Не встиг я вчасно написати про чудову програму «Спецпроект» на каналі ТОНІС – цього тижня її вже немає у денному ефірі, відтак варто чекати обіцяної ще місяць тому зміни формату. Канал нібито збирається перековбасити програму, породивши чергового монстра «журналістських розслідувань», але ці наміри поки що не вивалюються в ефір, за що варто подякувати окремо. Все ж таки поява ще одного сухарика у кримінально-викривальному стилі не зможе компенсувати такого старожитнього дива, як колишній «Спецпроект». Програми, яка була реліктовим зразком наївного телебачення.

 

Журналісти часто бояться простоти, у якої чимало паршивих родичів: невміння, нездарність, поверховість і сестра їхня лажа чатують на кожного, хто береться ремонтувати комп’ютер двостороннім ключем на дванадцять і на чотирнадцять. Але зі свого досвіду я знаю, що іноді такого кшталту неадекватність дає жаданий результат.

 

Чи варто й говорити, що фаховість далеко не завжди є синонімом якості, а «високі стандарти» стають стрьомною фабричною цінністю, запорукою калькування, відтворення, клонування визначених зразків.

 

«Найбільш об’єктивний канал», як титулує себе ТОНІС, для мене завжди був надійним емоційним прихистком, – хоч би які катаклізми трусили суспільство, тут щодня можна було подивитися на тварин, снігових людей, НЛО, вкотре переконатися, що Атлантида існувала. Колиханки від National Geographic визначали стиль цього каналу краще, ніж будь-які виверти власного виробництва.

 

І хоча чесноти «Спецпроекту» не варто порівнювати з простотою тваринних та загадкових історій, ця програма принаймні резонувала з ними. Почасти завдяки тому, що вперто не виконувала декларованого творцями завдання: «досліджувати, що перебуває по інший бік явищ, подій, вчинків». Зізнаюся чесно: коли мене хтось запитує, чи «готовий я зазирнути у вічі оголеній правді», – хочеться одразу втекти від телевізора подалі: ні, не готовий. Більше того, чомусь наше ТБ переконане, що правда має бути або оголеною, або ж про неї взагалі не треба розповідати. Ніби «одягнена» правда може цікавити лише модельєрів політичної брехні.

 

Я ледве втихомирив свою неготовність до вичерпного знання про сутність речей, щоб таки подивитися низку «Спецпроектів», – і отримав справедливу винагороду. Спочатку була програма, присвячена розвитку цифрового телебачення в Україні. Майже півгодини напрочуд непотрібної та надлишкової інформації – про різницю між аналоговими передавачами та «сучасними технологіями, які вимагають розумного телеглядача». Півгодини термінів, відсотків та схем покриття, і на завершення – пророцтво про пришестя першого цифрового каналу, який покриє Україну до 2012 року.

 

Власне, моє замилування було спричинене лише одним: поки всі інші зазирають до глядацького рота в надії адекватно зреагувати на карієс його уподобань, журналісти «Спецпроекту» розповідали про ті речі, які в інформаційному сенсі – «непотрібні копалини». І робили це просто, прямолінійно. Як, наприклад, у випуску, присвяченому темі волонтерства. Почавши з того, що «українці споконвіку дбали про своїх старих», автори програми показали звичайних героїв нашого часу, скромних і невиразних, які витрачають свій час, кошти і здоров’я на допомогу безнадійно хворим. Найважливіше, що така тема й потребувала саме такого – максимально простого – підходу, позбавленого скептицизму, бажання показати зворотний бік медалі. Як на мене, для журналістів це надзвичайно важливо \ – іноді забувати про те, що у кожної медалі є зворотній бік.

 

Лише так можна розповідати, наприклад, про монастирське життя, – без жодних згадок про міжконфесійні негаразди, без щонайменшого негативного бекґраунду, без сумнівів та «незручних» запитань. Журналістів учать, що однобічне висвітлення кожної теми – це завжди фаховий провал, але забувають про безмежний простір винятків, який потребує не гострого розуму та винахідливості, а звичайної... посередності. Точніше, того рідкісного на телебаченні різновиду посередності, яка не тріщить від надміру амбіцій та звершень. Посередності, яка нагадує усім посіпакам ефіру про те, що талант і катастрофа крокують пліч-о-пліч.

 

Попри помітну прихильність до релігійної тематики, у «Спецпроекті» співіснували і наївні, декларативного кшталту, випуски (наприклад, про «епідемію тютюнопаління»), і достатньо цікаві для щонайширшої аудиторії програми – про «модні тачки» або про футбольних та естрадних фанатів як субкультурне явище. У кожній із цих історій, розказаних із пронизливою безпосередністю дилетанта, можна було би знайти зовсім інші акценти, наголоси та контрапункти, але тоді б вони втратили найголовніше: свою однозначність.

 

Так сталося, що більшість тем, які потрапляють у телевізор, лише обростають знаками питання. Відтак у глядачів немає шансу знайти відповіді – лише помножити власні сумніви. Виробництво невпевненості, подвійних оцінок та іншого дріб’язку, який розкладають перед нами переважно зворотнім боком, – один із надокучливих трендів сучасного телебачення, котре на свою голову подолало наївність і дилетантизм, бажання поділитися елементарними речами за допомогою примітивних, і тому стовідсотково правдивих, емоцій.