі ніким і ніде не висвітлювався. Так у чому ж «незмінна чинна українська банальщина»? У відтворених у пам'яті подіях вересня 1941 року, які так уразили дитячу душу? Чи в тому, що творці фільму добре попрацювали над сценарієм, віднайшли в кіноархівах потрібні кадри, а саме - розшукали тих, хто все бачив на власні очі і з яких у живих залишилися одиниці...

Незрозуміло, чому Критик цілком логічне речення анонсу про реальні факти, наведені у фільмі, перевів у площину полеміки. Адже чітко сказано, що подані коментарі до документальних кадрів «дещо» відрізняються від тих, до яких уже всі звикли. Висловлені Критиком думки про відсутність «офіційної версії» викликають подив: хіба матеріали підручника для вишів, тобто «Нариси історії України» Ярослава Грицака, не є офіційними? Якщо вважати їх особистими, чому не має права ще одна версія учасників тих подій? І кому адресоване звинувачення в неграмотності, оскільки названі ним історичні джерела висвітлювали окупацію «стисло і грамотно»? Схоже, знову тим же, живим свідкам минулого, які згадували події, що найбільш вразили їх. Цікаво, які факти Критик вважає «міфами»?

Зауваження про стандартний початок фільму і формулювання його як «стереотип» викликає не лише подив, але й категоричний протест, бо таке трактування можна пробачити лише зваживши, що Критику нічого подібного переживати ніколи не доводилось. А чи можна інакше сприймати початок війни, якщо вона розділила моє життя на «до війни» і «після її початку»? Аргументація, що кияни відчули війну ще з вересня 1939 року, коли проводилася мобілізація до лав Червоної армії, бо військові дії провадилися за межами кордонів України і в місті це не відчувалося, ніяк не може порівнюватися з подіями вересня 1941 року. Такою ж мірою доцільно б згадати й масові репресії 1937 - 1938 років, які не могли не вплинути на світогляд киян і очікування нових бід...

У моїй родині були й воїни, і репресовані. Але батьки такі події обговорювали без участі дітей, тим більш не ділилися своїми думками з колегами, сусідами й навіть друзями. Тому все, що відбувалось, уголос не осмислювалося, було якесь таємне і дітей на вулиці не стосувалося. Причиною такого світогляду є феномен уміння виживати за рахунок мудрого стримування своїх почуттів.

Критику-філософу набагато легше висловлювати думки, бо він, як достойний вихованець радянського стилю, мислить лише категоріями держави, не підозрюючи, що на індивідуальному рівні й у тому часовому просторі все відчувається зовсім інакше. Почуваюся винною перед творцями фільму, бо, напевне, занадто емоційно розповіла про своє бачення життя перед самим початком війни. Родина в мене звичайна: батько - викладач літератури у військовому училищі, мама - хімік. Я, як і інші діти з моєї родини та сусідські з вулиці, ходили до школи, займались у гуртках, багато читали, мріяли про подорожі, бували в кіно, приділяли багато часу іграм, особливо з м'ячем, грали у війну і т. п. - тобто жили своїм насиченим і цікавим життям. Важко повністю відтворити розмірений стиль того життя, я з ностальгією згадую про нього і шкодую, що мої діти, а тим більше онуки нічого подібного не пізнали...

Як підтвердження відчуття такого особливого дитячого життя показала своє передвоєнне фото, на якому вираз обличчя задоволеної від уступу в піонери дитини, не може не схвилювати. Можу показати ще ряд фотографій такого ж плану, зроблених із різних приводів для родинного вжитку, - така фотодокументалістика не подобається... Боляче, коли щось пережите і справжнє практикують як абсолютну нісенітницю та «стереотип».

Мені здається, що саме це довоєнне патріотичне виховання може бути поясненням героїзму не лише на фронтах, але й у тилу і навіть на окупованій території. В усякому разі, неважко зрозуміти, що сприйняття дітьми початку війни було контрастним по відношенню до звичного стилю життя. Тому й боляче сприймалися події, особливо пов'язані з відступом наших військ із Києва. Чи можна було не розгубитись і не вважати зрадою цей раптовий відступ, коли весь Київ був обліплений заспокійливим плакатами: «Киев, любимый город, мы тебя врагу никогда не отдадим». Хотілося б уявити, що відчував би Критик у цих умовах. Та ще, якби його батька й інших родичів перед тим було відправлені на фронт...

Прикро, коли критика стосується теми, яку автори фільму й не передбачали включати в сценарій, анонсуючи, що фільм присвячений лише першим дням окупації. Ще прикріше, коли Критик-філософ ставиться з повним нерозумінням до подачі сприймання цих подій дітьми. Не просто тепер дорослих свідків, а тих, хто тоді був дітьми, радянського виховання і відданості своїй країні, дітьми довірливими і без жодної підозри про зраду. Задумайтесь, якими ж сильними були їхні враження у вересні 1941 року, якщо ці переживання й досі викликають таку реакцію.

