У Європі набирає обертів процес глобалізації, противники якого прогнозують знищення націй. Йдеться не про фізичне винищення, а про знищення самоідентифікації представників того чи іншого народу. Високий рівень самоідентифікації сприяє потужному зростанню самооцінки людини, відчуття власної неповторності й творчої самобутності, гордості за свій народ і за себе. Україні нині доводиться протистояти не тільки процесу глобалізації, який насувається з Європи, а й боротися із залишками радянської свідомості, в якій не було місця для української ідентифікації. Щоби знищити народ, як зазначав академік Іван Дзюба, потрібно поставити під сумнів його культурні цінності, оголосити їх безперспективними, дискредитувати опорні пункти його самоусвідомлення, маргіналізувати його буття.

 

Звичайно, 16 років існування незалежної держави – досить малий відтинок часу, щоби можна було вирішити головні завдання: формування спільної історичної пам’яті та створення громадянського суспільства. Зважаючи на різнобарвність нашої влади, вона не надто зацікавлена у вирішенні цих завдань. Громадськість, із радянських часів привчена у всьому покладатися на владу, також не поспішає займатися самоосвітою та самоорганізацією. То хто ж буде допомагати нашому народу самоідентифікуватися?

 

Ці питання повинні бути усвідомлені насамперед у середовищі молодого покоління, якому судилося розбудовувати майбутнє України. Тут відповідальність покладається на освіту (від дошкільної до вищої) та засоби масової інформації.

 

Що ж до старшого покоління, то переконати його змінити свої стереотипні уявлення буде надзвичайно складно, практично неможливо. Навряд чи пенсіонери візьмуться масово вивчати нову, відмінну від радянської версії, історію України.

 

Яким же чином забезпечити в українському суспільстві високий рівень спільної історичної пам’яті? Переконана, що тут своє слово мають сказати ЗМІ, особливо телебачення. Відчуття спільності історичної долі – один із найвагоміших факторів формування нації.

 

Але чи так часто наші загальнонаціональні канали з особистої ініціативи звертаються до історичної тематики? Проаналізувавши по одному праймовому випуску новини шести телеканалів (Перший національний, «1+1», «Інтер», СТБ, Новий, ICTV) протягом двох останніх тижнів, можу зазначити, що за наявності інформаційного приводу, наприклад, річниця Голодомору 1932-33 років, телеканали добросовісно роблять сюжети. Провідними вітчизняними телеканалами навіть перестала нав’язуватися думка про те, що визнання Голодомору актом більшовицького геноциду нібито може зашкодити національним інтересам України, викликавши негативну реакцію Росії.

 

А ось інші, менш гучні, але не менш важливі для процесу національної самоідентичності інформаційні приводи вже не є такими цікавими.Наприклад, про те, що СБУ 30 листопада 2007 року оприлюднила документи, які підтверджують злочини, скоєні радянськими спецслужбами на Західній Україні, що діяли під виглядом вояків УПА, розповіли Перший національний, «Інтер», СТБ та «1+1». Але лише останній вирішив не полишати цю тему і продовжити в недільному підсумковому випуску «ТСН. Підсумки» (2 грудня).

 

Хочу віддати належне виваженому сюжету Омеляна Ощудляка, який не тільки ще раз нагадав глядачам про порцію історичної правди, відкритої СБУ, процитувавши уривок доповідної записки військового прокурора військ МВС українського округу Кошарського, датованої лютим 49-го. Вона адресована тоді ще головному комуністові України Хрущову. В ній «ідеться про існування 150-ти таких спецгруп, разом – 1800 бійців. До 1950-го вони вбили близько 2 тисяч людей… Спецзагін, очолюваний агентом МГБ Крилатим, під виглядом «упівців» жорстоко мордував 62-річного Паламарчука і двох його доньок за те, що вони видавали нібито органам МДБ українських людей». Омелян знаходить порожню хату родини Паламарчуків, які постраждали від рук псевдоупівців. Записує свідчення місцевих жителів. Все це ненав’язливо і переконливо. Можливо, представників старшого покоління він і не переконав, але 40-50-річних змусив замислитися.

