26 лютого 2008 року, тобто за день до оголошеного страйку кінотеатрів, Президент України Віктор Ющенко доручив Міністерству культури розробити до 4 березня цього року якийсь документ компромісного характеру, покликаний відрегулювати ситуацію в кінопрокаті з урахуванням інтересів жителів півдня і сходу країни. Перш за все хочеться відзначити певну двозначність цього послання, адже всі, хто брав участь в акції, наполягають на дотриманні норми законності й більш нічого. Й отримати від гаранта Конституції пропозицію знайти компроміс між Законом і… навіть незрозуміло, що тут треба написати у вигляді іменника, – це більш, ніж дивна ситуація – такий напрямок думок.

 

Нагадаю, що суть нашого прохання – змусити Міністерство культури України відмінити пункт №2 Наказу міністра від 18 січня 2008 року, оскільки він суперечить і Закону «Про кінематографію», і грудневому рішенню КС. Саме цим пунктом забороняється видавати прокатні посвідчення іноземним фільмам, що дублюються, наприклад, російською мовою. Прокат таких фільмів можливий або мовою оригіналу із субтитрами українською мовою, або з дублюванням фільму українською мовою повністю, або у вигляді озвучення (одним-двома голосами).

 

Минуло два тижні, але розпорядження Президента не виконано. Завдання справді складне. З одного боку – могутнє древо Закону, з чіткими й недвозначними вимогами, гілки якого, як не нагинай, але до підніжжя похмурої націоналістичної печери горезвісного «пункту №2» не дістають. З іншого боку – очищення інформаційного простору, так звана українізація кінопрокату, – що виглядає серед процесів у інших галузях як реформація знакової системи нашої країни, яка проводиться останнім часом із воістину лютерівськім розмахом. Знайти точку дотику між першим і другим справді складно. Це ще більш проблематично, коли в іншому медійному полі – телебаченні – успішно і за велінням влади втілюють у життя подібну політику люди, які, мабуть, беруть своє натхнення з того ж самого метафізичного джерела, що й пан Каддафі. Відомий майстер примітивістської риторичної вишуканості миттєво спав мені на думку, коли я почув відомий вислів чиновника Нацради про те, що «фільми радянського періоду дублюватися українською мовою не будуть». Тут дуже доречна ще одна цитата. Один літній чоловік розповідав мені, що коли він навчався у грузинській середній школі, то на першій сторінці табеля успішності був напис: «Завдання радянського школяра – вчитися на відмінно». І підпис: «Л.П. Берія». Можливо, це не пропагандистські трюки, а цілком щирі визнання всіх трьох «учителів». Але хай нам не зрадить смак і відчуття, аби побачити, з якого надзвичайно високого п’єдесталу споглядають на нас ці дбайливі добродійники.

 

Сьогодні, коли я з пристрастю буквоїда щоразу посилаюся на Закон, у чому мені дорікають навіть союзники, особливо хочу зазначити, що доктрина диктатури Закону мені не симпатична. Один із моїх улюблених перлів – думка про те, що якою б широкою і детальною не була юридична формула, вона ніколи не охопить усієї повноти життя, що вічно плине й непередбачувано змінюється. Між тим рішуче висловлюся на користь того, що Закон «Про кінематографію», яким його побачив у тому числі й Конституційний Суд, цілком досконалий. Можна і треба сказати: хоча запит десятків депутатів мав, м’яко кажучи, єзуїтський характер, адже трактуванню підлягала лише перша частина речення (народні депутати України – sic! – попросили КС роз’яснити не речення, а його першу частину, тобто те, що написане до коми) – навіть у цьому випадку шановні судді зберегли лице: в їхньому вердикті все справедливо – «іноземні фільми не підлягають розповсюдженню, якщо вони не дубльовані або не озвучені, або не субтитровані державною мовою».

 

Але цього виявилося замало. Міністерство видає наказ, повторюючи слово в слово відмінений Апеляційним судом пункт Постанови Кабміну від 16 січня 2006 року: «Державній службі кінематографії не видавати державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільму, якщо фільм не дубльований (озвучений або субтитрований) державною мовою на фільмокопії мови оригіналу».

