«Маріуполь: Історії людей» знятий компанією ВВС (з українського боку локальними продюсерами виступили Тарас Шумейко і Сергій Солодько) і розрахований у першу чергу на західного глядача. Титри інформують про початок і перебіг війни, є мапи, на яких показано ситуацію на фронтах, а також плани самого Маріуполя з позначенням районів, де ведуться бойові дії.

Режисер фільму Робін Барнвелл — документаліст і досвідчений оператор. Він працював у найскладніших і найнебезпечніших умовах, зокрема в численних зонах бойових дій. Робін також є досвідченим журналістом-розслідувачем з особливою увагою до воєнних злочинів і порушень прав людини, а в його режисерському доробку — неігрові фільми-спостереження, історичні розвідки й актуальна документалістика. Має численні нагороди, зокрема телепремію BAFTA. «Маріуполь: Історії людей» здобув премію International Emmy — це відзнака, що присуджується Міжнародною академією телевізійних мистецтв і наук за досягнення в галузі телебачення й відзначає програми, вироблені за межами США; за престижністю ця нагорода не поступається премії Emmy, котрою Академія відзначає програми, що транслюються у США.

Робін Барнвелл

Як зазначає сам режисер, «я прагну розповідати сильні, драматичні людські історії, які дають глядачам справжнє розуміння нашого світу».

Власне, «Маріуполь…» зафільмовано відповідно до цих критеріїв. В основу сюжету Барнвелл кладе сповіді людей, переважно жінок, котрі пережили на собі жахіття, скоєні російськими окупантами. Режисер згадує про першу спробу захоплення Маріуполя, здійснену росіянами та їхніми посіпаками навесні 2014 року й відбиту українськими добровольцями. Потім — уривки із сумнозвісної промови Путіна: «Сучасна Україна цілком створена Росією», концентрація 100-тисячного угруповання ворогів на наших кордонах і далі, по хронології — від дня 1-го до дня 66-го, коли остання з героїнь евакуювалася з міста.

Цих героїнь дев’ятеро: Алевтина, телеведуча; Діана, громадська активістка й мисткиня; Оксана, анестезіологиня; Анна, вчителька; Ольга, бухгалтерка; Олена, держслужбовиця; Вікторія, домогосподарка; Юля, проєктна менеджерка; Олена, інженерка. У середині фільму свої свідчення додає також Сергій — актор Маріупольського драмтеатру.

Всі ці люди любили своє місто. Для Алевтини Маріуполь був «сенсом життя». Діана захоплювалася європейськістю та культурною багатошаровістю міста. Для Анни Маріуполь являв собою «окрасу Донбасу». І для кожної з них рідне місто стало пеклом. Як зауважує Діана, «ти знаходиш себе у фільмі жахів».

Алевтині, котра з ризиком для життя вирвалася з оточення, довелося знову повертатися, аби вивезти батьків. Оксана лишилася в місті, аби рятувати поранених. Коли стало надто небезпечно їздити з дому на роботу, лишилася в лікарні. Ольга з чоловіком потрапила під бомбардування; чоловік помер поруч із нею під уламками. Інженерка Олена була в Маріупольському пологовому в ту мить, коли по ньому було завдано удару, а Сергій бачив бомбардування драмтеатру: йому досі сниться загибла 8-річна дівчинка. Анна з дитиною сховалася в бомбосховищі на «Азовсталі» й евакуювалася звідти вже на 66-й день боїв. Її чоловік Кирило, що воював у складі «Азова», досі перебуває в полоні.

Кадри фільму «Маріуполь: Історії людей» 

Робін Барнвелл поєднує їхні монологи з численними хронікальними матеріалами, з відео, котрі робили рядові маріупольки та маріупольці. Але не менш виразні, аніж усі оповіді — паузи, коли героїні просто мовчать, сидять у тиші, знову й знову переживаючи те, для чого бракує будь-яких слів.

Так, у цих історіях немає нічого, чого б ми вже не знали. Але саме такий, рівним чином детальний та емоційний фільм-свідчення поза межами звичайного новинного потоку є дуже цінним нагадуванням для західної авдиторії про масштаби злочину, котрий розгортається просто в неї на очах.