Маленькі маніпуляції «Великих українців»
Триває хвиля вражень авторів «ТК» від першого етапу фіналу «Великих українців». Висловились Марина Баранівська, Андрій Кокотюха, тепер – Борис Бахтєєв, і далі буде…
Випуск програми «Великі українці», що вийшов на «Інтері» 11 квітня, викличе звичну бурю критики: мовляв, програма неправильна, немає чітких критеріїв величі, у списку повно діячів, яких туди й близько не можна було пускати.
Видається, зміст проекту полягає взагалі не в тому. Будь-який рейтинг великих – то завжди річ умовна. Хто величніший – Гомер чи Піфагор? Шекспір чи Ньютон? То тільки в тоталітарних державах могли визначати: оцьому пам’ятники в кожному селі на центральній площі, оцьому – лише в обласних містах десь ближче до околиць, оцьому – лише на батьківщині й ніде більше. Тільки в тоталітарних суспільствах великих могли вишиковувати за ранжиром, й усі без винятку мусили цей ранжир визнавати. Запитання, на яке має відповісти подібний проект, полягає не в тому, хто най-най-найвеличніший, а в тому, кого вважає за такого дане конкретне суспільство на даний конкретний історичний момент. Суспільство екзаменує не геніїв та героїв, а себе. От хто б міг подумати, що сьогоднішня Португалія обере Салазара?
А ще «Великі українці» є екзаменом діяльності засобів масової інформації на предмет її результатів: про що й наскільки успішно вони інформували та інформують суспільство.
Тож годі й сподіватися, що подібними – та й будь-якими іншими – методами можна скласти якийсь об’єктивний «табель великих про ранги». А от більш-менш об’єктивну картину суспільства з його стереотипами та комплексами, фобіями, філіями та маніями намалювати цілком реально. Для того необхідна лише одна умова – щоб дзеркало, яке відображає погляди суспільства, не було кривим.
Перед початком проекту, восени минулого року, ескалатори київських станцій метро були прикрашені рекламними постерами, які, зазначивши телеканал «Інтер» та програму «Великі українці», закликали: «Америка обрала Елвіса Преслі. Кого обере Україна?» та: «Англія обрала принцесу Діану. Кого обере Україна?». Читали ці плакати, без перебільшення, мільйони українців. От тільки, якщо зайти на сайт проекту (що, як можна було легко передбачити, робитимуть далеко й далеко не всі), виявиться, що насправді у США переміг Роналд Рейган, а у Великій Британії – Вінстон Черчилль.
Важко припустити, що рекламні плакати, які довго висіли в дуже людних місцях, було замовлено й проплачено якими-небудь недоброзичливцями програми. Залишається єдине припущення: реклама програми «Великі українці» містила свідому неправду. Оця от маленька неправда й змушує час від часу запитувати себе: а чи можна так уже довіряти оприлюдненим 11 квітня результатам? Чи не було й там маленьких підтягувань?
За всієї поваги до Елвіса Преслі та принцеси Діани, об’єднує їх те, що вони й досі є героями глянцевих журналів та світських хронік. Того, що в широкому розумінні зветься шоу-бізнесом. От саме на таке ставлення до визначення великих українців і налаштовувала аудиторію згадана реклама. Вона ніби підказувала: не ставтеся до всього серйозно, продемонструйте таку ж «деполітизованість», як мешканці передових країн! Тож коли за результатами голосування студентів Києво-Могилянської академії найвеличнішим українцем виявився президент цього закладу В’ячеслав Брюховецький, було не дивно: студенти «прикололися» саме так, як їх і просили, вони чудово, творчо виконали поставлене перед ними завдання так, щоб результат відповідав заданим критеріям. Каюся: сам був хотів проголосувати за Світлану Лободу – насправді, до речі, гарну співачку. Як уже гуляти, то гуляти. Що ж до дзеркала громадської думки, то воно від самого початку демонструвало значну кривизну.