«Поговорим о мелочах, о вечности поговорим», як писав поет. Дрібниця перша: як у постанові Кабміну, так і в наказі міністра написано «фільмокопії мови оригіналу» замість «фільмокопії мовою оригіналу». Так і хочеться вигукнути: «Дивіться, Ватсоне, два черевики, а які різні долі». Дрібниці друга і третя: службою кінематографії, яка має втілювати рішення міністерства в життя, керує в нас ветеран адміністративного кінематографічного олімпу Ганна Павлівна Чміль, яка працювала багато років як інструктором ЦК Компартії УРСР, так і заступником міністра культури України, що відповідає за кінематограф у роки його майже повного зникнення з території нашої держави.

 

Втім, не стільки важлива грамотність або послужний список виконавців, скільки принципово важливо розібратися з мотивами замовників. Хто і чому поставив перед суспільством завдання в тому вигляді, в якому воно звучить сьогодні?

 

Тут згадується філософема про те, що обравши певний шлях до істини, ти фактично обираєш саму істину. Нещодавно модники ввели в культурний обіг фразу майже про те ж: «Стиль – це людина». Для нашої теми це принципово важливий розріз.

 

Відповідь на те, яка саме якість мовної політики Президента і компанії, я знаходжу в одному маловідомому епізоді. Кілька років тому під час нагородження Романа Поланського на сцені Палацу «Україна» Віктор Ющенко висловився узагальнювальним чином про творчість і особу метра, визначивши його в термінах, діаметрально протилежних суті як більшості його фільмів, так і деяких сумнівних епізодів не дуже однозначної біографії режисера. Слухати це було важко, в перерві гострі на язик кіномани глузували, що так і Маркіза де Сада можна духовним побратимом Льва Толстого оголосити.

 

Зрозуміло, що Президента, як-то кажуть, підставили. Як потім зробили те ж саме з фільмом про Мазепу, як роблять це й зараз у ситуації навколо українізації. Тому сьогодні ще рано говорити, що демократія Ющенка перетворилася на націоналістичну автократію, хоча певні тенденції простежуються. Варто сказати, що у Президента немає часу на деталі, на уточнення. Або він просто не приділяє їм належної уваги. Цитата з Пастернака про «всесильного Бога деталей» недоречна. (Крім усього іншого, іноді здається, що в такій дискусії викликати на допомогу образи ще одного російського поета – це як німцеві закурити Сamel у Берліні 1944-го. Здається, навіть Шелленберґ із цим був обережний.)

 

Отже, ще раз про дрібниці. Президентові не видалось уточнити, що в законодавчих актах провідних європейських країн таких регулятивних норм немає в принципі (люди з Мінкульту його просто обдурювали з цього приводу). До речі, коли я оприлюднив цю новину на нараді в Міністерстві культури, пославшись на спеціально підготовлений доробок (упродовж трьох днів були проведені перемовини зі всіма провідними кінодистрибуторами Європи) експерта Міністерства культури, то останньому ледь не показали на двері.

 

Мабуть, з тієї ж причини немає часу зібрати офіційні зведення у кінотеатрів, тобто порахувати гроші, не відходячи від каси, як закликає відомий слоган. Легше покладатися на ті «факти», а точніше кажучи – брехню, яку поширює – а це вже не дрібниця – тільки один суб’єкт дії на кіноринку країни, компанія B&H, власник якої є також і власником дубляжной студії повного циклу, що побудована на кредитні кошти у приміщенні колишньої кінокопіювальної фабрики.

 

Коротко позначимо основні трюки іноземних «добросовісних підприємців».

 

Трюк №1. Компанія В&H поширила інформацію, що доходи з прокату фільмів після введення правил обов’язкового дублювання українською мовою не зменшились, а зросли. Так, 18 лютого 2008 року в «Повідомленні для преси» були наведені дані про початок прокату фільму «Так, ні, не знаю», а саме: було поширено інформацію про кількість куплених квитків на сеанси цього фільму 14 лютого в кінотеатрах України. Пропонуємо вам переглянути інформацію (надану директорами кінотеатрів) щодо прокату «Так, ні, не знаю» в наступні дні – 15, 16, 17 лютого 2008 року.

 

 

 

 - ПРИМІТКА

1)     за даними компанії B&H;

2)     за даними, які надані директорами кінотеатрів.

 

Ці дані свідчать про те, що інтерес до стрічки в той день, відвідуваність за яким розповсюдив дистрибутор, був викликаний перш за все за рахунок однієї обставини: 14 лютого – День святого Валентина. Кінотеатри цього дня завжди заповнені, незалежно від репертуару (як і 8 Березня, і в перші дні після Нового року).

