Так, вони не можуть…
Стає очевидним, що ніхто з нинішньої обойми політиків не може всерйоз розраховувати на підтримку співгромадян. Але вони зовсім не проти скористатися кризою як нагодою для збільшення своїх повноважень.
Яскраве телевізійне враження минулого тижня – виступ того із кандидатів в американські президенти, який зазнав поразки. Республіканець Джон Маккейн, який за оцінками багатьох експертів та журналістів дуже гідно провів свою кампанію, не опускаючись до прийомів чорного піару, зумів не менш гідно цю кампанію завершити. Він, не відкладаючи свого рішення до моменту остаточного підведення підсумків, як це зазвичай робиться, дізнавшись про результати екзит-полу, зателефонував Бараку Обамі і привітав із перемогою. Трохи згодом він визнав перемогу Обами і публічно, виступаючи перед своїми прихильниками.
Це справило справді сильне враження – сивочолий ветеран американської політики і війни у В’єтнамі стриманим рухом долоні спиняв невдоволений гамір власних фанатів і закликав підтримати новообраного президента. Не залишився у боргу і сам Обама, який уже в першій частині своєї переможної промови сказав таке: «Мені тільки-но люб’язно зателефонував сенатор Маккейн. Він довго і вперто боровся під час цієї кампанії, і він ще довше і впертіше боровся за свою країну, яку він так любить. Він приніс в ім’я Америки такі жертви, які для більшості з нас навіть годі собі уявити. І ми сьогодні живемо краще завдяки тим послугам, які надав Америці цей сміливий і самовідданий лідер».
Здавалося б, ідеться лише про дотримання цілком умовного ритуалу, звичайну ввічливість переможця до переможеного. Жодних ілюзій. Демократія по-американськи – велике шоу, і його персонажі навчилися якісно виконувати свої ролі. Але це ще і прояв глибоко вкоріненої політичної культури, яка дозволяє відрізнити ритуали, що гарантують цілісність державної системи, від бажання отримати негайну перевагу і насолодитися зверхністю.
Щоб оцінити ці жести, варто пригадати наші вітчизняні реалії і те, чим зазвичай завершуються українські виборчі кампанії. Уявити собі ситуацію, яка хоча б віддалено нагадувала цю, неможливо в принципі. Навіть політичні «ліліпути», що набирають по піввідсотка голосів, вважають за свій обов’язок збиваючись у групи влаштовувати прес-конференції і заявляти про «грубі фальсифікації», які, мовляв, і позбавили їх переможного результату. А те, до яких методів вдаються політики з вищого ешелону, – надто добре відомо.
Перманентна готовність руйнувати усталені законним порядком правила політичної гри стала «родовою ознакою» української еліти. Жонглювання судовими рішеннями і персональним складом судів, хаотичні кадрові перестановки в силових структурах, активне використання депутатських «груп швидкого реагування», які блокують парламентські і судові засідання, – загалом, все, що давно перетворило сучасну українську політику на фарс.
Скрутні часи кризи несподівано повернули актуальність питанню довіри до влади. Ще зовсім недавно багатьом політикам здавалося, що сепаратне існування громадян і влади на базі взаємного ігнорування – достатньо комфортна модель. Тепер стало зрозуміло, що ця модель несе із собою значно більші загрози, аніж це можна було собі уявити ще зовсім недавно.
Усвідомлення цього факту відбувається надто повільно – значно повільніше, ніж наростають кризові явища. Експерти, більшість із яких ангажовані сторонами політичного протистояння, все ще роздумують на тему, коли саме наступить повномасштабна криза. Хоча досить лише уважно простежити за змістом теленовин, і можна виловити чимало фрагментів, що свідчать про реальність кризи – ми вже не в очікуванні її приходу, ми вже всередині її.
Безробітні, кількість яких стрімко зростає і сягає десятків тисяч людей. Сотні випадків неповернення кредитів і перехід банків до жорсткої політики з повернення заставного майна. Ефект руйнування звичного укладу життя, такої-сякої стабільності, до якої ми звикли за останні роки, може нагадувати за шоковим ефектом початок 90-х, коли ціни були відпущені на волю і за лічені дні відбувалася зміна економічного укладу.
Висновки з цього факту можуть бути різними. Один із них, який набирає все більшої популярності, – країна потребує сильної влади.
І тут зневага до демократичних ритуалів і невміння (небажання) дотримуватися правил гри може зіграти злий жарт із охочими приміряти на себе роль національних рятівників.
Публічні виступи чинних політиків на кризову і довколакризову тематику з усією очевидністю демонструють відсутність у них цілісної і хоч трохи реалістичної програми дій вкупі з остаточною девальвацією популістських обіцянок. Стає очевидним, що ніхто з нинішньої обойми політиків не може всерйоз розраховувати на підтримку співгромадян.