Під час обговорення Савік Шустер зазначив: порівняно з іншими європейськими країнами, в Україні в першій сотні багато спортсменів. Справді, Віталій та Володимир Клички, Сергій Бубка, Олег Блохін, Яна Клочкова, Лілія Подкопаєва, Андрій Шевченко. Якщо досягнення Бубки та Блохіна вже відділені від нас двома десятиліттями і стали історією, то всі решта є героями або зовсім недавніх років, або й сьогодення. Ба більше: Блохін є чинним тренером, Бубка – спортивним чиновником, обидва зовсім нещодавно пробували сили в політиці; інші також сьогодні ведуть публічне життя. Якщо не зважати на наявність у першій сотні легендарного Івана Піддубного, а в першій десятці – великого тренера Валерія Лобановського, то у списку обраних немає нікого з видатних спортсменів 1950–1990-х років, які завершили спортивну кар’єру й ведуть непублічне життя, а то й залишили цей світ. «Глянцевожурнальний» чинник тут виявився до очевидного істотним. До того самого списку можна додати й Руслану, Олега Скрипку та Святослава Вакарчука, до великої міри й Софію Ротару, можливо, й Богдана Ступку.
Привертає увагу те, що серед діячів, які народилися в Україні, але здобули славу поза її межами, були представлені переважно лише ті, які жили й працювали в Росії. Ті, хто творив на Заході, окрім хрестоматизованих Ігоря Сікорського та Івана Пулюя, до першої сотні не потрапили. З одного боку, це віддзеркалює той факт, що й досі поширеним є ставлення до Росії як до «майже своєї». З іншого – це є результатом відсутності популяризації імен наших видатних земляків, зокрема й засобами масової інформації. Українці не знають і не мають звідки широко дізнатися про видатних особистостей, що народилися в Україні. Лише зовсім нещодавно почали «розкручувати» як народженого тут Леопольда фон Захер-Мазоха, але цьому сприяє цікавість до названого його ім’ям психологічного явища і наявна через це можливість спрямувати оповідь про нього у таблоїдне річище. Того, що на українських теренах народився видатний фантаст Станіслав Лем, напевне, не знає навіть більшість прихильників його творчості. Доводилося зустрічати людей із високими науковими ступенями й широкими знаннями з історії, літератури та інших галузей, які, тим не менше, дивувалися, коли бачили в Бердичеві меморіальну дошку на соборі, в якому вінчався Оноре де Бальзак.
Власне, цілком можливо, що народжені в Україні діячі, яких вважають російськими, у більшій кількості потрапили до першої сотні лише через те, що про факт їхнього народження в Україні давно відомо. На тому, що Ніколай Некрасов народився в Немирові, що під Вінницею, популяризатори його творчості зокрема та літератури взагалі ніколи не акцентували увагу – тож поета й немає у першій сотні.
Очевидним став і третій чинник: Михаїл Булгаков писав про Київ, Микола Гоголь – про Україну. А от, скажімо, Іллі Ільфа з Євгенієм Петровим у першій сотні немає, хоча їхнє одеське походження є загальновідомим. Їх не асоціюють із українською культурою. Багато хто не асоціює й Гоголя – інакше він не залишився би на вісімнадцятому місці.
Натомість Шолом-Алейхем і жив в Україні, й писав про неї, як і Ісаак Бабель. Напевне, дуже поширеним залишається суто радянське, суто етнічне сприйняття слова «українці»: який же він українець, коли він єврей? Напевне, перша сотня великих українців довго ще правитиме за поживу для соціологів. Залишається тільки подякувати, що на початку циклу так і не було визначено критерії поняття «українці»: суспільство визначало їх самотужки й багато що розповіло тим самим про себе.
До недоліків підсумкової програми з визначення першої сотні великих українців можна віднести те, що не було подано статистики голосування за регіонами. Тож і залишається гадати: а може, Ільфа з Петровим немає в першій сотні через те, що одесити проігнорували проект? Дмитро Табачник обмовився, що Західна Україна голосувала активніше та, за його висловом, агресивніше, але чи то було його знання факту, чи лише суб’єктивна впевненість?