 

Ще один факт. У цей вікенд демонструвався фільм «Блондинка з амбіціями», прокатне посвідчення на який було отримано до дії наказу, тому перешкод на демонстрування фільмокопій із російськомовним дубляжем не створювалося. Дуже вражає те, що фільм, який зібрав у світовому прокаті $1,4 млн, в Україні збирав більше за «Так, ні, не знаю», світові збори якого $41,7 млн. Таким чином, із американським фільмом «Блондинка з амбіціями» випадково відбулося те, що незабаром відбуватиметься з російським продуктом третього ґатунку: в деяких регіонах глядач свідомо піде на фільм гіршої якості лише тому, що він дубльований російською мовою.

 

Трюк №2. Компанія B&H поширює інформацію про те, що доходи кінотеатрів у лютому 2008-го, тобто після впровадження в дію наказу міністра, зросли на 22%.

Отже, співвідношення зборів за останні три місяці у порівнянні до зборів за той же період попереднього року є таким:

 

Але ж ці дані свідчать про діаметрально протилежне, а саме, що темпи зростання кіноринку уповільнилися, і сталося це саме у лютому. Якщо ми переглянемо нижченаведену таблицю №4, то стане цілком зрозуміло, що насправді доходи в українських кінотеатрах у лютому 2008 року впали настільки, що аналогів цьому немає в світі.

 

У лютому 2008 року в українських кінотеатрах отримано дохід, удвічі менший за дохід січня цього ж року. Якби це було тільки наслідком репертуарних коливань, то падіння було би схожим на те, яке спостерігається в Росії, де ринок розвивається у відносно конгруентній системі координат. Дивно, але насправді виходить, що український ринок впав у лютому на ті самі 22%, які йому малювали як зростання, бо саме така цифра виходить після співставлення падіння в Росії (-29%) і в Україні (-51%).

 

Треба додати, що коректним було би порівнювати саме відвідуваність, а не доходи, бо загальновідомими є чималі темпи інфляції в нашій країни. Так от, згідно даних кінотеатру «Мультиплекс» у Донецьку, у період з 1-го по 18 березня 2007 року було продано 23157 квитків, а у той же період 2008 року – всього 14954 квитки. Падіння ринку на 35% – це факт, така ж картина спостерігалася і в лютому, але це не найтрагічніші дані. Показники одеських кінотеатрів набагато гірші. В цьому легко переконатися, звернувшись до будь-кого з учасників ринку не тільки на сході та півдні, але навіть і на заході. Підкреслюю, що це офіційні дані, які можна отримати і в державних органах, яким звітуються кінотеатри.

 

Ще один факт. Показовими є так звані пікові періоди. У кінопрокаті такими вважаються Різдвяні свята, канікули та вихідні дні на свято 8 Березня.

                                    Таблиця №5 (за даними http://boxofficemojo.com)

Отже, беззаперечним фактом є те, що збори на святковий березневий вікенд в Україні у 2008 році є гіршими за такі ж дні у 2007-му на 34%, при тому що в Росії ця динаміка зовсім інша – падіння, яке може бути пов’язане з репертуарними коливаннями, становить лише 5,5%.

 

Остаточно переконатися в тому, що зростання ринку в Україні призупинили саме наказом міністра, можна, переглянувши дані за попередні пікові та звичайні вікенди у січні 2007–2008 рр.

                                        Таблиця №6 (за даними http://boxofficemojo.com)

 

Таким чином, чітко простежується те, що ще в січні 2008 року вітчизняний ринок мав позитивні тенденції, які були кращими за російські. Але який би показник ми не взялися порівнювати після введення в дію наказу, ситуація в Україні вже в лютому-березні демонструє зовсім не позитивні тенденції.

Трюк №3. У листі на адресу керівників держави гендиректор В&H громадянин Польщі Богдан Батрух надає дані про те, що збори українських кінотеатрів за січень-лютий 2008 року збільшилися на 24%, а кількість глядачів – на 6%. Треба було додати тільки одне: заборона демонструвати іноземні фільми, дубльовані російською мовою, почала діяти з прокату фільму «Астерікс…», який не відбувся в останній вікенд січня. Таким чином, позитивна динаміка січня не має жодного стосунку до ситуації з українізацією. Але її чомусь поєднали із провальним лютим, щоб вирівняти баланс. Одне слово – фокус.

