Документальна стрічка студії «07 продакшн» «Єврорабині. Просто бізнес» (автор Андрій Цаплієнко, режисер Олег Карнасюк), яка вийшла в ефірі «Інтера» 29 січня о 22.20 – продукт власного, тобто українського виробництва. А в Україні, здається, ще не можна вголос заявити, що торгівля собою – не завжди сексуальне рабство, а часом свідомий і добровільний вибір українки, що їде до Європи. Ба більше: саме так буває досить часто. Про що, до речі, обмовився один із героїв фільму, добровільний рятувальник полонянок Ігор Гнат: шукав бранку, знайшов цинічну проститутку, яку цілком влаштовувало таке життя, тож вона здала земляка, котрий хотів її врятувати, своїй же охороні.

 

Але про те, що на панель може не тільки штовхати хижий работорговець, але й дівчина в певний момент може бути готова торгувати собою з власної волі, і цей давній спосіб заробітку в даний конкретний час її може навіть влаштовувати, говорити по телевізору навряд чи хто ризикне. Бо, якщо поставиш тотальну примусовість проституції під сумнів і визнаєш, що частина українок, котрі займаються проституцією в Європі, належать до таких же заробітчан, як, приміром, будівельники чи покоївки, – недалеко і до визнання проституції як професії. Котра потребує легалізації. Що, між іншим, буде меншим злом, аніж сексуальне рабство, до якого наші співвітчизниці, згоден, таки потрапляють.

 

Проте автори фільму влаштовують глядачам екскурсію… в офіційний берлінський бордель, де дівчата працюють за бажанням, з відома батьків, де чистенько, все під контролем, платний вхід тощо. Навіть записують інтерв’ю з повією, неукраїнкою, до речі. А потім подають факти знущання з тих, хто опинився в нелегальних борделях проти своєї волі. Таким чином, усе одно легалізація – добро, а рабство – зло!

 

Отже, про інший, легальний бік секс-бізнесу нам ледь натякнули, та й то – виключивши з цього помітно позитивного контексту українських дівчат. Таким чином, складається наступне враження: кожну молоду українку, яка збирається на роботу до Європи або вже працює там, рано чи пізно буде підступно викрадено й вона отямиться на брудному матраці в темному підвалі, та ще й у кайданах.

 

Взагалі, під час перегляду «Єврорабинь» у мене склалося враження, що авторам хочеться сказати багато, але заважає не формат (який обмежує хронометраж), а саме необхідність говорити й показувати те, до чого цільова аудиторія подібних фільмів морально готова. Саме тому кілька тем лишаються з відкритим фіналом. Загалом же проблема сексуального рабства там, де існує добровільна проституція, лишається з багатьма крапками під фінал.

 

Наприклад, починається фільм зі зникнення чергової дівчини, яку взялися розшукувати брати Ігор і Володимир Гнати з Львівщини. Вони – єдина надія для рабинь, за десять років їм удалося повернути з полону 26 бранок. Враховуючи, що діяльність братів – приватна ініціатива, це великий успіх. Брати не приховують: їхню пошукову діяльність спонсорують іноземні телеканали в обмін на ексклюзивний матеріал, на основі якого знімаються фільми. Такі фільми дають рейтинг, а отже – приносять каналам гроші. За ці гроші брати Гнати знову починають приватний пошук, телевізійники отримують чергову порцію ексклюзиву, далі – показ, рейтинг, гроші. Отже – бізнес.

 

Знімальна група «07 продакшн» так само визнала свою роботу частиною телевізійного бізнесу: не ризикну робити передчасних висновків, проте, як мені здалося, в «Єврорабинях» здебільшого використано фрагменти іноземних фільмів за участю братів Гнатів, а за можливість зустрітися з ними та записати інтерв’ю теж окремо заплачено. Справді, просто бізнес, нічого особистого. Подібний підхід у мене, циніка, не викликає зауважень.