Володимир Ленін посів лише 23-тє місце. Це засвідчило: він більше не належить до тих, чия спадщина формує погляди українців. Але – особливо якщо врахувати той факт, що він ніколи в житті навіть не бував в Україні – це місце все ж таки є тривожно високим. Безсумнівно порадувало, що в сотні не знайшлося місця для Йосифа Сталіна: якщо до неї увійшов Ленін, то, за тією ж логікою, міг опинитися й Сталін. Але не опинився. Сюрпризом стало те, що в першій сотні немає Артема, попри те, що в Донбасі він і досі залишається священною постаттю, й на його честь батьки досі називають хлопчиків. Можливо, й тут зіграло роль те, що багато донбасівців не асоціюють його з українською історією, й для них ніби існують два окремих, паралельних Донбаси – український та радянський. Знаю мешканців цього регіону, які цілком щиро обурюються «паразитуванням України на Донбасі» та «бандерівським переписуванням історії», але проголосували за Тараса Шевченка та – увага! – Івана Мазепу.
На 15-му місці опинилася дивна «велика людина» на ймення Віталій та Володимир Клички. Так само 46-те місце посів діяч, якого звали Євген та Борис Патон. Ані брати Клички, ані батько та син Патони не були й не є нероздільними тандемами, кожен із них є самодостатньою особистістю. Мабуть, багато українців подавали голоси за когось одного з Кличків та за когось одного з Патонів. Що траплялося з цими голосами далі – вони додавалися? А якщо так, то чи справедливо це? Чи коректно?
Багато хто з членів Ради гарантів – тобто присутніх у студії політиків – зазначав: програма має велике пізнавальне значення. Але дуже багато з показаних кліпів містили неточності. На відміну від сказаного в ролику, Петро Калнишевський не був гетьманом – це відзначив і Дмитро Табачник. Не був насправді гетьманом і Іван Сірко – це відзначив Тарас Чорновіл. Якщо звинувачувати Івана Мазепу у зраді московському цареві, то чи не можна так само звинуватити Богдана Хмельницького у зраді польському королеві?
Навесні 1991 року, на відміну від сказаного у кліпі про Леоніда Кравчука, мешканці України не висловилися на референдумі беззастережно за збереження СРСР: в Україні проводився паралельний референдум, запитання якого теж було підтримано більшістю; союз, за який висловилися українці, мав бути принципово іншим, ніж СРСР. А от Михайло Грушевський не був президентом України.
Так і залишилося незрозумілим, де працював після війни Сидір Ковпак – у Верховному Суді чи у Верховній Раді? Політика українізації середини 1920-х років ніяк не могла бути заслугою Володимира Леніна, як це було сказано в ролику про нього. Та й Табачник зауважив: не мріяв Ленін про 15 республік, як стверджував кліп – при ньому їх було лише чотири, а після нього, принагідно кажучи, протягом довгого часу – шістнадцять.
Не «Запорізька Січ», а Запорозька, й козаки були не «запоріжцями», а запорожцями. Павлиш є містечком, а не селом, тож Василь Сухомлинський насправді не «працював у сільській школі», як це стверджувалося у кліпі. Натомість Торез, у якому помер Олексій Стаханов, не «маленьке містечко», а місто, що входить до першої двадцятки найбільших за розмірами території міст України.
Софія Ротару, на відміну від сказаного в ролику, не «здобула всесоюзну популярність виконанням українських та молдавських народних пісень» – славу їй принесли естрадні пісні, передусім ті, що їх написав Володимир Івасюк. З іншого боку, саме її виконання принесло славу йому як композиторові. Івасюк теж є серед першої сотні великих українців, про нього теж показали кліп, то хоча б методом порівняння можна було уникнути ляпу. «Шахтарський герцог» – дуже невдалий штамп, що приклеїли до Анатолія Солов’яненка: насправді він жодного дня не працював шахтарем, а одразу після школи вступив до Донецького індустріального інституту, закінчивши його, залишився на кафедрі й викладав нарисну геометрію. Студенти, кажуть, дуже любили його викладання. Добре хоч Василя Стуса не назвали «шахтарським Байроном» – він бо теж із Донбасу.
Наявність, м’яко кажучи, неточностей у роликах можна перераховувати довго, але навряд чи так уже варто надто прискіпуватися. Тим більше, що нинішні традиції ЗМІ їх цілком припускають. Ну от пише один дуже й дуже солідний журнал, що Леонід Кучма народився на Черкащині, то яка, власне, різниця – чи Черкащина, чи Чернігівщина? Ще одна солідна газета згадує про події в Англії 1930-х років і про те, як ставилася до них королева. Скільки тоді, виходить, років англійській королеві, значення не має – на іспитах до журфаків, зрештою, не складають арифметику. Інша поважна газета називає штати Нової Англії (крайній східний виступ території США) Середнім Заходом. І правильно: атласи світу не належать до необхідного редакційного реквізиту. У кілька разів показаному телебаченням документальному фільмі про ту ж таки Софію Ротару назва її рідного села Маршинці пояснюється так: вона походить від румунського слова, що означає «край»: «І справді, за кілька кілометрів наша земля закінчується, оті гори – то вже Румунія». Напевне, мешканці етнічно румунського села завжди дуже страждали від того, що от майже поруч починається геть чужа, ледь не ворожа, Румунія. Коли ж одна дуже популярна газета пише, що «Самуил Маршак родился в потомственной еврейской семье», нічого особливого вже майже не помітно.
Хотілося б, звісно, щоб «Великі українці» задавали високий рівень фактологічної точності, зокрема й у дрібницях. Інакше геть усе псується. Інакше запропоноване суспільству дзеркало його поглядів годиться хіба що для кімнати сміху.
От що вже точно є необхідним, то це обережність, підкреслена відстороненість, коли йдеться про діячів та історичні події, ставлення до яких є джерелом суспільних конфліктів. Такими є, зокрема, багато з-поміж подій 1917–1920 років, коли буває складно розставити остаточні акценти та визначити, хто в кожному окремому разі був на 100% правий, а хто – на 100% винний. Коли ж у ролику про Євгена Коновальця те, що сталося на київському «Арсеналі», було назване повстанням, а акція січових стрільців під проводом Коновальця – придушенням повстання, це було далеким від нейтральності. «Так он іще коли кляті бандерівці придушували мешканців Центральної України!» – ніби саме таку реакцію хотіли викликати в аудиторії.
Слушне зауваження зробив Мирослав Попович: у ролику про Івана Пулюя було неприпустимим зневажливо висловлюватися про Рентгена. Що ж до назви кліпу про княгиню Ольгу «Леді О», то вона не могла не викликати у глядачів асоціацій із Леді Ю. Отакий от вийшов маленький актик прихованої політичної реклами.
Декілька кліпів мали в назві визначення «залізний» – «Залізний директор» (Володимир Бойко), «Залізна Solomea» (Соломія Крушельницька; як для оперної співачки та її голосу, визначення «залізний» – то вельми сумнівний комплімент) та інші, що перетворилося на не дуже доречний штамп.
Викликала подив і манера показувати кліпи. Замість ледь не третини ролику про Лілію Подкопаєву глядачі бачили крупним планом присутню у студії Ірину Дерюгіну. Саме коли в ролику про Леоніда Бикова показували невідомі фрагменти з його незакінченого фільму, камера наїжджала то на членів Ради гарантів по черзі, то на бобіну, що мотається. Екран, на якому у студії демонструвався ролик, опинявся десь у кутку екрана телевізора, і це траплялося повсякчас. Тож і залишилося незрозумілим, що хотіли донести до глядачів, яким було завдання програми – чи то показати «великих українців», чи то показати присутніх у студії під приводом «великих українців».
