Про початок фестивалю, програму й стрічки читайте тут, тут, тут і тут.

Організаторам вдалося скласти масштабну програму, попри перепони й біди, спричинені війною: всього можна подивитися 62 картини з 34 країн світу. У програмі — 19 українських стрічок: 10 національних прем’єр і 9 світових. Також глядачі/ки побачать мистецькі інсталяції та відвідають актуальні дискусії. Docudays UA зібрав понад 150 учасників і учасниць, з яких 25 — гості з-за кордону. Гасло 21 Docudays UA — «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» — за тему рефлексії має історичну пам’ять.

Щодня ми розповідаємо про найцікавіші, на нашу думку, події фестивалю.

Фемінізм завжди був однією з найважливіших підвалин  Docudays UA. Гендерна рівність, взаємоповага, пробивання «скляної стелі», встановленої суспільством для жінок — це все теми багатьох фільмів.

Так, головна героїня «Все має жити» (режисери Тетяна Дородніцина, Андрій Литвиненко, Польща — Україна, програма Docu/Україна) самим своїм існуванням спростовує масу стереотипів. Анна Куркуріна — вчителька біології, важкоатлетка та відкрита лесбійка, що професійно зайнялася спортом у 40 років і стала триразовою чемпіонкою світу. З однаковим азартом вона тренує і чоловіків, і жінок. І ще ця кремезна й дуже міцна людина опікується долею поранених і покинутих тварин, має з ними особливий звʼязок. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Анна користується своєю популярністю, щоб допомагати нашим меншим сестрам і братам, які страждають від війни так само, як і люди. Вона дотримується девізу: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».

«Все має жити»

Війна — це зловісна тінь, що висить над життями героїнь «Більше за травму» (режисерка Ведрана Прибачич, Хорватія, програма Docu/Світ). Це група жінок із Вуковара, які були захоплені в рабство, зазнавали тортур і зґвалтувань під час війни за незалежність Хорватії. Вони мовчали про пережите понад 20 років, перетворилися на вигнанок у власних громадах. Але ми бачимо не тільки їхнє нелегке життя, а й те, як вони потроху долають свій біль на сеансах групової терапії, стають дійсно більшими за свої травми — і це дійсно вражає.

«Більше за травму»

«Маштат» (режисерка Соня Бен Слама, Ліван, Docu/Світ) — це  музики, що грають на весіллях у Тунісі. Фатма та її доньки Надже й Ваффе живуть у невеликому місті Махдії та заробляють собі на життя, вистукуючи на тамтамах запальні ритми і допомагаючи нареченим витримати виснажливий весільний вечір. Водночас розлучена Надже намагається знову вийти заміж, щоб звільнитися з-під настирливої опіки своїх братів, а Ваффе прагне розірвати шлюб із жорстоким чоловіком.  Соня Бен Слама отримала унікальний доступ до повсякдення ісламських жінок і створила яскраву й сумовиту драму про музику, тиранію і свободу.

«Маштат»

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»