У широкому національному прокаті — фільм Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли», який на старті вже зібрав низку нагород. Серед них «Золотий Дюк» від ОМКФ за найкращий ігровий фільм і персонально Віктору Жданову — як найкращому актору. Стрічка вже має кілька рецензій від фахових кінознавців та оглядачів. Її називають видатною екзистенційною драмою й водночас неконкретною стрічкою з проблемним сценарієм, одним із найсильніших фільмів українського кіно, невдалим через несміливість режисера у власних оцінках того, що знімає та просто добрим, сильним і якісним самостійним твором.

Розмай думок пропонує — і водночас провокує! — самостійний перегляд. Аби вийти з кінозалу стійко переконаним: «Сірі бджоли» варті уваги й відповідають як похвалам, так і критиці, проте касовим хітом не стануть. На те чимало причин, котрі не залежать ані від зменшення й без того невеликої кількості кінозалів у країні під час війни, ані від особливостей вітчизняного прокату, ані від маркетологів. Зрештою, згадані й незгадані здобуті фільмом нагороди звільняють творців від потреби щось комусь доводити. Акторський склад, насправді обмежений двома головними героями з одним другоплановим і двома епізодниками, міг би трошки виправити ситуацію, коли йдеться про заохочення глядачів. Проте інститут власних зірок у нас тільки-тільки почав розвиватися, як втрутилося масштабне вторгнення.

Тому навіть Тарасом Цимбалюком уже до каси не особливо заманиш. Тандем Віктора Жданова та Володимира Ямненка тягне на собі все сенсове навантаження, проте обидва, скажемо максимально делікатно, не потягнуть до кінотеатрів їхню цільову аудиторію. Попри численні кіноролі як першого, так і другого плану. Жданов — Омелько з телевізійного серіалу «Спіймати Кайдаша», а Ямненко — актор комічного амплуа, якого згадають швидше по давньому телешоу про анекдоти «Золотий Гусак». Боже збав, це не про заручників однієї ролі чи одного амплуа. Тут лише про цільову аудиторію, яка не звикла ходити в кіно, навіть якщо кінотеатр на сусідній вулиці, там працює генератор і ціна квитка не кусається.

Ще одна обставина, котра працює водночас на фільм і проти нього. В основі — однойменний роман Андрія Куркова, котрий вийшов друком 2018 року й, скажу відверто, в Україні прочитаним не був. Як, зрештою, більшість творів найпопулярнішого в Європі українського автора, чиї твори перекладені більш як 30 мовами. Навіть за фактичної відсутності інституційної літературної критики, — кінокритика все ж таки є, — ті, хто вперто вважає себе критиками, нові романи Куркова принципово ігнорують. Причина — російська мова оригіналів, і лише потім — українська версія. Курков за замовчуванням винесений за дужки питомо українського літературного контексту, яким його розуміє довколалітературна «бульбашка».

А отже, назва «Сірі бджоли» або не асоціюється з однойменним твором громадянина України та європейським бестселером, або принципово ігнорується, бо це ж «той самий Курков». З іншого боку, маємо другу після «Приятеля небіжчика» (1997) екранізацію творів Куркова, який сам свого часу працював сценаристом і причетний до створення дев’яти художніх фільмів, серед яких — «Яма» (1991) за однойменним романом Олександра Купріна. І, якщо не помиляюся, перший твір, утілений не лише у вигляді книги.

Так, уже за рік після виходу роману однойменну п’єсу ставить у Театрі на Подолі нині покійний режисер Віталій Малахов із Богданом Бенюком у головній ролі. Хоча порівняння вистави та кінофільму не релевантне, все ж сценічне втілення жвавіше за екранне. Причина — зосередженість творців стрічки на візуальному ряді, тягучих і медитативних пейзажах зимового депресивного Донбасу, яка сповільнює дію. Та, що важливо, в обох випадках глядачам являють лише першу частину оригінального твору. Адже саме вона пропонує зручний, зокрема для бюджетів, мінімалізм. Коли творці можуть собі дозволити зосередитися не на подієвій, — хто читав нагадаю, хто не читав скажу: більша частина роману є класичним роуд-муві, — а передусім на сенсовій складовій.

