Корейські фільми на екрани України потрапляють регулярно. Успіху в масового глядача не мають. Зате в середовищі українських кіноманів давненько мають культовий статус, і вони охоче смакують іменами Кім Кі Дук і Пон Джун Хо. Звісно, йдеться про Південну Корею, але корейське кіно згадується в контексті азійського загалом. Натомість корейські серіали, крім «Гри в кальмара», українським глядачам невідомі, на відміну від турецьких, мексиканських чи бразильських.
Ось одна з причин, чому адаптувати саме корейський серіал «Lie After Lie» («Брехня за брехнею») зовсім не ризиковано — порівняння з оригіналом практично неможливі. Ні на чию користь. Тож в українській версії серіал називається «Коло омани». Інша причина — попри те, що українські сценаристи запросто здатні придумати те саме, якщо не краще, менеджмент воліє не ризикувати із самодіяльністю. Купуючи для адаптації вже перевірені формати.
Серіал знімали цього літа — вже під час повномасштабної війни, теж прошу зафіксувати, — на замовлення «1+1». Прем’єра 20-серійної стрічки, анонсованої як детективна мелодрама, відбулася в ефірі каналу 27 листопада, на платформі «Київстар ТБ» — раніше, що вже стало традицією, і показала на виході не найкращі, але й не найгірші результати.
«Коло омани» дає привід поговорити саме про адаптований продукт і надто буквальний підхід до першоджерела, без урахування наших реалій і звичаїв.
Опис «Lie After Lie» за бажання можна знайти й прочитати в мережі для порівняння. Жертва сімейного насильства під час чергового нападу чоловіка-садиста втрачає свідомість. Приходить до тями поруч із його трупом. Мама вбитого — дуже впливова бізнеследі, тож молоду жінку з її подачі звинувачують у вбивстві й саджають на десять років. За ґратами жінка народжує дівчинку, яку змушена віддати в прийомну родину. Відсидівши, жінка намагається знайти дитину, повернути собі добре ім’я та за допомогою популярного журналіста знайти справжнього вбивцю. Навряд треба окремо вирізняти те, що дівчинку всиновив той-таки журналіст, а головні герої закохаються.
У «Колі омани» все майже так. Але навіть короткий опис корейського серіалу показує, що українська версія могла стати більш драматичною. Зокрема, зав’язка на сімейному насильстві дає в наших реаліях величезне поле для драматургії та гострих поворотів, дуже далеких від мелодрами. Адже ця проблема в нашій країні існує, запитайте будь-якого фахового психолога. І проговорювати її засобами масової культури, інтегруючи в жанри, котрі прийнято вважати розважальними, означає актуалізувати проблему для найширшого кола українців. Проте Поліна Коваленко, героїня Катерини Варченко, рішенням продюсерів і зусиллями сценаристок грає саме жертву неправдивого вироку. Її підставили, так буває ледь не в кожній кримінальній драмі. Прийом працює — але разом із тим перемикає увагу зі значно актуальнішого. Не вирізняє, а робить серіал «одним із».
Герой Сергія Стрельникова, журналіст Стас Гончарук, як людина має харизму. В нього можна і треба закохатися. Але, за сюжетом, він найманий працівник. Ним був, ним і залишився під фінал. Тоді як його друг і колега Тимур (Олексій Череватенко) кар’єру робить та службовими сходами підіймається до керівної посади. Звідси питання: а чому хай популярний, але все ж нижчий за штатним розписом журналіст так вільно поводиться з грішми? Можливо, його корейському колезі дружина може сказати: «А нумо купимо мені нову машину» — і він легко відповість: «А чом би й ні!» Звісно, глядачам пропонується серіальна, вигадана, певною мірою казкова реальність — та все ж українська.
Ще й воєнна, хоча тут автори обійшлися без згадки про війну. Знімаючи, нагадаю, під час війни. Звичайно, глядачам треба бодай телевидовищем компенсувати щоденні страхи й тривоги й відволіктися — звісно, якщо це можливо! — від щоденних трагічних новин у своїй країні. Так, життя триває, як тривають і зйомки. Проте титри ще ніхто не скасував. Саме так, звичайні титри. Компромісним рішенням, домовленістю із самими собою цілком могли стати титри, які переносять глядача, наприклад, у 2020-й чи взагалі 2012 рік.
До речі, одному з режисерів, Олександру Тіменку, подібна гра з часом та простором дуже добре вдалася в серіалі «Спіймати Кайдаша». Він вийшов 2020 року, а події в ньому відбувалися з 2007 по 2014 роки, звершившись російським вторгненням на схід України й відбуттям Лавріна добровольцем у тоді ще АТО. Як на мене, адаптувати й створювати оригінальний продукт на сучасному матеріалі сьогодні варто з урахуванням цього. Дія або відбувається до війни, і це слід підкреслити — або під час війни, що теж дуже бажано враховувати й зазначати.
