17 жовтня 2023 року в рамках восьмого фестивалю «Київський тиждень критики» відбулася церемонія нагородження сьомою Національною премією кінокритиків «Кіноколо». Телеканал «Суспільне Культура» транслював нагородження в прямому ефірі зі своєї студії.

Премію «Кіноколо» вручають щорічно з 2018-го. Її заснували Спілка кінокритиків України, Асоціація «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!» та кінокомпанія «Артхаус Трафік». Премія названа на честь журналу «Кіноколо», що виходив у 2002–2008 роках і був відроджений цьогоріч.

Призи вручають у таких категоріях: найкращий повнометражний ігровий фільм, найкращий короткометражний ігровий фільм, найкраща анімація, відкриття року (дебют), найкращий режисер, найкращий актор, найкраща акторка, найкращий сценарій, «За досягнення» (кінокритикам); номінацію «найкращий документальний фільм» розділили на «найкращий повнометражний документальний фільм» і «найкращий короткометражний документальний фільм», що закономірно з огляду на різке зростання кількості неігрових робіт, спричинене війною.

У попередні роки найкращими фільмами ставали «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Стоп-Земля» Катерини Горностай, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Додому» Нарімана Алієва та «20 дів у Маріуполі» Мстислава Чернова.

Цьогоріч, принаймні якщо виходити з кількості номінацій, явних фаворитів не спостерігалося: у «Медового місяця» Жанни Озірної було п'ять номінацій, у «Сірих бджіл» Дмитра Мойсеєва, «Уроків толерантності» Аркадія Непиталюка, «Редакції» Романа Бондарчука — по чотири. Серед неігрових лідирували «Фрагменти льоду» Марії Стоянової з трьома номінаціями, що є максимально можливою кількістю для документального фільму. Цікаво, що Жанна Озірна була ще присутня в категорії «найкраща акторка» за роботу в «Редакції».

Безумовним тріумфатором стали «Сірі бджоли»: найкращий ігровий повний метр,  найкраща режисура і найкращий актор — Віктор Жданов.

• Читайте також: Мед і попіл

«Фрагменти льоду» здобули два призи: найкращий повнометражний документальний фільм і найкращий дебют.

«Кіноколо» за найкращу жіночу роль дісталося Олені Узлюк («Уроки толерантності»), а за найкращий сценарій — Аллі Тютюнник, Роману Бондарчуку, Дарʼї Аверченко («Редакція»).

Кадр із фільму «Редакція»

«Додаткові сцени» Романа Хімея та Яреми Малащука відзначено як найкращу ігрову, а «Там, де закінчується Росія» Олексія Радинського як найкращу неігрову короткометражку. «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої — найкраща анімація.

У категорії «За досягнення» поза конкуренцією опинилася Ольга Бірзул із книгою «Твоя книга про кіно».

Певною несподіванкою є те, що без призів лишилися фільми, відзначені призами на впливових міжнародних фестивалях: «Порцелянова війна» (реж. Слава Леонтьєв, Брендан Белломо, Гран-прі конкурсу американської документалістики фестивалю «Санденс») і «Мирні люди» (реж. Оксана Карпович, спецвідзнака Екуменічного журі секції «Форум» на Берлінале). З іншого боку, призи розподілилися більш-менш рівномірно, що свідчить про сильну конкуренцію та високий рівень претендентів.

На відміну від минулого року, коли, зокрема, в короткометражній і документальній категоріях усі номіновані фільми так чи так оповідали про війну, наразі тема російської агресії не була монопольною в жодній із категорій. Ще одна, в певному сенсі історична віха: наявність серед призерів першого українського повнометражного ігрового фільму на тему ЛГБТ («Уроки толерантності»).

«Сірі бджоли» є екранізацією однойменного роману Андрія Куркова. Головні герої тут — двоє пенсіонерів:  Сергій Хмеленко (Віктор Жданов), або Сергійович, і Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий, заклятий друг Сергійовича, не надто переймається моральними питаннями, отримує пенсію одразу і в Україні, і на окупованих територіях. Так і тягнуть свою рутину, аж поки в околицях не з’являється російський снайпер.

