Воно й справді: теорія – це одне, а практика – зовсім інше. Не в тому сенсі, що практика краща за теорію (хоча в деяких справах це, безумовно, саме так). А в тому, що практичне включення в ті чи інші процеси (навіть через таку вельми специфічну форму практики, як мистецьку) впливає на людину зовсім інакше, ніж серйозні теоретичні розмисли. Одне слово – краще раз побачити, ніж сто разів почути. Навіть (чи тим більше) якщо бачиш це ти за допомогою телевізії.

 

6 жовтня телеканал ICTV показав «Хоробре серце» Мела Ґібсона. І не просто показав, а продублювавши стрічку українською мовою. Дубляж, звісно, не ідеальний, у ньому вистачає русизмів – скажімо, замість «завдати удар» герої кажуть «нанести удар» і т. п. Але все ж ідеться не про відвертий суржик, характерний для деяких дубляжів на телеканалі «Київ», коли фільм не сприймаєш як мистецьке явище. Тут відтворення оригіналу в українській мові таки відбулося і...

 

І сталося, як на мене, мистецьке диво. Раптом з‘ясувалося, що «Хоробре серце» – це, власне, гостроактуальний фільм про Україну. Про її історію та сьогодення. Клани, які не можуть між собою домовитися, щоби захистити свободу. Еліта, продажна й розрізнена. По три гетьмани (пробачте, особи королівської крові) на одне місце. На загал позитивний, але вкрай нерішучий претендент на королівський трон, котрий ніяк не може поставити народні інтереси понад власні забобони. Заборона дотримання шотландських звичаїв окупантами. Політика асиміляції. Як наслідок всього цього – відсутність національної ідентичності у багатьох особисто хоробрих воїнів. Підданці баронів, які підтримують їх тільки тому, що інакше впадуть репресії, а не тому, що їх шанують і готові боротися за власну державу. Та і яка вона власна, коли свої визискують часом не гірше за чужих?

 

Що Мел Ґібсон зробив справді гарний фільм (бодай і для масового глядача, але хіба масовий глядач – не людина?), що цей фільм про несамовиту і самовіддану боротьбу за свободу – все це було зрозуміло і з оригіналу, і з російськомовного перекладу стрічки, але тільки завдяки українському перекладові стало ясно, що фільм – не тільки про шотландців, але і про нас. І не тільки про історію, підкреслю це ще раз, але й про наше сьогодення. Іншими словами – про інваріанти шотландського, українського і Бог знає ще чийого історичного буття.

 

І не треба думати, що це натяжка. Власне, на схожість історичних доль українців та шотландців звернули увагу задовго до нас, нині сущих. Скажімо, в Лесі Українки є поема «Роберт Брюс, король шотландський». Рання поема, поетично не надто зграбна, та й змістовно не така довершена, як це зробила би сама Леся, коли би пізніше взялася до цієї теми, але паралелі очевидні. Хоча у поетеси, відповідно до її ідейних настанов у дусі «демократичного аристократизму», добре проаналізованих Оксаною Забужко, героєм виступає знатний лицар Роберт Брюс, через 110 років Мел Ґібсон бере зовсім інший тип героя, співзвучніший і зрозуміліший нашій добі, хоча, власне, проблеми в Лесі Українки ті ж самі – зрадництво еліти, зневіра людей, поклик свободи.

 

Та що занурюватися надто далеко – от київський політолог Олексій Гарань якось писав, що надибав під час своїх наукових мандрів до Альбіону в одному англійському властиво науковому тексті посилання на думки «шотландського націоналіста Івана Дзюби». Випадок напіванекдотичний, але, як на мене, тільки напів-...

 

Звичайно, художня стрічка – не історичний трактат. Науковець може (було б бажання) дорікнути Мелу Ґібсону серйозними речами. Скажімо, він не відобразив прогресивні тенденції (точніше, вимушено прогресивні) у діяльності короля Англії Едварда І Довгоногого. Той у перший період своєї діяльності, впокорюючи Вельс і готуючись до стрибка на Шотландію, зміцнював тил – видав низку статутів, покликаних зміцнити державу, викорінити зловживання і вдосконалити систему правосуддя. Крім того, він надав парламенту права встановлювати податки і контролювати бюджет, видавати закони і обговорювати найважливіші проблеми країни. Саме за його життя парламент, у якому засідали не тільки лорди та єпископи, а й представники графств, міст і рядового кліру, перетворився на постійно діючий державний інститут. Так що в історії світового парламентаризму Едварду І заслужено належить почесне місце.

 

Але хіба це має посутнє значення для тих, кого імперія – бодай і «ліберальна» – прагне поневолити? Мел Ґібсон дивиться на Едварда І очима тих, на кого король іде війною і кого ніколи би не вважав за вірних підданих, навіть у разі їхньої повної капітуляції. І тут україномовний переклад вдало грає роль емоційного каталізатора антиколоніального розуміння фільму.

 

Ну, а історія Едварда ІІ, який цілком у відповідності до історичних даних показаний у фільмі нікчемою з певною сексуальною орієнтацією, на жаль, виходить за хронологічні межі стрічки. Цей король не раз був битий Робертом Брюсом, і зрештою змовники, очолювані його власною дружиною (схоже, вона таки мала твердий характер), змусили його зректися на користь її неповнолітнього сина, а потім (заплющіть очі, прихильники української цнотливості та європейської політкоректності) вбили Едварда ІІ розпеченою кочергою, вставленою в анальний прохід, – сюжет, гідний Мела Ґібсона...

 

Та повернімося до того, що стрічка «Хоробре серце» в україномовному перекладі «спрацювала» на аудиторію (переконаний, далеко не тільки на мене одного) інакше, ніж у перекладі російськомовному. Очевидно, тут має йтися не про поодинокі речі, а про щось загальніше – про специфіку імплементації, вживляння в культуру України досягнень світової культури (де антиколоніальні та антидеспотичні мотиви зараз є одними із найсильніших) за допомогою такого масового транслятора, як телевізія. І тут, гадаю, не має особливого значення переважна мова спілкування самих глядачів (хіба що крім Донбасу та Криму) – мовою політики в Україні все ж є українська, тож і мистецтво, яке несе певні політичні змісти, найкраще (і найадекватніше, пробуджуючи купу алюзій та відгуків) сприйматиметься саме за перекладу творів цього мистецтва українською мовою.

 

До речі, Максим Стріха навіть книгу написав про це – про націєтворчу місію українського перекладацтва. Тільки він мав на увазі поезію, і йому ця місія вважалася вже майже завершеною, бо ж на порядок денний у поетичній творчості стають суто естетичні речі. Але ж коли йдеться про масові види й жанри мистецтва, які ретранслюються і створюються телебаченням – хіба це питання не залишається актуальним? Таким самим, як діалоги героїв «Хороброго серця» щодо розпорошеності політичної еліти, її себелюбства і нездатності значної частини простолюду усвідомити свої інтереси?