У День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу канал «Суспільне Культура» повторив документальний фільм «Тиха депортація», і я нарешті змогла його подивитися. Прем’єра в Україні відбулася ще торік у грудні, але у вільному доступі фільму не було — він подорожує світом. Місяць тому проєкт отримав у США золоту нагороду телекінопремії New York Festivals 2024 у номінації «Права людини». А останній на сьогодні офіційний показ за кордоном відбувся 18 травня в Празі.

За 10 років окупації півострова, зокрема й після повномасштабного вторгнення, ми побачили чимало важливих проєктів, присвячених Криму. Вони досліджували історію півострова, насамперед трагедію депортації кримських татар, відтворювали події 2014 року, вивчали передумови російської окупації та її наслідки переважно за допомогою архівів та експертів.

«Тиха депортація», яку створила команда проєкту «Крим.Реалії», розповідає про долю кримських татар після російської окупації вустами самих місцевих жителів. Усі вони, за одним винятком, через тиск окупаційної влади були змушені покинути півострів. Розповіді героїв украй важливі для збереження справжньої історії кримців, фіксації чергових злочинів Росії та пошуків шляхів допомоги політв’язням і біженцям із Криму. А назагал — для взаєморозуміння українців і кримців.

 Сейран Салієв під час оголошення вироку

Фільм побудований на монологах сімох кримців, що перемежаються архівними кадрами з Криму за минуле десятиріччя. Команда «Крим. Реалії» зібрала відео, зокрема приватні й раніше невідомі, де зафіксовані події напередодні захоплення Ради Криму росіянами, обшуки в домах кримських татар після анексії, затримання та суди над активістами. Герої та героїні розповідають свої історії в студії, вдома чи на роботі. Зйомки велися в п’яти країнах, де вони зараз перебувають — у Польщі, Німеччині, Бельгії, Туреччині та Україні. Зокрема і в окупованому Бахчисараї, де живе правозахисниця та журналістка Муміне Салієва, дружина політв’язня Сейрана Салієва. 2017 року Сейрана разом із п’ятьма товаришами заарештували через підозру в тероризмі. Згодом його засудили на 15 років позбавлення волі.

«Те, що сьогодні відбувається, — це класичні політичні репресії. Це така невидима депортація, тільки в інших, гібридних методах», — каже вона. Інша героїня фільму, лікарка Аліє Читакова, називає цей процес «Тихою депортацією». Її слова дали назву фільму.

  Муміне Салієва

Немає родин кримських татар, яких би не торкнулася радянська депортація 1944 року. Як розповів Акім Галімов у новій серії проєкту «Реальна історія», що також вийшла до роковин трагедії, після 18 травня 1944 року на півострові залишилася одна-єдина представниця кримськотатарського народу. Вона була у шлюбі з представником іншої національності, тому отримала дозвіл залишитися. Через вигадане звинувачення у зраді в Узбекистан було депортовано приблизно 207 тисяч людей — це жінки, діти та старі, які залишалися на півострові, та військові, які поверталися з фронтів Другої світової вже не додому, а у вигнання. За оцінками істориків, через голод, хвороби та жахливі побутові умови в перші роки загинуло близько 50 тисяч кримців, тобто чверть усього народу.

Треба розуміти, що за межами Криму кримські татари не жили. Можливість вільно повернутися до батьківщини корінний народ отримав лише за 50 років після депортації. А за 20 років прийшла Росія і почала нову хвилю переслідувань. За даними «Крим. Реалії», з 2014 року з півострова поїхало щонайменше 30 тисяч кримців.

Аліє Читакова тікала прямо з робочого місця — дитячої інфекційної лікарні, куди ФСБ прийшло з обшуком. Тепер Аліє живе в Анкарі та допомагає українцям, зокрема військовослужбовцям, отримати медичну допомогу в Туреччині.

Аліє Читакова

Ернест Сулейманов поїхав майже відразу після захоплення Криму, адже окупанти оголосили його в розшук через участь у проукраїнських мітингах. Зараз він мешкає у Варшаві, де відкрив ресторан національної кухні «Крим». Заклад, прикрашений прапорами кримських татар, України та Польщі, розташований акурат навпроти посольства Росії. «Це наш спосіб боротьби, щоб вони знали та бачили кожного дня. Що Крим не їхній, ніколи не буде їхній. Що Крим ніколи не погодиться з окупацією. Ми будемо боротися, бо Крим — земля кримських татар і Крим є Україна», — каже він.

