Наступати на граблі – це український національний вид спорту. Щось інше просто не спадає на думку, коли цього тижня вмикаєш телевізор, щоб кинути погляд на депутатів Верховної Ради, за якими (о диво!) ти наче вже й трохи скучив, поки вони там вигиналися на Канарах, удень і вночі тяжко міркуючи про щастя рідної землі, і... бачиш уже давно знайому картину. Майже як у знайомому з дитинства дурнуватому віршику про 1917 рік: «Біжить матрос, біжить солдат, стріляє на ходу...». Тільки «матрос» – це депутат-б’ютівець, а «солдат» – депутат-регіонал, і не стріляють вони, а щосили бігають порожніми рядами зали пленарних засідань і розтикають набої... пробачте, картки для голосування у гнізда, бо зараз почнеться процес реєстрації, а затим – й ухвалення законів.


Ні, щось мене тягне сьогодні на спогади з дитинства й молодості, коли політичні анекдоти були чи не єдиним напівлегальним проявом масового вільнодумства. А сьогодні й анекдотів не треба – перед тобою нова (принаймні, за порядковим номером) Верховна Рада на чолі з молодим і справді талановитим спікером і... старі звичаї й традиції, коли у залі засідань присутні ледь 100 депутатів із 450, а зареєстровані майже всі. І законодавча робота йде, аж димить.

Ах, Арсенію Петровичу, невже ви вважаєте, що хтось десь колись виконуватиме закони, ухвалені – завдяки телебаченню на очах всієї країни! – з прямим порушенням Конституції, яка передбачає особисте голосування народного депутата? Невже ви так само, як і ваші попередники, вважаєте, що головне – це ощасливити народ «правильними» законами, а чи законно, чи легітимно побудована сама законотворчість – це справа тридцять п’ята, і народу такі подробиці нецікаві?

І невже ж, Арсенію Петровичу, нічого вас не вчить досвід тих, хто кермував Радою перед вами і просто-таки завів її у глухий кут народної «любові», коли кількість тих, хто цілковито не довіряє українському парламентові, за даними всіх соціологів, удесятеро (!!!) перевищує кількість тих, хто йому повністю довіряє?

А тим часом всі ми дружно платимо депутатові з наших кишень (тобто бюджету) за регулярні порушення Конституції і відсутність у залі засідань близько 70 тисяч гривень на місяць. Це не рахуючи різних помічників-референтів, апаратників Ради, лікарів Феофанії тощо. І при всьому цьому (хоч наче якісь блага й ліквідуються, але...) наші народні обранці, наша любов і надія, схоже, не мають часу й охоти ходити на роботу та сумлінно виконувати свої законодавчі функції.

Проте найцікавіше тут – беззаперечно зафіксована телекамерами міжфракційна солідарність. І б’ютівці, і регіонами, і комуністи, і нунсівці – всі дружно не помічають порушень Конституції своїми союзниками та/або опонентами. Наче змовилися. А мо‘й справді змовилися? Може, «велика коаліція», про яку стільки було говорено, тишком-нишком, за спинами виборців уже стала фактом?

Утім, що це? Невже хтось не скорився лихій лінії парламентського фатуму? Це депутат від Блоку Литвина Олег Зарубинський розказує на телекамеру, що зареєстрував у Верховній Раді проект постанови, яка унеможливить голосування парламентареві, котрий перебуває поза сесійною залою. Оплески, панове!

От тільки – як бути з тією самою капосною Конституцією, яка твердить, що діяльність та організація роботи Верховної Ради регламентується виключно законами? Невже ж будемо боротися з порушниками Конституції антиконституційними методами? То чого тоді насправді будуть варті успіхи у боротьбі за демократію?

... Але згадується – що і Юлія Тимошенко, перебуваючи в опозиції, обіцяла провести через Верховну Раду закон про біометричні методи голосування, і Ганна Герман погрожувала, що у новому парламенті регіонали всім, хто голосує чужими картками, ледь не руки відриватимуть... Всі обіцяли навести лад у Верховній Раді, а тепер от один із провідних речників Партії регіонів Василь Кисельов прямо говорить: «Якщо питання непринципове, кнопку може натиснути й сусід... Не треба доводити все (себто вимоги Конституції. – С.Г.) до абсурду». Нагадаю, це говорить заступник голови парламентського комітету з питань регламенту (!!!) та парламентської етики. No comments.

Власне, які можуть бути коментарі, коли штраф за пропущене без поважних причин засідання Державної Думи Російської імперії чи за спробу проголосувати за когось іншого (вигукнувши з місця його прізвище) становив таку суму, за яку можна було купити хорошу корову, та ще й із теличкою? А у нас ані штрафу немає, ані натяку на реальну діяльність, спрямовану на чесне голосування та реальну присутність депутатів у залі засідань.

І мимоволі закрадається підозра: невже вся та запекла передвиборча боротьба за дотримання норм Конституції, законів і регламенту, за цивілізований парламентаризм (нагадаю, що саме недотримання його норм офіційно стало для президента Ющенка підставою для проголошення дострокових виборів), за ефективність депутатської роботи – невже то все було просто телешоу, вистава, так би мовити, «для чужих», а для своїх і тоді, і зараз усе в порядку, а хлопці з оберемками карток для голосування, котрі наввипередки бігають, не соромлячись поглядів журналістів і телекамер, по залі пленарних засідань, – це і є українська норма?

Але, якщо це так, то чи не почухає врешті-решт у потилиці не до кінця морально розкуркулений, тобто злюмпенізований, нащадок того дядька, котрий не хотів давати хліба неробам-совєтам, – і чи не вирішить той нащадок, що досить годувати цю осоружну Раду? Що парламентаризм добрий у Британії чи у Польщі, а у нас ще до нього ген-ген не доросла «еліта», якщо не соромиться публічно бігати по залі засідань, куди чужих не пускають, і відверто фальшувати ту роботу, на яку цю «еліту» уповноважили виборці? І що навіть диво-хлопчик Арсеній Яценюк не може (чи не хоче) навести лад у Раді, а це вже повні й остаточні кранти... Сутінки парламентаризму, як сказав би, можливо, Шпенглер (утім, щось таке він і насправді казав, бо тодішні австро-угорські та німецькі парламентарі були ще комічніші за наших у своїй бундючній впевненості, що довкола них обертаються і Земля, і Сонце)...

Ой, люблять у нас наступати на ті самі граблі. Особливо депутати. Не маючи хисту второпати, що травма від удару цих граблів може бути й смертельною. Якщо й не для конкретних народних обранців, то для українського парламентаризму як такого.

Отож бо.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників