Ні, не пальців. І це вже, як на мене, чудова новина. Особливо – для початку.

 

У цьому огляді йтиметься про три програми на Першому каналі – «Попередження» з Миколою Вереснем, «Лінію долі» з Тетяною Цимбал та «Знайдемо вихід» із Наталією Розинською, – які по-різному трактують одне й те ж поняття «соціального телебачення». Усі ці програми – «про людей і для людей», усі вони (принаймні, на рівні задуму) мали б якщо й не розтрощити кришталеву телетруну, в якій летаргійно сопе масова зацікавленість неполітичним життям, то принаймні перевірити на міцність ланцюги, на яких вона так затишно гойдається.

 

Ідея соціального телебачення, якщо вірити цій комбінації з трьох, полягає у тому, щоби нашугати, видати пораду й заспокоїти. Тобто, повісити мішені, роздати патрони і відібрати зброю. Така парадигма видається мені дуже перспективною.

 

Усі три програми можна вважати авторськими (на що грубо натякають хоча б іменні назви), хоча ведучі в цих проектах виконують абсолютно різні функції, не завжди адекватні до задекларованих намірів. Зрештою, хтось із них опинився на цій скромні соціальній тризні після оргій та іншого комерційного теледіонісійства, а хтось (не будемо тикати пальцями в Наталію Розинську) вважає, що Перший національний канал – це доля.

 

Отже, соціальне телебачення у своїх трьох літерах, трьох аспектах і трьох річищах, починається з переляку. Це, звісно, «Попередження» з Миколою Вереснем. Попри те, що сам пан Микола переконаний у позитивному звучанні очоленого ним камерного підрозділу досвідчених журналістів, зазвичай програма складається із сюжетів трьох типів: а) зараз ви подивитесь сюжет про катастрофу; б) зараз ви побачите сюжет про те, чи є в Україні катастрофа; в) а зараз сюжет про те, якої катастрофи можна чекати. Наприкінці, звісно, може трапитися десерт на кшталт сюжету про альфонса-пройдисвіта, але таке нібито відсторонення від катастрофічної тематики оптимізмом не пахне. Парадокс цієї програми – у недоладному поєднанні прискіпливих журналістських розслідувань, за якими відчувається і досвід, і вишкіл, і вміння аналізувати, та брутального модераторства, що іноді сягає каналізаційних глибин проекту «Максимум».

 

Найкраще, що вдавалося Миколі Вересню раніше, – це творити паузи, наповнені очікуванням глибокого сенсу. Звісно, це був трохи погорілий театр, і драматично видобутий сенс ніколи не перевершував епічного поєднання міміки і жесту, проте ці паузи – найкращий Вересень, якого я пам’ятаю. У «Попередженні» для цього просто немає часу. Режим «підводки-відводки» змушує пришвидшуватися. А сьогоднішній Вересень – це не той хард-рок, який може перетворитися на якісний спід-метал.

 

Протягом останніх років, прожитих на телеекрані, дистанція між Миколою Вереснем і тим, що відбувається в кадрі, стрімко зростала. Ще у ток-шоу на К1 він аж так іноді відсторонювався від розмови, ніби все його єство розчинялося в очікуванні фіналу.

 

В інтерв’ю, оприлюдненому днями на сайті Першого національного, Вересень запевняє: «Якщо є можливість пояснювати сутність речей – я пояснюю. Якщо немає – я не пояснюю». Але це не вся правда. Коли після чергового сюжету в «Попередженні» він розводить руками і каже: «Я навіть не уявляю, які зробити висновки», – це звучить дуже комічно. Бо перед ним журналіст уже все сформулював і розтлумачив, – маестро мав би тільки вийти й артистично вклонитися, але він натомість розгублено заявляє, що не впізнав мелодію, не вгадав жодної букви і взагалі не уявляє, як можна дотягнути до першої неспалимої суми.

 

Втім, катастрофічне модераторство не може нагло зіпсувати програму про катастрофи, – на тому все й тримається.

 

Наступний етап шляху до світла – проект «Знайдемо вихід». На відміну від «Попередження», авторка й ведуча цього шоу завжди знає, що робить і навіщо. Наталія Розинська поводиться в кадрі з такою точністю, вивіреністю рухів та інтонацій, ніби веде прогноз погоди. Це, зрештою, й недивно: коли у студії – ретельно зрежисований штиль, тріумф злагоди та одностайності, то й немає сенсу імітувати штормове попередження.

 

Концепція програми передбачає, що на кожну озвучену проблему буде запропоновано бодай кілька корисних порад та схем проїзду до кращого майбуття. Шоу не дискусійне – і це вже добре. Адже більшість проблем, які озвучують експерти та учасники цього проекту, – риторичні. Вони не потребують гострих суперечок чи скандальних заяв, – завдання полягає лише в тому, щоб ефективно перенести знання про ту чи іншу проблему у свідомість громадян. Наприклад, минулої неділі аудиторія з’ясовувала, чи настав час визнання Голодомору геноцидом української нації. Так, все це ток-шоу, якщо керуватися логікою комерційного телебачення, можна було би скоротити до єдиного короткого резюме Владислава Верстюка: «Ми, вчені, свою роботу вже зробили, ми нагромадили матеріал. Скажіть, хіба сьогодні недостатня доказова база? Вам іще мало документів? Скільки ще збірників треба видати, щоб останній комуніст визнав Голодомор геноцидом?».

 

Але навіть у такому гіперлаконічному форматі навряд чи воно могло б зацікавити розніжене «свободами» телебачення, де потрібна лише така правда, яка буде лаятися з брехнею, аж поки вони обхаркають одне одного до непізнаваності. «Знайдемо вихід» – це радше проект-сподівання, надзвичайно потрібний просвітницький продукт, в якого, звісно ж, немає шансів вижити у битві за рейтинги (як співає моя улюблена брутал-дез-група Bolt Thrower, «немає кишок – немає слави»). Найбільша його вада – це практична відсутність зворотного зв’язку. Відтак соціальне значення програми – більшою мірою ілюзія, ніж інструмент впливу.

 

Хоч як це дивно, але набагато більше можливостей хірургічного проникнення в глядацьке серце має новий проект Тетяни Цимбал «Лінії долі». Це класична програма роззброєння, розвантаження, відпочинку від остогидлих мармиз. Ніяких прямих соціальних ін’єкцій у ній не передбачено, – і тому мені було б надзвичайно цікаво, щоб вони там все ж таки з’являлися.

 

Походеньки з гостем, яким у прем’єрному випуску був чудовий український актор Іван Гаврилюк, розмови про життя і творчість, щастя й долю, любов і переконання, – усього цього можна і варто було чекати. Це звичний для глядача диванний формат, у якому після Ольги Герасим’юк з її есеїстичними променадами у «Проти ночі» важко поставити новий рекорд з видобутку душевного вугілля. В «Лінії долі», зрештою, немає претензій на якісь естетичні чи візуальні новації (за винятком сумнівного монтажу). Є гість, масштаб якого дозволяє поговорити про великі й важливі для країни речі, і є ведуча, досвід якої дозволяє пірнати на недосяжну для ток-шоу-контрабандистів глибину. А ще важливіше, що цей проект – місце зустрічі Першого національного і УТ-1, і тому є всі підстави чекати від нього якогось руху. Цілком імовірно, що напрямок цього руху стане метафоричною відповіддю на загальніше питання щодо соціальної орієнтації каналу і його найближчих пріоритетів.