 

Трюк №4. У тому ж самому листі є і відверта брехня. Нібито існує 109 кінотеатрів, які відмовилися підписувати звернення до керівників держави із проханням скасувати пункт №2 наказу міністра. Правдою є те, що лист було швидко підписано тими директорами та представниками, які відвідали в Києві прем’єру фільму «Сафо» (серед яких, до речі, й підпис «Кінопалацу» з Тернополя), щоб трошки додати об’єктивних деталей на перемовинах, які вже кілька тижнів відбуваються у віце-прем’єра. Хотілось би побачити лист (або почути самих дійових осіб), у якому б директори 109 кінотеатрів підтвердили, що вони відмовилися підписати звернення до керівників. Так само цікаво ще побачити, чи розступиться Дніпро своїми берегами.

 

Цікавим є ще один факт, який наведено у вищезгаданому листі. Іноземний громадянин нагадує керівництву нашої держави, що жоден із дистрибуторів не виконує умови Меморандуму про співпрацю, яким передбачалося врегулювати порядок послуговування державною мовою в кінопрокаті. Зрозуміло, що іноземець може і не знатизміст статей Конституції України, яким передбачається, що «застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається Законом».Саме Конституція не дає Кабінету Міністрів або Міністерству культури і туризму України визначати порядок застосування мов. Тим більше неприпустимою є практика, коли порядок застосування мов визначається у меморандумі між органом виконавчої влади та суб’єктами підприємницької діяльності. Такі документи є ознаками змови з метою обслуговування певних інтересів. Сподіваюся, що найближчим часом органи правопорядку дадуть таким діям відповідну оцінку. Насправді, це є важливим. Міністерство культури видало славнозвісний наказ тільки тоді, коли стало зрозумілим, що перевірений шлях «добровільно-примусової» українізації не спрацьовує, бо посилання на рішення КС або текст Меморандуму до очікуваних наслідків не призвели.

 

До речі. Загальновідомо, що американські мейджори відмовляються від послуг своїх локальних посередників тоді, коли ринок досягає певного рівня. Так сталося в Росії. Так буде з часом і в Україні. Але що пізніше це станеться, то більше і довше, як це не дивно, будуть отримувати свої відсотки від прокату американських фільмів українські співдистрибутори, найбільшим із яких у нас є В&H. Зазвичай колишнім власникам локальних дистрибуторських компаній пропонують посади генеральних директорів новостворених представництв. Але приклад тієї ж самої Росії, де вже відбувся цей процес, доводить, що на зарплатню менеджера погоджуються далеко не всі колишні власники. Тому не дивно, що локальним українським розповсюджувачам якраз і вигідно стримувати бурхливий розвиток кіноринку, бо перспектива отримувати замість дивідендів зарплатню топ-менеджера подобається не всім.

 

Легко передбачити, що з цією тезою дискутуватимуть і наведуть аргумент, що власник В&H є власником і мережі кінотеатрів «Кінопалац», а кінотеатри не можуть бути зацікавленими в гальмуванні темпів зростання ринку. Це дійсно так. Але й тут нас рятують деталі. Власниками переважної більшості кінотеатрів, що мають назву «Кінопалац», є зовсім інші особи, які навіть і не знають один одного, бо в окремих випадках цю назву отримано за умовами франчайзингового контракту, а в інших – як результат утворення спільного підприємства, де більшість акцій належить зовсім не власнику київського кінотеатру, оренда приміщення якого, до речі, закінчується 1 травня цього року. Таким чином, безпосередньо у власника В&H є контроль над доходами чотирьох із 13-ти кінотеатрів, але про обсяг цих доходів можна судити з того, що київський кінотеатр уже кілька років поспіль посідає 17-те місце в столиці. Не першими є збори «Кінопалацу» і в інших провідних містах України. Наприкінці 90-х років і на початку 2000-х консолідована виручка мережі «Кінопалац» дорівнювала від 40% до іноді 70% валового доходу в Україні, в залежності від фільму та інших чинників.

 

