Вісім років тому журналіст Олег Криштопа отримав відзнаку за протидію російській пропаганді. Його ютуб-канал «Історія для дорослих» уже не перший рік є одним із лідерів в історичному сегменті. Частина випусків минулого року побачила світ в однойменній книжці. Тобто, у проєкті «Спротив та єдність», створеному Управлінням стратегічних комунікацій Генерального штабу Збройних сил України та Медіацентром, він не випадково. Власне, серед запрошених учасників нема випадкових людей. Всі вони так чи так досліджували й досліджують, як Росія століттями намагалася перешкодити розвитку української державності.

Але саме коментар пана Криштопи вирізняю найперше, бо він уже звучав — у різних формах, у різних випусках «Історії для дорослих». Суть одна — наголосити, що Росія програвала війни всупереч твердженню про наявність у неї однієї з найпотужніших армій світу. Звідки воно взялося, як і чому Росії вдалося переконати в цьому цивілізований світ і чи це справді так, на початку фільму розповідає історик, журналіст, нині — військовослужбовець ЗСУ Вахтанг Кіпіані, автор і ведучий каналу «Історична правда». До речі, на обох каналах використовують лише верифіковану, ретельно перевірену інформацію, що й спричинило стабільну довіру цільової аудиторії.

На перший погляд, причинно-наслідковий зв’язок між двома коментарями очевидний і зчитується. Спершу пан Кіпіані пояснює, чому Росії століттями вдається переконувати поважних та авторитетних західних військових і політичних аналітиків у власній непереможності. Якщо коротко: Захід не був налаштований проросійськи, але бачив формальні показники військової потуги величезної країни. Потім пан Криштопа з притаманною йому іронічною посмішкою перераховує всі поразки непереможної армії: Кримська кампанія XIX століття, війни проти Японії та, як він особливо підкреслює, маленької Естонії на початку ХХ століття, та й українська армія в той самий час мала не лише поразки, а й суттєві перемоги над обома тогочасними російськими арміями, «червоною» та «білою». Не згадані принагідно радянсько-фінська й радянсько-афганська, проте вони теж були не надто успішними для радянської Росії. Отже, є міф — і є спростування міфу.

Проте ця та подібні розмови повертають мене в середину 2000-х. Коли небайдужі українці щиро захоплювалися позитивними для Грузії наслідками Революції троянд, унаслідок якої злиденну країну очолив Міхеїл Саакашвілі. Тоді багато й на різних майданчиках обговорювали, чому Грузії вдалося, й навіть переклали українською та видали однойменну книжку співробітниці московського Інституту економічного аналізу Лариси Буракової. Але переважна більшість розмов про тогочасні успіхи Грузії та про неможливість подібного прориву в Україні зводилися до висновку: Грузія маленька, там простіше, а Україна натомість велика й неоднорідна.

Згадані й незгадані військові поразки Росії — це про більш-менш однорідний склад суспільств, які чинили агресору опір і досягали в тому успіхів. Ті ж таки балтійські країни відбилися в 1918–1919 роках, здобули державність, та все одно у 1940-му впали спершу під радянською, потім — під німецькою, й потому — знову під радянською військовою міццю. Та не могли позбутися російської окупації сорок наступних років. Діставши по зубах у кримську кампанію, Росія вже двадцять років потому повернула Крим під свій протекторат, позбавивши державності. А ще трохи більше, ніж за пів століття, вже не царська, а радянська влада, керована з Кремля, зачистила Крим від корінного населення. Нарешті, півострів уже десять років під черговою російською окупацією. Тож військові поразки Росії далеко не остаточні.

Повертаючись до української суспільної неоднорідності — саме вона є причиною поразок, яких у нашій історії все ж, на жаль, більше, ніж перемог. Україна, на відміну від інших згаданих держав-переможниць, справді велика. Для порівняння: консолідувати задля якоїсь спільної справи мешканців одного будинку, однієї вулиці чи одного мікрорайону зазвичай простіше, ніж жителів міста-мільйонника. Не кажучи вже про представників різних регіонів, різницю між якими дотепер не остаточно стерла повномасштабна війна. У Фінляндії, Естонії, Латвії та Литві історично було значно менше можливостей розчинитися в «русском мире» та всьому похідному від нього. Натомість український схід так само історично обзиває український захід «бандерівцями» та навіть «поляками», а у відповідь отримує «ви там усі кляті москалі».