«Сірі бджоли»

Мойсеєв та оператор Вадим Ільков тримають оповідь у низці статичних кадрів із мінімальним рухом усередині них. Герої практично тонуть у цих мовчазних довгих панорамах. На Жданова з його скупою та точною грою цікаво дивитися, що б він не робив. Розмови Сергійовича з Пашкою — безперервна дуель взаємних шпильок і кпинів, протистояння характерів, також і зіткнення світоглядів. Але якщо Пашка живе одним днем, то буття Сергійовича — балансування між проваленим минулим і непевним теперішнім. Оцю невизначеність Мойсеєв використовує як джерело драматургічної енергії. Відчуття тривоги, розлите в повітрі, наростає до майже фізичної нестерпності, коли завмираєш в очікуванні головного, вирішального вибуху, який усе не настає. І тому правдивої глибини фільму надають прикінцеві епізоди, де напруга сягає несподіваного максимуму в сюжетному повороті, що різко змінює жанр і суть історії.

«Фрагменти льоду» змонтовані з відеощоденників Михайла Стоянова — батька режисерки, фігуриста київського ансамблю «Балет на льоду». Марія вибудовує оповідь у закадровому монолозі: коментує матеріал, зачитує офіційні радянські документи, переказує спогади батьків, відтворює розмови з ними.

Михайло купив камеру водночас із народженням доньки й далі знімав родинні будні й свята, а також свої закордонні поїздки. На позір — типова приватна хроніка. Життя батька здається суцільним рухом: танці на арені, постійні тури, переїзди, перельоти. Радянське несвідоме прагнуло західного процвітання, витісненого пропагандою в царину чистого міфу. Використовуючи рухоме зображення, Михайло усталював зв’язок із цим забороненим раєм, і це не про плин епох — адже в цьому калейдоскопі інтер’єрів і краєвидів нічого принципово не змінюється навіть після розпаду СРСР. Час уклякає в просторі. Оманливість відео стає метафорою зупиненої, мов у крижаному царстві, історії. Через 30 років дочка Михайла нарешті наводить різкість: за невидимим кордоном — холодна лискуча поверхня. Симуляція руху, імітація процесу. Адже «кінець історії не наставав. Вона завмерла, щоби за роки рушити на нас каскадом втрат». Фрагментами льоду. За якими, нарешті — здобута тяжкою ціною свобода.

«Фрагменти льоду»

Сценарій «Уроків толерантності» створено за п’єсою Ігоря Білиця. Герої — не надто дружна сім'я Найдюків. Одного дня фактична глава сімейства, безвідмовна годувальниця Надя (Олена Узлюк), прагнучи врятувати родину від кредиторів, вмовляє чоловіка і дітей підписатися на державну програму «Уроки толерантності». За умовами гранту вони мають на певний час поселити в себе вдома відкритого гея. Тож сім'я, на перший погляд, цілком традиційна, змушена боротися з власними упередженнями. Неминуче зіткнення світоглядів, поєднане з побутовим хаосом і накопиченими обрáзами, породжує масу комічних ситуацій. Найпереконливіша тут, звісно, Олена Узлюк. Але й решта її партнерів по грі не просто відпрацьовують задані маски, а й змінюються відповідно до обставин. Тож маємо дійсно дотепну сатиричну комедію — все ще рідкість на наших екранах.

«Уроки толерантності»

Якщо ж говорити про «Додаткові сцени», «Там, де закінчується Росія» та «Я померла в Ірпені», то вони цікаві насамперед як майстерні формальні експерименти. Роман Хімей і Ярема Малащук поєднують сцени з ігрового фільму «Снайпер. Білий ворон» із власним осмисленням тем війни та мирного життя, причому в обох сюжетах грають одні й ті самі актори. «Там, де закінчується Росія» зроблений у комбінованому жанрі докуфікшн: на екрані маємо монтаж архівних кадрів, а за кадром звучать начитані Любою Кнорозок щоденникові записи вигаданої сценаристки ігрового фільму, яка їздить по локаціях майбутніх зйомок. Виходить точний в оцінках, автентичний за атмосферою антиколоніальний, антиімперіалістичний кіноесей.

«Я померла в Ірпені» — спогади режисерки про досвід життя в окупації, намальовані вугіллям на папері, зі вставками воєнної хроніки. Причому не менш травмівним, аніж окупація, стає досвід співжиття з партнером-кривдником. За емоційною інтенсивністю та візуальною довершеністю робота Фалілеєвої не поступається повнометражному фільму.

«Я померла в Ірпені»

Загалом, підсумки «Кінокола» здаються доволі оптимістичними: цікаві фільми в різних жанрах, хороші акторські роботи, яскраві нові імена. Схоже, очікуваний провал кіноіндустрії та подальше «безкартиння» не настали чи принаймні відклалися. Всупереч війні, всупереч шкідницькій культурній політиці держави. Українські кінематографісти виявилися достобіса живучими й винахідливими. І це головна новина в нашій незнищенній кінематографії.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»