За моїми неодноразовими та багаторічними спостереженнями, випуск проєктів «під дату» здебільшого ліпиться нашвидкуруч і мети не досягає. Навіть якщо працюють над ним непересічні, цікаві люди й готують оригінальні, не позбавлені таланту продукти. Коли задачка підганяється під відповідь, це завжди видно. І не завжди працює на бажаний результат.

Така загальна думка сформувалася після перегляду чотирьох стрічок, об’єднаних в альманах «Любов варта всього» під слоганом «Кохання в умовах воєнного стану». Загалом ідея вічна. Любов під час війни — тема з безліччю форм і форматів для втілення. Під подібним гаслом спрацює все: від мінімалістичної історії до масштабної багатосерійної епопеї. Тим більше автори проєкту знайшли аж два приводи залучити аудиторію. «З нагоди Дня закоханих і напередодні другої річниці вторгнення приходьте побути разом та порефлексувати про прожитий нами досвід», — йдеться в повідомленні. Тепер би розібратися, з нагоди Дня Святого Валентина покази чи запрошення згадати другі роковини повномасштабної війни Росії з нами.

Трохи бентежить і обіцяний та втілений із 22 лютого показ на платформі Takflix. Річ у тім, що всі чотири стрічки, об’єднані згаданим вище анонсом в один проєкт, тут подані для перегляду окремо, без спільного знаменника. Тоді як попередня антологія комедій короткого метру «Торгувати зубами» була там певний час саме під загальною «шапкою». І якщо вже порівняння двох альманахів напрошуються, то комедійний, попри різні підходи різних авторів, усе ж виглядає значно ціліснішим. Бо всі п’ять стрічок — різні відтінки гумору. І всі вони разом — не «кварталівсько-дизельський».

Натомість «Любов варта всього» виглядає аж надто концептуальною. Інакше не пояснити, чому в одному проєкті поєднали дві художні та дві документальні стрічки. Причому одна з документальних — експериментальна, неприховано формалістична. А з двох художніх теми любові під час війни торкається лише одна — «Як це було» Анастасії Солоневич і Дам’яна Коцура. З неї й почну.

За 15 хвилин екранного часу вдалося розповісти глибоку й щемку історію втраченого в Києві та не знайденого в Берліні кохання. Лєра (Валерія Березовська) виїхала з України на початку вторгнення і на короткий час повернулася, аби відсвяткувати Різдво. Оскільки зйомки проходили під кінець 2022-го, бо вже наступного року стрічка була в офіційній програмі Канн-2023. Отже, у художній стрічці не відтворена, а таки зафільмована атмосфера реального часу. Коли Київ ледь не щодня розривали сирени, коли зникало світло й не було води. У Берліні українка Лєра живе з німцем, який сприймає співмешканку за хатню робітницю, снідає без штанів, а потім вона миє посуд і плаче. Вдома ж їй теоретично світить поновити стосунки з однолітком та однодумцем — але для того треба лишитися в місті, де ревуть сирени, вимикають світло й воду та загалом є щоденна загроза життю. Хоча цей пункт лишається за кадром. Вибір Лєри — відмова від любові на користь безпеки.

Те саме глядач не так бачить, як відчуває у 12-хвилинній стрічці Олени Подолянко та Новруза Хікмета «Поки тут тихо». Тут є цікава деталь. Головні герої, молода пара, яка виїхала подалі від війни в Ужгород, «гаситься» в не найкращому готельному номері й дивиться по телевізору фільм «Ла Палісіада». На екрані — сам Новруз Хікмет у ролі слідчого. А стилістика «Поки тут тихо» перегукується зі стилістикою «Ла Палісіади», коли під час перегляду художня оповідь нагадує документальні зйомки й навпаки — документальне прикидається художнім.

Але єдине, що наближає цю стрічку до попередньої, так це тема пошуку безпечного місця серед війни, аби не вживати тут слово «втеча». Хоча герої «Поки тут тихо» тікають і не приховують цього. Вони з приреченим, байдужим виглядом п’ють у номері розливне закарпатське вино з пляшки з-під «пепсі». Без жодної мети вештаються міськими вилицями й переконують одне одного: тут усі біженці вперто вважають себе туристами й вони самі не виняток. Нарешті приходить розуміння: в Україні безпечних місць нема, і від того пара ще більше депресує. Проте кохання чи любов тут не живуть. Нема навіть натяку на стосунки чи почуття. Ця пара разом за інерцією, а отже її історія розходиться із задекларованим гаслом проєкту «Любов варта всього».

Найдовший фільм антології — автобіографічна документальна стрічка львівської мисткині Гали Козютинської «Лелеки завжди повертаються додому». Як попередні фільми, цей самодостатній і може та має право існувати автономно, не в прокрустовому ложі певного проєкту. Стрічка — пам’ять про близького друга режисерки Віктора Петрова, який пішов воювати та взяв собі позивний Лелека, щоб повернутися.

У стрічці про це дуже трошки, під фінал. Основний екранний час — неквапна, повільна оповідь про двох молодих людей, які купили стару хату в Карпатах і почали її облаштовувати, аби створити зону власного комфорту та відгородитися від бурхливого життя. Звісно, якщо двоє роблять щось разом для себе, між ними є почуття. І рішення жити разом окремо від світу — спільне, а отже виважене. Що означає не декларовану любов. Війна, про яку згадка ледь чутна, втручається і в цю ідилію, руйнуючи її.

Нарешті, «Войси з Бахмута» Ігоря Бабаєва — той самий експериментальний документальний фільм, побудований на низці фотографій із враженого війною Бахмута. Знімки робить іноземна кореспондентка, та глядач чує лише закадровий жіночий голос. Він не так коментує, як рефлексує на побачене. І ця стрічка так само має право на автономне існування або ж представлення в рамках схожих мистецьких проєктів.

Напевне, організатори мають пояснення, чому «Войси з Бахмута» вшиті саме в антологію, яка анонсована до Дня закоханих. Напевне, це пояснення не оскаржується, бо ж команда вирішила представити в рамках одного проєкту саме такі тематично й жанрово різноманітні фільми. Проте разом ці стрічки заважають одна одній, бо не дуже чітко відображають загальну ідею — показати, яке місце любов має у воєнний час і чи має взагалі.

Але й ці питання не постали би, якби стрічки не втасували в День Святого Валентина. Ймовірно, така подача, таке рішення мало на меті розширити цільову аудиторію й підтягнути тих, хто чекає на класичне «кіно про любов». Хоча воєнна тематика вже третій рік самодостатня. Та навряд потребує додаткових приводів для розмови із зацікавленими  глядачами.

Колаж: альманах «Любов варта всього» / Takflix