Бджоляр Сергій Сергійович у виконанні Бенюка та Жданова різний, що цілком нормально й навіть вітається. Проте Бенюк усе ж таки грає ближче до роману, ніж Жданов. Бо творчий метод, якщо хочете підхід Андрія Куркова як автора зазвичай передбачає створення не так героїв, як соціальних типів, котрим не надто близькі ідеї всіх українських революцій, гасло про армію, мову й віру, томос, Росію як одвічного агресора тощо. Вони зазвичай пливуть за течією, хоч у невпевнених у собі 1990-х («Приятель небіжчика»), хоч у 1920-х (цикл ретро-романів про київського інтелігента Самсона Колечка, котрий служить у ЧК, бо тільки так може вижити), хоч у сірій зоні зруйнованого російською агресією Донбасу («Сірі бджоли»). Процитую резюме одного мого приятеля, який переглянув виставу: «Це ж про двох ватників!».

Натомість концепт фільму дещо перероблений. Найперше впадає в очі час указаної доби — початок 2022 року, тобто за місяць до повномасштабного вторгнення. Хоча, знаючи історію створення та перебіг знімального процесу, фільмування почалося раніше. І події в сценарії відповідали зазначеному в романі часу доби — навіть не 2018-й, а раніше, книга ж не за тиждень пишеться. Проте актуалізація, підігнана під час виходу, лише наздогнала власне сценарій, точніше, відповідає змінам кута зору.

Сільський донбаський бджоляр Сергій Сергійович у романі та виставі терпляче, з одвічними селянськими стоїцизмом і мудрістю, приймає погані зміни у своєму житті. Проте вперто відмовляється розуміти першопричини російського вторгнення, котре зруйнувало його всесвіт. Навіть не так: живучи в руїнах, у моменті гуманітарної катастрофи, Сергійович усе одно зосереджений на власній пасіці. Його ідентичність — бджоли, а не Україна. Тому Пашку, непутящого приятеля дитинства та єдиного, крім нього, жителя «сірої зони», Сергійович вважає трутнем, проте жодного разу не зрадником.

Так, повторюся, прописує своїх персонажів автор роману і такими їх грають на театральній сцені. Для кіноверсії Сергійовича змінили. Він стає не соціальним, а світоглядним антагоністом Пашки. Раз по раз заводячи з ним дискусії про те, ким же вони є, чому з ними все відбувається і хто для кого друг, а хто — ворог. Унаслідок цього персонаж Володимира Ямненка лишається безпринципним. Персонаж же Віктора Жданова має принципи й висловлює їх у фіналі, радикально фарбуючи старі ворота в національні кольори.

Але безпринципність Пашки тут не дорівнює потенційній зрадливості. Так само як принциповість Сергійовича не репрезентує патріотичну, проукраїнську позицію. Вони знають один одного все життя, їм доводиться спілкуватися та шукати точки дотику. Фінал виводить на те, що один від одного цим чоловікам, за спинами яких більш як пів століття, нема куди подітися. Вони різні й водночас, образно кажучи, сини однієї матері. Їм треба триматися разом, разом їсти, разом випивати, чубитися й миритися. І говорити, говорити, говорити — так, мовби дотепер, до війни, не мали на те змоги й часу.

Сергійович і Пашка — бджоли з одного вулика. Де кожна комаха щось та й додає іншим. Вони змушені домовлятися. Тому вважати їх, бджіл Донеччини, одноосібно винним у російському військовому вторгненні, неправильно. Єдине, чого бракувало — здорового глузду місцевих сергійовичів і противагу «какой разнице» тамтешніх пашок. До Сергійовича — за версією фільму, — дійшло, хай із запізненням. Тому «Сірі бджоли» — саме для тих, до кого ще не дійшло. А решта глядачів будуть однодумцями Сергійовича.