В останній програмі «Свобода на “Інтері”» тема «сильної руки» була заявлена як одна з ключових. Ще й модератором виступав міністр внутрішніх справ – а це посада, яка в світовій історії дуже часто відігравала серйозну роль – як в утвердженні сильної життєздатної демократії, так і авторитарних режимів. Тему «сильної руки» піднімав згодом у програмі «Шустер live» представник «Єдиного центру» Ігор Кріль. Ще трохи, і можна буле з упевненістю говорити про інформаційну спецоперацію.
На жаль, до участі в програмі «Інтеру» не вдалося залучити головних політичних лідерів – тих, хто справді міг би претендувати на роль «сильної руки» (вони й справді останнім часом трохи «перегодували» телеефір свою присутністю). Але щось підказує, що й вони навряд чи дозволили б собі відверто висловитися з цього питання.
Є серйозна різниця між претензіями на одноособове керівництво, спрямованими на те, щоб ламати законні і демократичні процедури на догоду власному інстинкту влади, і здатністю нав’язати єдині правила гри для всіх, і від усіх – в тому числі від себе – вимагати дотримання цих правил задля порятунку держави. Політична практика останніх років не дає приводу сумніватися, який із цих підходів ближчий нашим найвідомішим претендентам на роль авторитарного лідера.
Що ж до дискусії політиків другого ряду, яка відбулася в інтерівській студії, то вона переважно звелася до відвертих банальностей. Звісно, викликали симпатію аудиторії поблажливо-добродушні репризи першого президента Леоніда Кравчука щодо того, що багаті мають платити за бідних, тільки от біда – як же виявити їх, отих багатих, коли вони одразу можуть переписати майно, скажімо, на тещу?
Екс-міністр оборони Кузьмук ратував за сильне суспільство, яке, мовляв, обере і сильний парламент, а вже той, відповідно – і сильний уряд. Захопившись агітацією за свою партію, пан Кузьмук, очевидно, зовсім забув, що свого часу за прикрі випадки з ракетою, що підбила пасажирський літак чи потрапила в житловий будинок, у сильному суспільстві міністр оборони пересів би зі свого крісла зовсім не на парламентську лаву.
Юрій Бойко, паливний екс-міністр, також не вийшов за межі відведеної йому однопартійцями ролі транслятора набридлої тези про «широку коаліцію», як єдино можливої основи для сильної влади.
І навіть висловлена Юрієм Луценком ідея (правда, далеко не оригінальна) про введення податку на розкіш, попри загалом співчутливе ставлення аудиторії до виголошених тез, особливого ентузіазму не викликала. Глядачі не забули, скільки разів у різних варіаціях звучали подібні ідеї в передвиборних заклинаннях – і тепер сприйняти їх за чисту монету важко.
Отже, за великим рахунком реальної дискусії навколо теорії «сильної руки» для України не вийшло. Показово, до речі, що вся ця розмова дивним чином звелася до закликів не розпалювати ворожнечі між багатими і бідними і висловлених сподівань на терплячість українського народу. Здається, поки що острах перед можливими проявами народного невдоволення переважає спокусу скористатися кризою для концентрації влади в одних руках. Але рівновага ця нестійка і маятник цілком може хитнутися в інший бік…
Що ж до оптимістичного варіанту, так би мовити, «варіанту Рузвельта», коли роль авторитарного лідера відіграє людина, здатна об’єднати більшість співгромадян навколо реалізації завдань, важливих для всієї країни, то можна з певністю твердити, що такого не варто шукати серед обойми відомих нині політиків.
Щоб переконатися в цьому, варто лише запитати себе: кому з персонажів української політики ми повірили б, якби почули від нього наступні слова:
«Наш час прийшов – ми маємо повернути людей до роботи і відкрити двері новим можливостям для наших дітей;відновити добробут і просунути вперед справу миру; відродити мрію і знову підтвердити фундаментальну істину, що поки ми дихаємо, ми сподіваємось, і що поки ми зіштовхуємось з цинізмом і сумнівами, а також із тими, хто каже нам – це неможливо, ми будемо відповідати їм з тою незмінною впевненістю, яка символізує дух нашого народу: так, ми можемо» (фрагмент з виступу обраного президента США Барака Обами. Yes we can – ключовий слоган його виборчої кампанії).
Для нашої еліти найкращим слоганом, мабуть, стане заголовок цього тексту...
Фото УНІАН
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
3
dc
5836 дн. тому
всіх їх давно треба "на свалку истории"
хороша ідея
5837 дн. тому
dziennikarz
5837 дн. тому
Маю пропозицію для всіх журналістів: НЕ ПОКАЗУЙТЕ, НЕ ПИШІТЬ І НЕ РОЗКАЗУЙТЕ ПРО НАШИХ ПОЛІТИКІВ (і т.п. публічний непотріб) бодай впродовж місяця. Просто не згадуйте їх, консолідуйтесь заради експерименту. Невже не цікаво, чим це закінчиться?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