Сама по собі Рада гарантів теж викликала багато запитань. Присутність Петра Симоненка ще можна пояснити – у попередніх програмах циклу він так активно обстоював Леніна, що лишалося тільки радіти: як добре, що він не є членом журі якого-небудь конкурсу краси! Ну а от із якого дива з’явився там Дмитро Корчинський? Він є загальновизнаним моральним авторитетом у суспільстві? Чи ідейним лідером помітної частки українців? Чи, може, визнаним фахівцем у якійсь галузі діяльності? На початку програми він ошелешив висловлюванням: «Великі люди – то люди, що знаходяться за гранню добра і зла (до речі, українською мовою, надто ж як для націоналіста, треба було б сказати: «перебувають поза межею». – Б.Б.), які збільшують кількість крові». Наприкінці ж він вимовив фразу: «Ясір Арафат та інші кумедні персонажі». Десь у середині дуже пікантним було почути від нього в якості презирливого епітету слово «дрібнобуржуазний». То в якому з цих трьох висловлювань Корчинський був справжній?
Хто здивував, то це Юрій Рибчинський, який назвав Переяславську раду «зрадою» й заявив, що присутність у сотні великих українців Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва (до Щербицького та Леніна тоді ще не дійшло) є образою. Для мене така тверда його позиція стала відкриттям. Хто ще здивував, тільки інакше, то це Володимир Литвин. Поки він виголошував коротенькі репліки, все було гаразд. Коли ж, ближче до закінчення, треба було виголошувати щонайменше абзаци, думка на очах виходила з-під його влади, й щоразу так і лишалося незрозумілим, що він хотів сказати.
І Симоненко, й Табачник на початку програми розмовляли виключно українською – й дуже гарною – мовою. Симоненко «здувся», коли зайшлося про Андрея Шептицького, Табачник – коли про Леоніда Кравчука: усе ж таки перший президент – то сучасна політика, в якій Табачник позиціонує себе як захисника прав знедоленого російськомовного населення.
Попри все це, лідер комуністів був єдиним, хто виглядав явно не на своєму місці, не у своїй компанії. Замість роздумів та висновків він виголошував самі лише гасла та ідеологічні кліше, які в більшості випадків не мали жодного стосунку до предмету обговорення й навіть не нагадували про нього. От, наприклад, що він сказав про «розстріляне покоління»: «Добре видно, що ми зробили з цього висновки, виховали на зміну йому нове покоління, й ми цим пишаємося». То чим пишаються оці «ми» – що одне покоління розстріляли, а інше виховали?
Коли Симоненко сказав, що Євген Коновалець воював проти Ковпака разом із фашистами, Шустер змушений був навіть нагадати йому про дату смерті Коновальця – 1938 рік. «Зрадники Шептицький та Шухевич», – сказав головний комуніст іншим разом. Кого й як зрадив Андрей Шептицький? «Немає жодного населеного пункту, який визволила від фашистів ОУН, а 1946 року вона підписала секретну угоду про співробітництво з американською та англійською розвідкою! – обурювався вічний ленінець. – От вам реальні справи, а не слова!». Він навіть не помітив, як прирівняв США та Велику Британію до нацистської Німеччини. Процитувавши Шевченкове «Батьки на панщину ідуть і діточок своїх ведуть», він резюмував: «От який Шевченко нам потрібен!». Тож, за Симоненком, треба насмикати з Шевченка цитатник, а все решту заборонити? Ні, все ж таки корисною була присутність лідера КПУ: він єдиний відверто протиставляв одну, «правильну», частину суспільства іншій, «неправильній».
Було не дуже приємно бачити, як Савік Шустер, знаний по-аристократичному розкутою вишуканістю манер, вказував на присутніх пальцем. Залишилося незрозумілим, навіщо до студії було запрошено студентів – вони грали роль наповнювача студії, бо не отримали ані одного слова.
На завершення Шустер ще раз розповів про кожного з діячів, які потрапили до чільної десятки, й декілька разів повторив, як саме за нього проголосувати. От тільки тривали ці розповіді неоднаковий час, були неоднаково детальними, а про Миколу Амосова взагалі не згадали.