Звісно, нині пліч-о-пліч в окопах — уродженці всіх регіонів. Але ж хіба не звучать у бік фронту закиди на кшталт: «Військові всі мають перейти на українську!» — а навзаєм летить: «Ми тут усі за вас воюємо!» Владлен Мараєв, співавтор і ведучий ютуб-каналу «Історія без міфів», прямим текстом каже: «На жаль, значна частина українського суспільства перебувала в ілюзіях щодо Росії». Тут варто додати — не лише українського суспільства. Та наголосити: оптимізм пана Мараєва дещо передчасний. Коли він каже, що Росія після масштабного вторгнення відрізала від себе велику частину навіть тих українців, котрі в неї вірили, він та його колеги-однодумці швидше переконують себе в цьому, аніж говорять про реальний стан справ.

Непрямо це підтверджує історик, кандидат історичних наук, головний редактор ютуб-каналу WAS Едуард Андрющенко. Він укотре наголошує: Україна як молода демократія має чимало внутрішніх проблем. Проте озвучення й висвітлення їх, та ще й з указанням на реальних винуватців, наприклад, корупціонерів чи «перевзутих», одразу офіційно проголошується російським ІПСО. Мовляв, не вірте, що хтось десь заробляє на непрозорих тендерах — це все російська дезінформація, аби пересварити українців. Таким чином, усередині країни чимало політичних і медійних ресурсів використовують питомо радянські, читай — російські практики. Коли будь-яка інформація про суспільні негаразди — прояви брехливих західних радіоголосів і пропаганда клятого Заходу. Просто роль, яку в СРСР відводили Заходу, в Україні віднедавна почали відводити Росії. Причому найактивніше шукають російську пропаганду ті, хто ще 23 лютого 2022 року її активно поширював. Та загалом займав позицію «какая разница».

Отже, щоб висновки фахових істориків і журналістів не виглядали спробою переконати самих себе у тому, що українці остаточно порвали з Росією та російським, потрібні не гасла. У третій частині «Спротиву та єдності» всі, навряд змовляючись, указують єдино правильний напрям — говорити й показувати не про Росію, а про Україну й українських героїв. Звісно, це вже конфліктує з прогнозом артоглядачки Лєни Чиченіної у нещодавній розмові з Тетяною Трощинською. Вона прогнозує спад інтересу до воєнної тематики в документальному та художньому кіно десь так за два роки. А отже, всі розробки, які нині є в портфелях продакшен-студій для різних телеканалів і великих екранів, ризикують накритися, як то кажуть, мідним тазом. Але тільки за однієї умови: якщо замовники такого потрібного контенту захворіють на рейтингозалежність і, відповідно, на залежність від ще не отриманих бокс-офісів.

Всебічна, найширша популяризація українських героїв та історій про перемоги, нехай навіть велика частина контенту грішитиме поверховістю, а часом — відвертим несмаком, має стати частиною державної політики. Навіть наша перемога, в яку вірять усі учасники згаданого фільму, не має зупинити цей процес. Від війни ніхто не має права втомлюватися. І ця війна буде з нами надовго навіть після перемоги. Так, як надовго Перша й Друга світові. Адже навіть серед нинішніх лауреатів «Оскара» є стрічка про війну в Україні («20 днів у Маріуполі»), фільм про наслідки Другої світової («Оппенгеймер») і розповідь про буденність нацистського, читай — рашистського зла («Зона інтересу»). А отже, лише невтомна популяризація українських перемог, причому — дуже бажано перемагати сильного й розумного ворога, — дозволить не переконувати в здобутках самих себе та найближчих однодумців.

Колаж: СтратКом ЗСУ / ютуб