Телевізійна публіцистика — саме так слід надалі визначати нехудожні стрічки різної тривалості, котрі знімаються для телевізійних ефірів та YouTube. Нічого поганого чи знецінювального подібна термінологія не містить. Уточнення насправді лише допомагає сегментувати подібний контент. Адже узагальнення на кшталт «документальне кіно» вже давно не досить.

Тим більше, що документальний фільм у чистому вигляді позбавлений формату «голів, що говорять». Тобто, тих, кого спеціально пишуть у студіях на визначених фонах (переважає зелений), аби їхні репліки накладати за кадром на — так, це треба сказати! — здебільшого куций, бідненький, монохромний, ніколи не той відеоряд, який ілюструє саме задану тему. Тим часом саме подібного в інфопросторі останнім часом ну дуже побільшало.

Причин кілька. Масштабна війна, обмежені можливості й невеликі ресурси, але також — згадана вище публіцистика. Коли говорить не автор чи — вищий пілотаж! — камера замість автора, а запрошені спікери-експерти. Яких треба слухати, наче радіо, і саме їхні коментарі на обрану й задану тему складають сценарій і сюжет. Зібрати всіх на якійсь локації, дати кожному слово, слухати наживо — ефект і результат ідентичні.

Знову ж таки, сказане вище не дорівнює зневазі. «Голови в кадрі» озвучують важливі речі, розмірковують на важливі теми й майже завжди дивишся, слухаєш та думаєш: от хто державник! І бідкаєшся, чому при владі не ті, хто треба, причому завжди. У цьому основа телевізійної публіцистики: не так показати, як гостро сказати.

Журналіст і політик Микола Княжицький опанував телевізійну публіцистику давно. Завдяки набутому досвіду та доступу до більших ресурсів, ніж продакшн формату «склепав на коліні», який юзає відкриті джерела разом із такими самими колегами, панові Княжицькому вдається балансувати, зокрема — в частині відео. До всього, закадровим голосом своїх фільмів він виступає сам. Що робить його публіцистику авторською, а отже, дозволяє обмежувати кількість «голів» у кадрі протягом тривалості стрічки, в її просторі.

Найновіший продукт його виробництва — «Геть РПЦ! Останній бій». Від прем’єри на ютуб-каналі «Микола Княжицький» 3 червня на момент написання тексту фільм переглянули 7399 разів. Інтерес мав би бути ширшим, оскільки тема заборони російської церкви в Україні, яка потерпає від російської агресії, досі актуальна. Причому настільки, що частина народних депутатів України вперто не бажає розставатися з московськими попами. Раз по раз затягуючи її законне вигнання й вигадуючи нові й нові причини.

«Геть РПЦ! Останній бій» — здебільшого про приклади подібного депутатського «креативу». Микола Княжицький не лінується детально пояснювати, з чиєї вини й чому власне заборона РПЦ рухається до фіналу повільніше, ніж гігантська черепаха, найповільніша земноводна істота світу. Такий підхід, підкріплений до всього посиланням на документи й називанням прізвищ. Й поясненнями, чому попри наявність двох законопроєктів про заборону РПЦ, ніхто насправді ворожу агентурну мережу забороняти в Україні не збирався. Це надає стрічці елементів журналістського розслідування. Автор її так позиціює.

Проте в ідеалі всяке розслідування повинно базуватися на невідомих, навмисне прихованих від загалу фактах. А в фіналі хай не дати привід для порушення справи чи розв’язання важливого питання, то принаймні оприлюднити список винних. Пан Княжицький — і тут жодної зради! — вкотре оприлюднює те, що відомо щонайменше від початку повномасштабного вторгнення. І те, що служителі й віряни РПЦ коригували та досі коригують удари російських дронів і ракет. І те, що церкви стають сховками для російських диверсантів. І те, що очільник РПЦ патріарх Кирило назвав війну проти України священною, а його підлеглі освячують знаряддя вбивства українців. Як, до речі, й прихильність до московської церкви частини провладної «Слуги народу». Словом, сказано багато правильного, проте наведені доказові факти є не наближенням до фінішу марафону під гаслом «Геть московського попа!», а поки що — бігом на місці.

Розуміючи це, хай і не проговорюючи, Микола Княжицький усе ж застосовує в фільмі зазвичай робочу схему. Для спроби бодай якось зрушити ситуацію в бік розв’язання він раз по раз наголошує: заборону РПЦ вже не раз публічно підтримав особисто голова нашої держави. Тобто всякий нардеп від пропрезидентської «Слуги народу», який гальмує процес, свідомо чи підсвідомо йде всупереч волі президента. Різні медіа, а соцмережі й поготів, багато разів писали: Володимир Зеленський дуже-дуже не любить, коли його волі хтось наважується суперечити. Отже, всякий нардеп, котрий за московську церкву, теоретично йде проти президента. Хочеться потрапити в опалу? Ні. Ну, коли так — геть московського попа.

Поки що подібні виверти погано працюють. І не тому, що насправді голова держави на словах «проти», а на ділі «за» РПЦ. А також не через погрози, зокрема — судовими позовами від лобістів, найнятих одним із найвідданіших вірян РПЦ, мільярдером Вадимом Новинським, який отримав українське громадянство за особистого сприяння Віктора Януковича в часи його президентства. Головна перешкода тут — гібридне розуміння демократії. У згаданій стрічці наголошується на спробах подати заборону церкви-терористки як гоніння на вірян та обмеження свободи віросповідання. У світі настільки захопилися — до речі, правильно зробили! — боротьбою за рівні права, що пропустили той крихкий, ламкий, незручний момент, коли про свої права почали заявляти вбивці, ґвалтівники й людожери. Зокрема, у «Геть РПЦ! Останній бій» буквально цитується російська заява з приводу того, що Захід заважає Росії вільно розвиватися. Утискає російські інтереси. Й не дає змоги розширятися в форматі «кордони Росії ніде не закінчуються».

Пан Княжицький не робить таких висновків сам, тим більше — говорячи про внутрішні проблеми нашої країни з забороною РПЦ. Але вони зчитуються. Як її захисники у ВР, так і служителі разом із простими вірянами час від часу наголошують на порушенні названих вище прав. Хоча молитися будь-якому Богові будь-якою мовою ніхто в Україні не забороняє. Йдеться передусім про гроші, принесені парафіянами в кожен окремий храм. Також — гроші, котрі різними каналами йдуть із Росії на підтримку РПЦ. Тому боротьба якщо і йде за віру, то точно не в Бога. Справа або в грошах, або у великих грошах. Московська церква корумпує, як робить це російський бізнес чи російська культура. А отже, заборона РПЦ цілком може означати перекриття одного з корупційних каналів. У фільмі це не звучить. Проте — зчитується глядачами з критичним мисленням.

Колаж на головній: фільм «Геть РПЦ! Останній бій»/Микола Княжицький, ютуб