Не треба бути «надивленим» глядачем не лише українських серіалів, аби передбачити — гаразд, спробувати передбачити, — фінал «Прикордонників». Власне, глядачам потрібний напрямок уже окреслили початковим тизером. Головні герої ведуть запеклий і вочевидь нерівний бій. Ну а далі основна історія перестрибує в осінь 2021 року, в місто Хмельницький, на територію Національної академії Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького. Головні герої поки не знають, що першими приймуть нерівний бій — але глядач уже прикидає, хто з них як себе проявить, хто загине, хто всіх врятує, хто здійснить подвиг.

Перш ніж перейти до власне серіалу, слід відзначити декілька цікавих моментів. Найперше — презентує проєкт Inter Media Group. А це найперше «Інтер», про котрий, як решту каналів медіагрупи, після масштабного вторгнення якось так призабули. До масштабного вторгнення його — от чесно, небезпідставно! — називали одним із рупорів і медійних майданчиків проросійських сил. Проте «Прикордонники» Олексія Єсакова маркуються логотипом «НТН» — одного з нішевих каналів групи, який свого часу був не просто фільмовим, а декларувався як «чоловічий». Тож реанімація, або, кажемо так, рестарт, перезавантаження каналу автоматично додає його до вже усталено «чоловічих» ICTV2 і «2+2».

Наступна деталь: виробництвом стрічки займалася команда «Далі буде філмз». Серед доробків якої — проєкти франшиз «Скажене весілля» і «Скажені сусіди». До них — як у цілому, так і окремо — ставлення в оглядачів і критиків коливається в діапазоні від поганого до дуже поганого. Якщо чисто математично додати репутацію групи каналів «Інтер» до репутації «Скаженого весілля» й помножити на непереборну любов українських продакшенів до комедій, які опоненти іменують «кринжовими», нічого хорошого від «Прикордонників» не чекаєш. Хіба набору несмішних гегів, скетчів у дусі «Кварталу» й абсурдного в поганому сенсі слова гумору.

Думаєте, це всі підозри? Аж ніяк! Бо щойно чуєш визначення «перший український серіал про курсантів» і бачиш сюжет про зйомки, машинально, буквально в перші секунди напрошується асоціація з російськими військово-пропагандистськими продуктами, популярними в значної кількості наших співвітчизників: «Кадетство» (про «суворовців», заборонений в Україні від 2014 року, але вільно доступний) і «Юнкера» (про юнкерів Олександрівського училища, про заборону нічого не відомо). До речі, останній зі згаданих знімав колишній громадянин України Ігор Черницький. Заради реалізації саме цього проєкту він зібрав речі й остаточно релокувався до Москви. Напевне, подібне в Росії знімають і зараз. Натомість не можу згадати, чи знімали про різних курсантів у Європі й Америці. Спливає хіба комедійна франшиза «Поліцейська академія», але погодьтеся, це трошки не туди.

Таким чином, були цілком обґрунтовані очікування побачити український серіал, знятий за питомо російськими лекалами. Єдине, що зупиняє мене від подібних паралелей і висновків, — абсолютне незнайомство з «Кадетством» і «Юнкерами». Свого часу вистачило випадкового кількахвилинного перегляду десь у гостях чи міжміській маршрутці, аби відгородитися від цього контенту. Тож перший український серіал про курсантів став для мене як глядача взагалі першим серіалом про курсантів. Як неофіту, нема з чим порівнювати.

Після героїчного і драматичного тизера глядачів занурюють у формат авантюрної військово-патріотичної комедії. Прем’єра на платформі кіно й телебачення «Київстар ТБ» відбулася 1 жовтня, до Дня захисників і захисниць України — та обірвалася на 12-й серії з обіцяних 24. Таким чином, був показаний умовний перший сезон. Який заклав і проклав основний конфлікт: курсанти проти курсового офіцера. У другій частині вони всі разом зустрінуть ворога та покажуть, чого навчилися.

Конфлікт побудований переважно на комічних ситуаціях. Бойовий офіцер, ветеран АТО Іван Криницький набирає собі в групу половину від передбаченої кількості курсантів. Причому ставку робить на, м’яко кажучи, не найкращих. Ось ілюстративний діалог: «Один курсант із гарними показниками, і той — дівчина. — Це сексизм? — Ні, ти що!». Учаснику бойових дій доводиться працювати з несформованими учнями. З них, мов із глини, можна або виліпити максимально загартованих бійців — або позбутися котрогось за допомогою природного відбору. Не витримає — сам піде. Керівник академії цінує досвід Криницького і хоче його втримати, тому дозволяє, як то кажуть, усі прийоми. Сам Криницький натомість хоче повернутися в бойову частину і шукає можливостей звільнитися. А курсантів він своєю муштрою так дістав, що вони раз по раз шукають спосіб, аби звільнили його. Перша частина завершується тим, що Криницький, розгадавши чергову підставу, приймає виклик. А отже в зону ООС уже не поспішає.