Повертаючись до поводження з грішми, згадуємо Регіну Шерман, героїню Наталі Васько, головну лиходійку. Вже в першій серії ця бізнесвумен нагадала мені Кейт Блеквел, головну героїню роману американського письменника і сценариста Сідні Шелдона «Інтриганка». Вона успадкувала діамантову імперію. Має через це величезний вплив на всіх і вся, йде до мети, ламаючи життя навіть рідних дітей, а іноді й переступаючи через трупи. Фактично замовляючи вбивства. Пані Шерман поводиться так само. Але тут непозбувна бентега: вона за сюжетом не володарка діамантових покладів у ПАР, а керує будівельною компанією. Не імперією — лише компанією. При цьому смітить грішми, не рахується з витратами, може недбало заявити: «Я вдвічі збільшую тобі зарплатню» чи видати новій працівниці ключі від нового авто. І забув: власниця будівельної компанії особисто приходить до реанімації, перевдягнувшись медсестрою, аби вбити дружину керівника своєї служби безпеки, який її зрадив. Тобто всіх купує, для брудної роботи когось наймає — але тут мільйонерка зводить рахунки власноруч.
Кадр серіалу «Коло омани»
Ще один цікавий персонаж — Метью Фаррел, герой Максима Самчика. Насправді він Матвій, український хлопчик, якого Поліна в дитинстві захищала від батька-алкоголіка. Потім він опинився в Америці, став Метью і — увага! — є зіркою тенісного спорту. Тут знову про гроші. Бо молодий чоловік не просто ходить Києвом із гаманцем, набитими доларами, а й не ховає цей гаманець. З будь-якого приводу витягаючи купюру й розв’язуючи питання та проблеми. Та навіть не це бентежить. На прикладі цього персонажа глядачам якщо не доводять, то просто показують: в Україні чимало фанатів великого тенісу. Настільки багато, що американського тенісиста впізнають на вулицях. Просять автографи. Вимагають квитки на турнір як компенсацію за розбитий смартфон. Нарешті, Регіна Шерман укладає з тенісистом вигідний рекламний контракт, Фаррел стає лицем її фірми. Можливо, в Південній Кореї чи навіть Америці десь так до тенісу й ставляться. Або ж я чогось не знаю про велику любов українців до цього виду спорту…
Звичайно, поганий тон — оскаржувати реалії художнього кіно, зокрема телевізійного. «Коло омани» пропонує безліч ходів і поворотів, які десь уже були та ще будуть. Бо це працювало, працює й працюватиме на і для глядача. Наприклад, викрадення дитини. Ще в середині 1950-х років російський радянський політв’язень Роберт Штільмарк писав у таборі на замовлення кримінального авторитета пригодницький роман. Замовник дав виконавцеві повну свободу дій, лиш поставив дві умови: в сюжеті має бути викрадення немовляти й полювання на лева. Так написався роман «Спадкоємець із Калькутти», бібліографічна рідкість у СРСР другої половини минулого століття.
Поліна, як уже говорилося, шукає і знаходить викрадену доньку, яку вважає мертвою. Щоб бути поруч із нею, підробляє документи, вигадує собі біографію і навіть — упс! — відкриває мистецьку крамничку поруч із будинком Гончарука. Але потім поводиться геть нелогічно. Стас викрив Поліну, змусив признатися, що її судили за вбивство, і вона розкрилася йому повністю. Між ними навіть спалахнуло кохання й вони опинилися в ліжку. Чому ж у такому разі жінка ретельно, до останнього приховує, що Соломія — її рідна донька? Ну бо так треба для сюжету.
Нарешті, про російське відлуння. Котре попри підкресленість українських реалій (включно із сімейним рестораном української кухні та жіночими розмовами про борщ) досі присутнє в українському телекіно. Це не зла воля підступних продюсерів. Це радше звичка вважати: український глядач краще сприйме українською те, що вже звик бачити російською. Тут доцільно вжити термін «настроєве», бо йдеться про відповідний, звичний настрій — і водночас про збереження певних налаштувань.
Як помітила оглядачка Марія Спалєк, аналізуючи інший проєкт, «особиста історія головних героїв здається заснованою не на реальних подіях, а на жіночих романах», бо «вважається, що без наявності карколомного кохання в сюжеті будь-який серіал приречений на провал». Переведення всього-всього в домінантну мелодраму й відповідає тому самому російському формату телевидовища, під який замалим не двадцять років в Україні адаптували будь-яку телеісторію. Нічого дивного, це ж треба продати в Росію, там іншого не їдять, тільки «скрєпні цінності».
Тому Людмила, сестра Стаса, заклопотана пошуком достойного мужчини на сайтах знайомств і сумує з приводу своєї «не такої» зовнішності. Хоч нині в Україні жінки незалежно від віку подібними дурницями давненько не переймаються. Розуміючи під успіхом дещо інше, аніж фігура та вдале одруження. Взагалі намір сценаристок знайти кожному персонажу пару й поженити чи бодай закохати всіх у всіх, навіть підступну Шерман — питомо російська тема. Штучною любов’ю там забалакують будь-що, варте серйозної розмови. Ну така в них душа, загадково-сентиментальна. Точніше, такими вони самі себе показують. Які вони насправді — запитайте хоча б тих, хто вижив у Бучі.
Добре, що є можливість працювати й робити продукт, цілком прийнятний для глядача за всіма параметрами довгого серіалу. Проте було б добре, аби український менеджмент усе ж враховував і зміни в глядацьких потребах українців і більш відповідні нашим реаліям події та вчинки. Найперше розпрощавшись зі штучною мелодраматизацією сюжетів.
