Схоже, що про нові дострокові парламентські вибори телевізійники знали вже тоді, коли політики ні про що не здогадувалися. Чи, принаймні, ще не вирішили, чи йти на ці вибори, чи ні. Інакше з яких причин телеканал «Україна» так істотно переформатував свої політичні програми (і не тільки їх) перед початком нового сезону? З якого дива об‘єктивний Сергій Рахманін був терміново замінений на вмілого Савіка Шустера, а в шоу останнього «попливли» грандіозні, як для України, ресурси? І чому «плюси», чиї нинішні господарі, очевидно, не бажають втручатися в українські політичні розбірки, так нагально відмовилися від одного з найпопулярніших політичних шоу, замінивши його на чергове гопца-дрица-ца-ца-ца?

 

Чи, може, справа не в конфіденційній інформації і не в інтуїції самих телевізійників, а у домовленостях їхніх господарів ще перед початком нового політичного сезону? Мовляв, усі політичні програми на телебаченні мають бути не просто правильними, а дуже правильними, або їх не повинно існувати?

 

Одне слово, хтось буде стригти купони впродовж усієї офіційної, а, головне, неофіційної виборчої кампанії (вона вже триває, якщо хтось не помітив), надаючи слово в ефірі тим, кому треба, й обставляючи це слово потрібними експертними оцінками, рекламними паузами та багатозначним мовчанням ведучого, - а хтось демонстративно усуватиметься від політики, і на цьому також стригтиме купони, заблокувавши певні групи телеглядачів (виборців себто) у потрібний час від небажаного впливу.

 

Веселі, брате, часи настали!

 

Утім, можна висунути й іншу гіпотезу: що не політики, а телебачення саме значною мірою спровокувало дострокові парламентські вибори, розгорнувши минулого сезону велике число політичних дискусійних майданчиків прямого ефіру. На них, за законами вітчизняного шоу-бізнесу, ведучі переймалися лише одним: звабити якомога більше глядачів, підвищити свій (і каналу) рейтинг. А яким чином цього можна досягти? Вірно: ані хвилини без нового скандалу, бажано якнайголоснішого! І не має значення, чи реальні підстави у цього скандалу, головне – пересварити у студії всіх і вся, хай чубляться, хай насідають один на одного недавні союзники, хай вишукують на адресу своїх візаві найдошкульніші репліки, хай милуються собою на моніторах! Екран усе винесе, а піпл усе схаває!

 

Сидів не так давно, пам‘ятаю, Володимир Полохало у Шустера. Тягнув руку. Очевидно, хотів сказати щось цікаве. Але слова йому не дали (чи, якщо і дали, то на хвильку, може, я в цей момент кудись відволікся). Бо хто такий Полохало у порівнянні з деякими персонажами? Ніхто. Інтелігент якийсь. Голова парламентського комітету з науки й освіти. Ще скаже щось надто розумне, чого «барбоси» не зрозуміють. Чи спробує раціонально розв‘язати суперечки. Але ж хіба тільки в мене самого склалося враження, що до слова просять передусім тих, хто буде говорити (адже всі персонажі вже добре відомі, майже нікого нового) найдикіші речі? Тих, хто чи то свідомо, чи то підсвідомо прагнутиме за будь-яку ціну витребувати глядацькі оплески?

 

Отож крок за кроком, step by step стосунки між учасниками урядової коаліції – і без того далеко не ідеальні, навіть якби не було Савіка Шустера, Анни Безулик, Романа Чайки й Андрія Куликова, - перетворилися на щось просто-таки кошмарне. І до ворожки, тобто до президентського секретаріату, не ходи – все само зробиться, на радість глядачам і на догоду рейтингу. А якщо ж іще президентський секретаріат, партійні штаби і деяких доброзичливців із посольств головних стратегічних партнерів України задіяти, то взагалі можна не думати про рейтинг. Принаймні, деякий час, поки глядачеві не приїлися одні скандали і не вигулькнули нові...

 

То постає закономірне питання – а хто ж таки зініціював дострокові вибори насправді? Чи вони народилися, як щиро українська Афродіта, на вулиці Банковій, але із піняви телевізійно-політичного шторму?

 

Слід сказати, вельми брудна та пінява...

 

Журналіст «Детектор медіа» Євген Булавка не так давно цілком слушно, як на мене, висловився про вітчизняне телебачення як про досить ефективну політичну надбудову. Події останнього року підтверджують цю тезу. Причому у повній відповідності до теорії Леніна-Сталіна у суспільстві певного типу ця надбудова грає провідну роль у політиці, й не тільки у ній. Ба більше: вона формує базис, себто всю сукупність економічних відносин суспільства. Простіше кажучи, поки лохи з екранів споживають телелокшину на тему «наша, і тільки наша партія щиро дбає про ваші інтереси, а партії NN та DD – ваші запеклі вороги», за лаштунками відбуватиметься дружний дерибан того, що ще залишилося неприхватизованим (аж, як показали «плюси», до розташованої на подвір‘ї кількаповерхового будинку у Вінниці вбиральні, на місці якої почалося нове будівництво – аякже, хіба може пропасти ласий шматок землі?).

 

Ясна річ, таким «лохотроном» справа далеко не обмежується – виборчі перегони, результат яких напряму залежить від телебачення, це не останній чинник у формування сакраментального базису. бо ж маємо елементарний ланцюжок: кого телевізор не покаже або покаже погано, той до Верховної Ради навряд чи пройде, участі у поділі бюджетного пирога й недопроданої держвласності не братиме, у системі економічних відносин посідатиме маргінальні місця і т.д. Про це можна довго писати, та головне – що наше телебачення є активним учасником не просто політичних процесів, а системи здійснення влади, де чи то стихійно, чи то за домовленостями розподілені ролі – хтось годуватиме «барбосів» відповідно препарованою інформацією, а хтось вміло накручуватиме градус суспільних пристрастей, зіштовхуючи лобами всю ту публіку – прилюдно! зі скандалом! з вереском! – яка вважає себе політиками.

 

Не треба бути фаховим футурологом, щоб уявити, як виглядатиме українське телебачення у найближчі два місяці і які руїни шансів на нормальне політичне життя домінуватимуть на ньому. Що ж, хай загине світ, але живе рейтинг, чи не так? І хто там вважає, що це він за власною волею, надивившись телевізійних шоу, призначив дострокові парламентські вибори?