Цю роль грає Володимир Ращук. Актор має бойовий досвід, пішов добровольцем у перші дні масштабного вторгнення. Зараз — офіцер Нацгвардії й уже не вперше під час ротацій бере участь у зйомках. Зокрема, в його активі є героїчна військова комедія «Позивний Тамада». Проте його Криницький усе ж чи не найсерйозніший персонаж. Бо справді переймається якісною підготовкою особового складу. Хоча автори вперто вигадують йому ще й побутові смішні ситуації. Як то залазити у вікно до кабінету своєї колишньої, з якою — оце так несподіванка! — разом служить в академії. А залізши, ховається там під стіл.

«Прикордонники» моделюють всесвіт військового училища. Той, хто ніколи там не вчився, може сприйняти серіал як пряму агітацію здобувати військову освіту. Адже бути курсантом — дуже прикольно. Можна вступати в змови проти викладача, раз по раз порушувати дисципліну, діяти проти правил. Курсанти живуть і поводяться майже так, як студенти цивільного вишу в цивільному ж гуртожитку. Принаймні, так усе виглядає збоку. Автори запевняють: серіал створювався в співпраці з фахівцями НАДПС. А отже, художній вимисел у межах припустимого й реального. Хоча масова культура, розвагове кіно та легкий жанр — це не лише комедія. Мені ніколи не набридне повторювати цю істину.

Вже на початку виокремлюється пул основних персонажів. Нічого нового, але цільова аудиторія й не чекає тут на знахідки. Страви, які подобаються, споживають не через пропозицію нового оригінального смаку, а наперед знаючи, що саме смакуватиме.

Толік Вільчинський (Євген Ламах) має досвід армійської служби, надійний прогнозований бойовий товариш, формальний і неформальний лідер колективу. Порушити правила для нього загалом проблема. Проте колектив задумав чергову авантюру — і Толік задля контролю над ситуацією мусить її очолити. Його проблема — вередлива Марічка, чи то наречена, чи то просто велика любов. Навіть якщо раптом знайдеться в Україні глядач, котрий вперше в житті дивиться серіал, і це — «Прикордонники», він уже з першого діалогу цієї пари зрозуміє: Марічка токсична, разом їм не бути. А якщо накинути вже набитим оком, розумієш: саме ця частина Толікової горизонталі прописана штучно, натягнуто, й так само зіграна акторами. Схоже, обоє не надто вірять своїм персонажам саме в цій частині.

Доповнює «правильного» Толіка «неправильний» Андрій Абрамчук (Дмитро Павко). Поганого хлопця, донжуана з вільним ставленням до закону й порядку фактично ховають в академії, аби не залетів за ґрати. Цього персонажа з огляду на його біографію автори пожаліли, позбавивши видимого комедійного навантаження. Натомість дали інше, романтичне. Цілком собі прийнятний хід, коли ловелас, котрий зберігає в телефоні фото численних переможених дівчат, раптом закохується в психолога Оксану з першого погляду. Між ними є певні непорозуміння, проте обоє надто швидко відкидають умовності й стають таємною — інакше в академії не можна — парою.

Проте найбільше комедійне, місцями навіть сатиричне навантаження лягає ще на двох головних персонажів: Петра Іванченка, він же Пиріжок (Євген Медвідь) і Дарину Борщевську, вона ж Кнопа (Анастасія Нестеренко). Петро не просто архетипічний ненажера та неповороткий тюхтій. Він — нереалізований кухар без практичного досвіду спілкування з протилежною статтю. Дарина — амазонка, про яких заведено казати «чоловік у спідниці». Проте подібні натяки її бісять, і вже в першій сцені знайомства із сусідками по кімнаті Дарина агресивно осаджує одну: «Сама ти чоловіча штучка!». Зате вона може відкрити пляшку пива оком та одна розігнати трьох агресивних молодиків. Не дивно, що Петро незграбно намагається підкотити до Дарини, а вона до певного моменту його обламує. Але й тут персонаж Євгена Медвідя прописаний природно лише в ситуаціях, коли йому не треба робити чергових спроб підбити до дівчини клинці. Бо це дуже смішно: поставив шматок тортика під двері коханої, вона не побачила, послизнулася, впала.

Є спільна риса всієї виокремленої четвірки та їхнього курсового офіцера, з якою автори переборщили. Кожен із них неодмінно бере чиюсь провину на себе, а потім усі декларують свою колективну відповідальність за всіх. А керівництво академії так само раз по раз заступається один за одного. Ось справді тема, навіяна радянським кіно: колективізм домінує над індивідуалізмом. Втім, цьому прийому може бути й інше трактування — наочна демонстрація військового братерства й можливостей єднатися попри особисті розбіжності в поглядах.

Так чи так, «Прикордонники» — не найгірша серед прем’єр нового сезону. Спробу авторів залучити омріяну молоду аудиторію пояснює й саундтрек від «Жадана і Собак». А спроба уявити, як виглядатиме подібний продукт без яскравого домінування комедійної складової, поки ні до чого не призвела. Треба дочекатися продовження. За логікою процесу, комедія повинна перетекти в гостросюжетну драму.