І хіба цей період так документально і так оригінально висвітлювався в кіно чи в літературі? Оскільки фільм - це все-таки не навчальний підручник і відноситься до категорії мистецьких творів, було б логічніше й доцільніше порівнювати сценарій фільму та його спрямованість із мистецьким трактуванням подій Великої вітчизняної війни, як це було зроблено письменниками-фронтовиками. Так, саме вони започаткували висвітлення правдивих фактів, але історики нехтують такими джерелами інформації, хоча й претендують на істину, декларуючи при цьому, що «факти - річ уперта». От саме це й вражає в фільмі - факти. Можливо, документально деякі з них згадано в окремих кінострічках (маю на увазі фільми Дмитрука), але пропущені через призму дитячих страждань, вони набувають особливого змісту. Таке сильне враження справляють кадри з фільму Костянтина Симонова «Живі та мертві». А от як сталося, що Критик не згадав повісті Юрія Смолича «Вони не пройшли» і не звинуватив авторів фільму у відсутності фактів із цього твору? Дуже дивно. Мені ж довелося зустрічатися з письменником на руїнах Хрещатика весною 1942-го...

Якщо це професійна рецензія саме на цей фільм, то й зауваження мають бути не про те, чого нема і що було б непогано включити в сценарій, а про конкретні недоліки та здобутки кінематографічного плану. Складається враження, що Критик узагалі фільму не бачив або дивився лише уривками. Прикро, що оприлюднено критику фільму, яка його не стосується, бо містить лише виклад власних поглядів автора рецензії взагалі на окупацію, війну та деякі політичні події. Побачене у фільмі мало б надихнути його заступитися за цих дітей - дітей війни, і віддати належне тим, хто гідно витримав випробування окупацією і після всього не відмовився поділитися згадками і знову пережити ці страждання.

Звісно, тепер це важко зрозуміти, як і неможливо повірити, що перебування в окупованому Києві вплинуло на все моє життя: я не могла вступити в університет на обраний мною факультет, потім була «невиїзною» і т. д. Щоразу в «Особистому листку по обліку кадрів» при заповненні графи про перебуванню на окупованій території в мене з'являлися сльози... Але хіба це «перебування» - не результат зради нашого міста?! Шкода, що Критик цього не відчув, бо назва фільму повністю відповідає подіям, відображеним у стрічці. Російською ж мовою запропоноване «Преданный город» має протилежне значення.

Творці фільму знайшли мене випадково, через ветеранську організацію, з членом якої я знайома завдяки поїздкам на садову ділянку. Якось ми стояли в черзі на автобус на станції Баришівка і стали учасниками розмови двох жительок села Волошинівка, які згадували війну, обговорюючи тему дітей війни, що пережили окупацію. В таких випадках шкодую, що не маю диктофона, бо подібні спогади неоціненні, але не змогла не втрутитись у розмову і згадати про минуле, бо людей, які пам'ятають ті часи, залишилося небагато. Здавалося б, нові покоління живуть іншим життям і байдужі до подібних фільмів. Одначе після показу до мене підходили зовсім незнайомі люди, які ставили конкретні питання і про окупацію, і про відбудову Києва, і про довоєнне життя. Багато молодих людей розповідали про те, як їхні батьки пережили окупацію, ділилися враженнями від фільму. Вже не кажу про співробітників, які висловлювали захоплення саме фільмом, що зачепив «за живе». Особливо переконалася в небайдужості до минулого, коли через кілька днів після показу фільму мені в тролейбусі поступився місцем чоловік років тридцяти, який став поруч і відразу ж сказав: «Я видел Вас в кино о войне, неужели такое было?».

Час усе розставляє по своїх місцях, і цей фільм ще гідно оцінять не лише глядачі, але й критики. Коли святкуватимуть наступний ювілей визволення Києва від німецьких окупантів, мене вже може й не бути, тому я написала детальніше і повніше про всі дні окупації й передам ці записи авторам фільму на знак подяки за увагу до теми та її чудового втілення. Що ж стосується пана Сергія Грабовського, то йому має бути соромно за висловлену критику замість подяки за майстерну екранізацію такої болючої теми.

Він пригадує, що я розповідала про війну, але чомусь забув моє прохання сприяти передаванню мого рукопису зі згадками про війну у відповідну німецьку пресу, або озвучити їх по «Радіо Свобода», де він тоді працював. Можливо, тоді виглядало кумедно й недоречно, але хотілося висловити подяку Гельмуту Коллю за його вибачення перед українським народом за принесене горе. Дитиною, під час окупації, не могла не ненавидіти німців, але після війни зрозуміла, що бувають ще страшніші окупанти. Згадавши порядних німців, які мене рятували за складних обставин, попросила в них вибачення за свою особисту ненависть. Звісно, рукопис десь подівся, вже це забулось і до графи «гріхів» не відноситься. Критику я теж прощаю, співчуваючи і розуміючи, що ідеологічні принципи філософа, сформованого в радянський період, до перебудови, не дозволяють мати незалежність думки і власні погляди, навіть документовані часом.

Елеонора Захарівна Коваль, доктор біологічних наук, живий свідок