А от уже наступного дня у рекламних блоках на «Інтері» з’явилися сюжети: «Ярослав Мудрий чи Степан Бандера – хтось із них стане першим!». У них теж роз’яснювали, як голосувати й за того, й за того. Першою реакцією було: це ж відверта неправда, бо насправді першим стане хтось із десяти! Ще наступного дня з’явилася вже інша пара, Тарас Шевченко та Леся Українка – й тут глядачів так само переконували, що переможцем неодмінно стане хтось саме з цих двох. Пізніше в рекламних блоках почали з’являтися і подальші пари «конкурентів на вибування»; принцип саме такого, який є, «парування» діячів далеко не завжди легко зрозуміти.
Навіть якщо все це робиться без задньої думки, це викривлює результати голосування. Далеко не всі глядачі дивилися саму програму. Далеко не всі з них сидять перед телевізором з ранку до вечора. Тож багато хто міг не знати, що насправді вибір є набагато ширшим, аніж між Ярославом та Бандерою. Багато хто міг подумати, що саме Ярослав та Бандера є лідерами голосування станом на 12 квітня. Бандера – то постать, що сприймається в суспільстві неоднозначно, тоді як Ярослав є постаттю нейтральною. Унаслідок, поза сумнівом, багато глядачів – навіть тих, хто не збирався голосувати ні за кого й узагалі не цікавився «Великими українцями» – кинулися голосувати за Ярослава, аби тільки не пропустити в переможці Бандеру. Імпульсивне голосування, голосування у стані афекту, голосування «проти», а не «за» – от до чого підштовхує подібна методика.
Але ж Степан Бандера – то не єдина неоднозначна постать у десятці! Неоднозначним є ставлення й до В’ячеслава Чорновола. (До речі, було би природнішим, коли б саме з Чорноволом, а не з Ярославом, опинився в одній парі Бандера; природнішим суперником для Ярослава був би Богдан Хмельницький – теж, узагалі-то, не така вже й однозначна постать.) Не всі погодяться з тим, що внесок в українську історію наших сучасників Миколи Амосова та Валерія Лобановського, за всієї поваги до них, заслуговує на аж настільки високу оцінку. Метод «парування» усіх їх ставить у заздалегідь програшне становище й, у такий спосіб, перетворює на необ’єктивне все голосування в цілому.
Що ж показала перша сотня великих українців? По-перше, брак інформації про багатьох великих діячів, які посіли незаслужено низькі місця. А по-друге – те, що великі українці в суспільній свідомості залишаються до значної міри ранжируваними, як це було за радянських часів, коли ступінь величі кожного було офіційно розписано. Цікаво було б, якби таке саме голосування повторилося років через п’ять.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
13
Татьяна
6061 дн. тому
Автор прав в своих замечаниях. Но согласна и с Прохожим.
Прохожий
6065 дн. тому
Проект провальный? Да ничуть! Политический? Излишне заполитизированный? Не заметил. Наш народ склонен к ранжированию великих? Многие из них заняли незаслуженно низкие места? Ай-яй-яй! Народ, я вас умоляю! Открываем Википедию и смотрим, как голосовали в других странах. И что мы видим!? Румыны едва не поместили в первую десятку Н. Чаушеску, испанцы - Франко. От количества королей, королев, принцев в первой сотне у англичан - в глазах рябит, равно как и от политиков - у немцев. Испанцы в своей излишней политкорректности внесли в список едва ли не всю ныне здравствующую королевскую фамилию. А что вытворили со своими великими французы, и кто у них котируется превыше всего (если выйти на среднеарифметические показатели категорий) - это вообще отдельная тема! А Бельгия-то как удивила, организовав по сути два разных опроса в двух своих разнонациональных регионах. И что в итоге - два во многом не совпадающих списка великих бельгийцев. Да мы просто "голуби" в сравнении с ними. А посмотрите, сколько стран внесли в списки своих топов З.Фрейда, В.Моцарта, Николая Коперника...из-за чего потом между ними вспыхивали легкие дипломатические скандалы...Поэтому не надо огульно хаять наш проект. Уверяю, градус контроверсийности вокруг "ВУ" был нисколько не больше, чем накал страстей в других странах. Там тоже, как и у нас, ломались копья по разным поводам, эксперты не признавали результаты голосований и даже бойкотировали сами проекты. Короче, наш первый блин - совсем не комом. А вообще Савику надо памятник поставить за то, что он, не будучи гражданином Украины и не имея к нам абсолютно никакого отношения, пытается этим проектом пробудить в нас интерес к собственной истории и национальное самосознание, плюс напомнить, что нам есть, чем гордиться.
