Епохальний проект телеканалу «Інтер» «Великі українці» вийшов на фінішну пряму. За час свого непростого марафону він здобув як палких прихильників, так і затятих критиків. Діаметрально протилежні думки щодо його доцільності пролунали на самісінькому старті й лунають досі. Хтось вважає, що таку тему в занадто юній країні з демократією, яка щойно формується, підіймати зарано. Інші переконані, що таким чином цілком реально безболісно й навіть красиво згуртувати країну довкола її світочів. Хтось і нині вбачає в цьому проекті небезпеку, бо певним категоріям наших співвітчизників великими українцями ввижаються Ленін та його духовний правнук Петро Симоненко, а інші, не менш затяті, вважають такими Степана Бандеру й Валерія Лобановського. Звичайно, значення «Великих українців» для суспільства надто гіперболізоване й досить вдало підігріте професійним піаром каналу «Інтер».

 

Хочу відразу наголосити, що я зовсім не схильний применшувати значення цього почину: особисто мене він щиро «зачепив», інколи відверто дратував, але майже завжди спонукав до роздумів: камо грядеши і з ким? Тож нам, які народились на цій землі і вважають себе українцями за покликом серця, слід красно подякувати гастролерові Савіку Шустеру за те, що завітав на нашу землю непізнану і вперше на такому рівні заговорив про наших «великих».

 

Із самого початку і до останнього моменту не можу збагнути, чому авторам проекту не вдалося залучити до участі в ньому в якості експертів правдивих авторитетів, людей, які є домінантними фігурами сьогодення. Дивно, чому у студії ми не побачили Ліну Костенко, Бориса Олійника, Павла Загребельного, Івана Дзюбу, Валерія Шевчука, Ніну Матвієнко, Богдана Ступку, Івана Марчука, Кіру Муратову, Мирослава Скорика, Лесю Дичко, Вадима Писарева та інших? Це випадковість, чи діяли за одвічним принципом телебачення – «витягли, кого зуміли»? Якщо останнє, то тягли не завжди справжніх достойників, що й давало підстави називати проект тенденційним, а обговорення – некомпетентним, інколи навіть із політичним душком.

 

Найбільш вдалою у «Великих українцях» видається ідея створення телефільмів, де оповідачами виступають сучасники. Надзвичайно зворушливою та змістовною стала стрічка за участю поета і публіциста Віталія Коротича про хірурга Миколу Амосова. Можливо, саме так слід було розповідати про всіх, хто потрапив у сотню «великих»? Вийшло б дорожче, зате наскільки глибше й переконливіше! Пан Коротич – справжня знахідка для телебачення. Люди старшого віку ще напевне пам’ятають його блискучі публіцистичні програми на радянському українському телебаченні, наприклад, «Документальний екран». Не варто вигадувати ні жанр, ні формат – лише правильно використовуй самобутній інтелектуальний образ. Шкода, що нинішнє телебачення переймається іншими образами, бо переважна більшість його творців вважають, що глядач повинен «хавати» і дудлити пиво перед телевізором, а не думати.

 

Небайдужою була також розповідь Вахтанга Кіпіані про Степана Бандеру. Проте, надто захопившись героїкою, журналіст лише мимохідь згадав про ідейні засади боротьби цього великого сина України.

 

Фініш проекту «Великі українці» набагато кращий за старт. Безумовно, він суперечливий, - як, власне, й саме людське життя, - але вдавано не помічати, що проект захопив тисячі співвітчизників, також не варто. Хочеться сподіватись, що проект змусить глядачів звернутись до літератури, аби дізнатись більше про «великих», розбурхає десятиліттями плекану байдужість і розбудить цікавість до власної історії та її творців.