 Заклад Ернеста Сулейманова

Асан Ісенаджиєв, на той час студент-медик, теж поїхав ще навесні 2014-го після участі у проукраїнських мітингах. Він пішов служити в прикордонну службу України, а у 2018 році вступив до лав «Азова». Повномасштабне вторгнення Ісенаджиєв зустрів у Маріуполі в складі медичної роти, а потім опинився на «Азовсталі». Саме він записав відоме відеозвернення до президента Туреччини Реджепа Ердогана, яке врешті-решт призвело до виходу азовців з оточеного заводу. Асан Ісенаджиєв був у Оленівці, коли окупанти підірвали барак із полоненими. Отримав поранення, але вижив. Після цього він ще майже 100 днів піддавався тортурам в СІЗО Таганрога, і лише після цього потрапив на обмін. Зараз Асан Ісенаджиєв — інструктор із тактичної медицини.

 Асан Ісенаджиєв

Рінат Параламов залишався в Криму до 2017 року, поки його без жодних офіційних звинувачень не викрали співробітники ФСБ. Побиттям, ударами струмом і погрозами ґвалтування вони змусили його підписати доноси на товаришів. Після цього Параламов утік із Криму та публічно розповів про катування й сфальсифіковані справи. Зараз він із дружиною та чотирма дітьми мешкає в Німеччині.

 Архівний кадр із пресконференції Ріната Параламова

  Рінат Параламов сьогодні

Сейдамет Мустафаєв, колишній викладач Кримського інженерно-педагогічного університету, протримався майже до кінця 2021 року. З вишу він пішов ще у 2014-му, адже на нього почали писати доноси. «Я не вважав за потрібне замовчувати свої думки перед студентами. Ви прийшли здобувати вищу освіту, вмикайте критичне мислення», — згадує він. Свій дім у Криму Мустафаєв покинув за декілька місяців до вторгнення, адже через посилений тиск напередодні повномасштабної війни арешт виглядав уже неминучим. Зараз Сейдамет Мустафаєв живе в Бельгії. Він мешкає в гуртожитку та відвідує психотерапевта.  «Жодний кримський татарин без дому нормально не почувається», — пояснює Сейдамет Мустафаєв.

Про свою тугу за домом говорять усі герої. Шукрі Рустем заради можливості залишитися на півострові був готовий миритися з окупаційною владою. «Працював на будівництві, взагалі нікуди не вплутувався, бо був категорично проти виїзду. Мене все влаштовувало. В сенсі, що я жив на батьківщині», — каже Рустем. Так було не завжди: у 2014-му герой мав проукраїнську позицію, але анексію Криму сприйняв як зраду України. «Вчора ми з козаками билися під Радою, а тут прокинулися — і ми нікому не потрібні. Чесно скажу, для багатьох кримських татар 2014 рік завершився зрадою нашого народу. Нас залишили сам на сам. Я з украй політизованої людини став аполітичним. Мені було байдуже, хто та як. Аби мою сім’ю не чіпали», — говорить він. Герой поїхав лише у 2022 році, коли призов до російської армії став неминучим. Тепер він із родиною живе в Бельгії та очікує на повернення після звільнення Криму.

  Архівний кадр сімферопольського залізничного вокзалу в 2014 році

Недарма Шукрі Рустем став останнім героєм проєкту. Його суперечливі слова показали, яка прірва може розверзнутися між «материком» і «півостровом» після деокупації. Йдеться не про ідейних «кримнашистів», хоча і про їхню долю фільм розмірковує. «Я питаю себе: чи повернуся я до Криму? Чи зможу я жити там? З людьми, які не хотіли прийняти мене, коли я повернувся до Криму. Які зрадили Україну, які сприяли окупації. Чи зможу я жити з ними? Чи маю я право їх виганяти?» — розмірковує Ернест Сулейманов. У розповіді Рустема йдеться про тих, хто прийняв окупаційну владу заради дому.

Фільм «Тиха депортація» добре пояснює, що для кримських татар означає дім. Після варварської радянської депортації повернення на півострів стало національною ідеєю кримців. А вже в цьому питанні ми можемо зрозуміти один одного як ніхто інший і разом визначитися, що насправді є зрадою у цій війні.