 

Але поруч із докладною розповіддю, хто кому і за що платить, не прозвучало, як на мене, головного: а чому пошук європейських полонянок – приватна ініціатива? А чи готова держава Україна фінансувати подібні пошуки, щоби визволення рабинь і взагалі розповідь про це не трималися тільки на приватній ініціативі двох чоловіків і телевізійному бізнесі? Як, зрештою, визволяють із сексуального рабства громадянок Росії, Білорусії, Польщі, Болгарії, Сербії? Кому і скільки треба заплатити, щоби витягнути не лише українок із сексуального полону, а й українців – із піратського? Йдеться, звісно, про заручників із «Фаїни». Хто відповідає за безпеку громадян України за її межами?

 

Прозвучали з вуст Ігоря Гната дуже правильні слова, які, до речі, щодня може говорити собі кожен другий нормальний громадянин України: в тих, хто скоює проти українців злочини, хто принижує їхню гідність, хто тримає їх у трудовому та сексуальному рабстві, є переконання – за українців ніхто ніде не заступиться. Вони, тобто ми з вами, не потрібні своїй державі ані всередині, ані – тим більше – поза межами країни. Звідси, між іншим, ростуть ноги у свіжого анекдоту про бажання Путіна купити в Тимошенко Україну без людей. «Почекайте в такому разі рік, Володимире Володимировичу», – відповідає російському прем’єру український.

 

А ось наступна тема, яку автори «Єврорабинь» чомусь не розвинули, хоча й підійшли до неї впритул. Ідеться про оспівану в народних піснях та феміністичних текстах незламність і стійкість українських дівчат. Зокрема, десять років тому, коли, до речі, брати Гнати врятували першу полонянку, окремою книгою вийшов роман такої собі Мар’яни Юхно «Наяда». За сюжетом, молода вчителька виїхала на заробітки до Італії, де її, звісно, забрали в рабство. Та – увага! – протримавши в холодному підвалі кілька місяців, її так і не змусили прийняти жодного (!) клієнта! А в 2005 році вийшла документальна книга-розслідування канадського журналіста українського походження Віктора Маларека «Продаються Наташі», де він, докладно описуючи європейський сексуальний трафік, наголошує на тому ж: усіх, крім українок, ламають швидко. Наші ж дівчата незламні, тому їх легше вбити, ніж змусити проти бажання займатися платним сексом.

 

У фільмі ж українські дівчата нічим особливим від інших рабинь не відрізняються. Хоча, як бачимо, подібні настрої (ми – непокірні!) в українському суспільстві є. Проте, як прозвучало в фільмі, українок ламають та примушують так само, як і решту бранок. Значить, проблема єврорабства – не лише українська. Утім, якщо пан Маларек робить свої висновки, він, мабуть, все ж таки знає щось про незламність українок більше за пересічного громадянина. Отже, повірмо йому на слово: українки таки здебільшого воліють бути скаліченими, ніж слухняними.

 

Та це навряд чи пов’язано з особливостями українського менталітету та, як написали б учені люди, феміністичним дискурсом. Усе простіше: громадянки інших країн не дозволяють себе калічити, бо мають більше шансів з часом отримати захист і врятуватися. Головне – протриматися. Тоді як українки, опинившись у полоні, розуміють: покладатися треба лише на себе. Ніхто не врятує. Отже, чинять шалений опір не через якусь там уроджену цноту чи порядність, а від безвиході. Ніхто ж на допомогу не прийде…

 

Таким чином, «Єврорабині. Просто бізнес» – стрічка, зроблена насамперед для рейтингу. Який, безперечно, дасть завжди актуальна тема сексуальної експлуатації людини людиною. Подавати її як соціально орієнтовану навряд чи варто. Чому в Україні ряди добровільних повій поповнюються, чому проституція в нас лише формально нелегальна, зрештою, чому за кордоном наші дівчата незахищені – автори стрічки вирішили не говорити. В принципі, мабуть, і правильно: для чого беззмістовна риторика…