Борис Бахтєєв - Катерині
6066 дн. тому
Книга-довідник про селища міського типу вийшла 2000 року під назвою "Містечка України". Погодьтеся, "селище міського типу" - вельми неоковирний канцеляризм, тоді як "містечко" - те саме, хіба що з поправкою на час.
на реакцию
6067 дн. тому
а симоненко в студии - не паскудство? уберите немедленно! и шустера заодно, он вообще не славянин!
Таша
6067 дн. тому
Проект політичний - готувався похопцем заради політичного зиску. Науковців (як завжди) не залучали. Що й не дивно для місцевого телебачення.
==========================
Дуже потішила наявність Амосова в списку. Колись на початку епохи змін, на зустрічі із виборцями :-))) він казав, що люди - це двоногі істоти із психологією щурів - егоістичні, жадібні, полохливі істоти... Дивишся наше телебачення і розумієш - Амосов добре знав хомо.
саша
6067 дн. тому
проект изначально был провальным,и теперь интер изголяется для того чтобы удержать падающий рейтинг.
Реакция
6067 дн. тому
Что Вы сотворили с баннером десятки?! Уберите это паскудство! Раз заимствуете с сайта Великих графику, то хоть с умом! :((
Катерина
6067 дн. тому
Багато в чому погоджуюсь з автором, але й йому варто бути більш обережним із фактами. Адже Павлиш - це селище на Кіровоградщині, Онуфріївський район. і Наскільки мені відомом - містечко і селище це все ж таки різні поняття!
неглядач
6067 дн. тому
Спасибо автору за скурпулезный и объективный анализ!
После вышеперечисленного хочется называть руководителя проекта Славиком Шустрым - тоже ведь похоже на истину! ;)))))
Rsdko
6067 дн. тому
Шановний Арсику, ви так ретельно конспектували "Творчество Франсуа Рабле...", що переплутали Бахтіна з Бахтєєвим. Та це нічого... Колись Гоголя з Гегелем плутали, Бабеля з Бебелем і навіть Ахматову з Ахмєтвовою:-)
ars
6067 дн. тому
Radko, что вы несете? Бахтеев вечнее за всех ваших Корчинских! Он настоящий Ум с большой буквы. «Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса» будут четать тогда, когда имя Корчинского с отрется с могильной плиты!!!!
Radko
6067 дн. тому
Не знаю, хто такий Бахтєєв, але раз "наїхав" на Корчинського, то "знать она сильна, что лает на слона". Я не поділяю більшості з поглядів лідера "Братства", але, якщо по правді, що пам"ятають сьогоднішні українці з того ж Великого Франка? - "Лупайте ту скалу!"... А з Великого Сковороди? - "Світ ловив мене, та не впіймав"... Я вже не кажу про Великого Петра Симоненка чи не менш Великих "плясунів, співунів і подкопаєвих"... А от фразу Корчинського "Крим буде українським або безлюдним" знає не лише більшість українців, але й братів-росіян. Пройдуть роки, й половину з сьогоднішньої сотні "великих" забудуть, а тексти Д.К. будуть актуальними не менш, ніж сьогодні тексти того ж Дмитра Донцова...
Катя
6067 дн. тому
так-так, той журнал - Український тиждень, не знаю, наскільки "дуже солідний" ))
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