Тепер, після того як країна пішла шляхом розбудови багатозальних кінотеатрів, а світовий досвід довів, що це найбільш успішний формат кінопоказу, відносне становище мережі однозальних (лише іноді – двозальних) кінотеатрів «Кінопалац» у чотири рази погіршилося. За даними дистрибуторів, частка «Кінопалацу» у касових зборах за блокбастерами 2007 року дорівнює вже 10%, а не 40%, як було раніше. В обласних центрах із невеликою кількістю населення, де є кінотеатри цієї мережі, відкриття багатозальних кінотеатрів, будівництво яких уже відбувається в торгівельно-розважальних комплексах, призведе до жорсткої конкуренції, котру буде нелегко витримати. У випадку, коли ці кінотеатри закриються, власник торгової марки не зможе отримувати платню навіть за користування цим знаком, що і є в більшості випадків головним змістовним мотивом співпраці двох юридичних осіб (від назви «Кінопалац» останнім часом відмовилися кінотеатри Чернігова, Дніпропетровська, Ялти та інших міст). Тому можна зняти капелюха перед, підкреслю, іноземним громадянином: він одним пострілом вбиває одразу трьох зайців у державі, що називається Україна. Перший – підтримує дії посадовців, які гальмують ринок, бо в такому випадку має щастя працювати і далі «під відсоток» із провідними голлівудськими студіями, які би просто найняли його на роботу, якби наш ринок сягнув великих висот. По-друге – отримує зиск від того, що в обласних центрах не будуть розвиватися багатозальні кінотеатри, бо він і в подальшому хоче отримувати ренту за користування торговельною маркою, а в інших випадках – дбайливо зберігає позиції своїх кінотеатрів, ринкову частку яких буде суттєво зменшено, якщо з’являться багатозальні конкуренти. Третій – як власник дублювальної студії повного циклу, він має перспективу отримувати безперервний дохід від дублювання фільмів, бо прокат майже половини з них на території України здійснює його компанія. До цього треба додати, що 5 років тому наш фронтмен українізації теж намагався стати оператором багатозальних кінотеатрів, навіть підписав контракт із одним ТРЦ у Києві. Але не склалося. Причина зрозуміла: загальний внесок у бізнес мережі кінотеатрів (яка, до речі, й стала мережею, коли я її очолював) за всі роки його існування становить удвічі менше грошей, ніж треба для одного мультиплексу. Не поспішаю назвати «фронтмена» шароварним компрадором. Питання складніше. Життя брутальне (це його улюблений вислів), і він, як може, лише бореться за своє існування. В інших умовах він би діяв коректніше.

 

Таким чином, дрібничка, яка витікає з попередньої немов би дрібниці щодо падіння кіноринку: Україні як країні з регресивною економікою в кінопрокаті особливого інтересу до себе з боку європейських і американських кіновиробників чекати не доводиться. Але ж сьогодні майже 90% європейських фільмів – це спільне виробництво.

 

І зовсім «остання» деталь: з прокату випали і ризикують випадати й надалі фільми для вимогливої в культурному сприйнятті публіки. Це відбуватиметься тільки тому, що затрати на дубляж таких стрічок зроблять їхній прокат економічно невигідним.

 

Якби діяв закон, а не рішення міністра, ми б мали в прокаті більше половини фільмів (60%) українською мовою, бо це природно виходить із тієї ж економічної логіки: дублювати фільм, який виходить у прокат, наприклад, на 60 копіях, – це викласти 30 тисяч доларів. А випустити його російською мовою з українськими субтитрами – це всі 90 тисяч доларів, оскільки кожну копію субтитрувати коштує не менш 1,5 тисячі доларів. Решта ринку – о, жах! – була б російськомовною (у дубляжі, але з українськими субтитрами), з яких 25% були б зайняті американськими та європейськими фільмами, що випускають у прокат малотиражним форматом, і 15% – кінострічками виробництва Росії, неминуче російськомовними.

 

Тільки такий розвиток української кіноіндустрії може називатися сьогодні органічним. Тільки за такого сценарію ми маємо шанс через рік-два стати другою країною в Східній Європі після Росії за обсягами зборів у кінотеатрах. Тільки такий шлях призведе до повноцінного відродження національного кіновиробництва.

 

Ті, хто пише і вважає інакше – або не дуже компетентні (знову ж таки, «не розібралися в деталях»), або просто брешуть, переслідуючи свої грошові або інші інтереси, розраховуючи пафосними націоналістичними спецефектами ввести в оману громадськість і Президента.

 

Зовсім незначна, але обнадійлива деталь, яка дозволяє зробити висновок, що Віктора Андрійовича трюками надовго не захопиш.

 

У серпні 1999 року Віктор Ющенко в столичному «Кінопалаці» відвідав прем’єру фільму «Зоряні війни. Епізод 1». Мені весь час було цікаво: «Невже його дійсно вабить цей атракціон настільки, що він дивитиметься все до кінця?»

 

– Як там Ющенко? – питаю в адміністратора, – дивиться?

– Ні, – відповіли мені, – спить.

 

Антон Пугач, директор компанії «Мультиплекс-Холдинг».