Колись, через багато років, майор Єгор Єрмілов, сидячи в окопі під дроном, що за мить має скинути на нього міну, згадає той давній вечір…

Ні, це я трохи забіг наперед.

Одного негожого листопадового дня жителька села Глибоке на Полтавщині, вдовиця середніх років Ніна (Руслана Писанка) пішла на закупи в сільмаг до подруги Ліди (Тетяна Степанова). І уздріла там такого собі Славіка (Олексій Мітін). Який мандрує Україною в пошуках себе. Бо він, значицця, російський письменник. І береться Славік віднести торбу з покупками до Ніни додому. Та й там і лишається.

Наталка Ворожбит починала як драматургиня. Спектаклі за її п’єсами ставили в Україні й за кордоном (зокрема, у Великій Британії). У вітчизняному кіно Наталка активно працює з другої половини 2010-х, спершу як сценаристка («Кіборги», 2017, «Дике поле» за «Ворошиловградом» Сергія Жадана, 2018, серіал «Спіймати Кайдаша» за мотивами «Кайдашевої сімʼї» Нечуя-Левицького, 2020). Вихід повнометражного режисерського дебюту Ворожбит «Погані дороги», відзначеного призом на конкурсі Венеційського фестивалю «Тиждень критики», став однією з центральних подій кіносезону в 2020 році.

• Читайте також: Українські прем’єри: куди ведуть «Погані дороги»?

Створення «Демонів» саме по собі є драматичною історією. Ідею екранізувати Наталчину пʼєсу, написану в 2005-му, запропонував продюсер Юрій Мінзянов. Держкіно спрямувало 25 млн гривень, покривши майже весь кошторис, але зйомки розтяглися через пандемію COVID-19 і повномасштабну агресію, а коли фільм був готовий на 90%, не стало Руслани Писанки. Загалом від старту проєкту до премʼєри в «Жовтні» минуло сім років. У фільму великий мартиролог: Мінзянов помер ще на початку роботи; гафер Олександр Дроздов, фокус-пулер Роман Плахотнюк, асистент художниці з костюмів Ігор Климович загинули на війні.

Події у «Демонах» тривають із листопада 1993 по листопад 1994-го, з розбивкою на глави: «лютий-березень 1993» тощо, причому титри оформлені на барвистих декоративних тарелях із візерунками й анімованими персонажами. Але фільм насправді не про девʼяності, хай би як ця тема не турбувала наших кінематографістів останнім часом (хоча радіо за кадром таки бубнить щось про Будапештський меморандум і самогубство Курта Кобейна — в обох випадках звучить як жарт, перший, правда, не дуже смішний).

Фільм не про девʼяності, а про більш, як би це сказати, тривалу ситуацію.

Село десятиліттями являло простір виживання українства. А втім, після Другої світової, а надто після здобуття Незалежності, фольклорний традиціоналізм перетворився на надокучливу догму. Ворожбит, однак, дивиться на Глибоке поглядом не просвітницьким і не романтизованим, а радше міфотворчим. Кожне застілля — по-бароковому пишне. Багато кажуть про гоголівські мотиви у фільмі, і це, як на мене, в першу чергу стосується того, як тут показана їжа — з колористичною пристрастю, вартою автора «Вечорниць на хуторі біля Диканьки». А ще варто додати стихію базару, що розгортається під вікнами Лідиної крамниці.

Дивне воно, саме це село. Влади ані світської, ані церковної не видно, зате є таємничий і всемогутній Сергійович (Золтан Алмаши), до якого всі йдуть за порадами з питань життя і смерті. Сергійович приймає прохачів у приміщенні, подібному чи то на будинок культури, чи то на святилище з фігурами невідомих ідолів. На базарному майдані стоїть не Ленін (окей, простояв пів хвилини в пролозі) і не Шевченко, а справжнісінький Посейдон, із рибʼячим хвостом і тризубом, настільки ж химерний, наскільки й доречний. По сусідству з Ніною мешкають три «Косопизди» — зловісно-доброзичливі жіночки, які кого хочеш зведуть у могилу.

Тут у пересічної господарки в спальні цілий поганський вівтар. Тут можна політати на мотоциклі, якщо бензин скінчився. Тут мертві сідають за один стіл із живими. Тут приземлюються парашутисти з тамтого світу.

Ніна, звісно, плоть від плоті божевільного краю. Красива, лагідна, темпераментна, роботяща, саркастична, харизматична, невідпорна в коханні, покірлива до певної межі, страшна у люті. Просто кожний кадр із нею — докір нашій кіноіндустрії, яка настільки її недооцінила.

Тож у цей макрокосм, сплетений із наддніпрянського колориту і густої містики, заносить оте російське непорозуміння на ймення Славік. Молодий, в окулярах, соромʼязливий. Ніна, зі свого боку, має сантимент до північно-східної культури: в юності заради розваги вдавала з себе росіянку, полюбляє характерне «чтокання», а собаку назвала Москва. Взаєморозумінню і злагоді це сприяє лише попервах. Стосунки Славіка з Ніною незабаром перетворюються на замкнене коло маніпуляцій і насильства. Москаль-геть-не-чарівник нічого не робить по господарству, але добряче прикладається до пляшки і всіляко гнобить Ніну. Та не має сил його вигнати. Після чергового побиття кривдник вдає невинну овечку, і все по новій.

Окрім цього в прямому сенсі грубого плану реальності, є ще й інший пласт. Бо Ніна не просто розповідає містичні сюжети — вона бачить їх регулярно, бачить отих мертвих, живих, ненароджених і засланих.

Славікова метафізика цілком інакша. Він читає дешеві пригодницькі романи і хоче такі писати. Періодично уявляє себе героєм подібної книженції — російським шпигуном Єгором Єрміловим, котрий має влаштувати переворот в Україні.

Звісно, символізм надто очевидний. Чи був він закладений у оригінальній пʼєсі, чи зʼявився вже в пізнішому сценарії — не суть важливо. Ми надто довго не могли позбутися «русского духа»; навіть після 2014-го мільйони українців щороку їздили в Москву на заробітки, а проросійські партії спокійно засідали в парламенті.

То хто демони? Наші ядучі на язик, безбашенні «косопизди»? Чи таки Славіки, які все повертаються і повертаються сюди, наче їм намазано, щоразу з кривавішими наслідками (як тут не згадати назву роману Стівена Кінга «Інколи вони повертаються»)?

Але сюди — це куди? Щодо образної локації спадає на думку все ж не Гоголь, а інший автор. Маркес у «Ста роках самотності» підпорядкував вигадане ним, повне привидів і чудасій містечко всемогутній нищівній долі, прописаній у старовинних пергаментах. На нас так само накинувся страшний, древній ураган. Тільки ж ми не Макондо — ми Глибоке. Дідька лисого ви нас дістанете. А ми вас, чортів, утопимо.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).