 

Те, що існують розбіжності історичної самосвідомості західного і південно-східного регіонів України, не повинно відлякувати журналістів від тем, які потребують тривалого, змістового й толерантного діалогу. Натомість нині триває протистояння двох версій української історії, яку з охотою підживлюють деякі ЗМІ. Впродовж століть люди в цих регіонах жили в абсолютно різних ментальних і культурних світах, але нині в геополітичному руслі дві частини української нації мають доповнювати одна одну. Якщо сюжет на історичну тему ґрунтується не на чутках та синхронах політиків, а на архівних документах, дослідженнях істориків та свідченнях очевидців, то він буде правдивим та переконливим.

 

Негативним фактором, що сьогодні домінує у формуванні історичної свідомості, є постійний тиск тих чи інших політичних кіл, які намагаються переписати історію таким чином, аби приписати собі всі минулі досягнення, а своїм політичним противникам – усі негаразди і проблеми. Іноді, слухаючи судження деяких українських політиків із актуальних проблем історії України, стає соромно й за націю, і за державу. Наприклад, днями депутати Харківської облради взяли на себе сміливість назвати вояків ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні на боці нацистської Німеччини. Телеканали пропустили цей політичний маразм повз вуха. А варто було би приділити увагу і пояснити вустами істориків, що вони не мають права так робити. Політична полеміка, як на мій погляд, є безперспективною, як і політична реабілітація. Якщо ж зайняти державницьку позицію, вирішення питання про соціальне забезпечення ветеранів – завдання благородне, як це здійснено, приміром, у Німеччині – ветерани вермахту отримують належні пенсії, хоча уряд Німеччини не можна звинуватити у прихильності до нацизму. Все це – наша історія, від якої ми ніколи не зможемо відмежуватися.

 

У суспільстві назріла проблема досягнення консенсусу з низки загальнонаціональних пріоритетів щодо нашого минулого. І тут найчастіше політики (за поодиноким винятком) та представники місцевої влади не послуговуються загальнонаціональними пріоритетами, якщо вони не на користь їхньому іміджу. А подекуди відіграє роль звичайна необізнаність або вузькопартійні інтереси. Чого тільки варта заява харківських комуністів про те, що вони в судовому порядку вимагають відмінити постанову губернатора про створення оргкомітету з увіковічнення пам’яті жертв Голодомору. Дається взнаки політична кон’юнктура. За оцінкою професора-історика Станіслава Кульчицького, протягом незалежності «влада майже не намагалася боротися з захисниками і спадкоємцями сталінської політики», а «Комуністична партія України й слухати не хоче про Голодомор в Україні».

 

Тележурналісти у нас – переважно представники молодого покоління, тому історію України вивчали без радянських штампів – на відміну від людей, яким за сорок. Але тільки одиниці з них (Валентина Доброта, Омелян Ощудляк, Алла Пасс – «1+1») постійно та свідомо звертаються до історичних тем, допомагаючи нашим громадянам шукати спільний знаменник історичної пам’яті. Але, на жаль, цей, за моїми спостереженнями, найбільш прихильний до історичних тем канал, пропустив 70-річчя розстрілу засновника Української автокефальної православної церкви, педагога і перекладача Василя Липківського. Хоча, як зазначив 27 листопада телеканал «Інтер», розповідаючи про цього великого українця, «70-річчя розстрілу в київскій тюрьмі за звинуваченням у антирадянській діяльності, окрім людей, які захоплюються життям та творчістю митрополита, в українській столиці мало хто помітив».

 

Так само, як зазначав мій колега Костянтин Дорошенко, майже не висвітлюється історична правда про кримських татар. Чомусь на пам’яті тільки телесюжети, які стосуються земельних конфліктів. І жодного про репресії, які представникам кримських татар довелося пережити. Ну, хіба що тільки в річницю депортації.

 

Наше суспільство ще не дозріло до усвідомлення власної історії як процесу спільної слави та спокути. І лише коли це відбудеться, український народ матиме повне право на самоповагу й повагу з боку інших народів світу. А відбудеться це тільки за участі свідомих, політично незаангажованих журналістів.