На каналі СТБ вийшов проєкт «Позивний Надія» із ведучою Надією Матвєєвою. Він розповідає про незламних українських жінок, які працюють на благо України в медицині, культурі, освіті, волонтерять і служать у ЗСУ.

Проєкт має 12 епізодів тривалістю до 50 хвилин, які виходили щонеділі. Одна серія присвячена одній героїні, чия історія, що трапилася під час великої війни, здатна підтримати інших, «дати надію», як пообіцяли автори. Зі своїм завданням вони впоралися. Жінки, з якими спілкувалася Надія Матвєєва, своїм прикладом справді надихають і зміцнюють надію на перемогу.

Більше нічого загального про героїнь проєкту сказати не можна, бо вони геть різні: акушерка, волонтерка, журналістка, провідниця потягу, операторка сил ППО, начальниця сільської військової адміністрації, снайперка, парамедикиня, психологиня, багатодітна мати, міністерка та рятувальниця тварин.

• Читайте також: Віталій Гусєв про зміни у структурі Starlight Production: Зараз маємо три мультижанрові студії

Надія Матвєєва зустрічається з ними на роботі, у тренувальних центрах, волонтерських пунктах, вдома, в кафе, на вулиці тощо й розпитує про те, що сталося після повномасштабного вторгнення, як саме вони допомагають країні та які складні рішення їм доводилося приймати.

Віра Целик

Наприклад, героїня першого випуску Віра Целик — акушерка з Чернігова. Вона провела 42 дні в бомбосховищі місцевого пологового будинку разом із породіллями та немовлятами. Віра свідомо не поїхала з міста та залишилася допомагати жінкам народжувати. З вищої медичної ланки в бомбосховищі опинився лише один молодий лікар майже без досвіду. Куди поділися інші, у проєкті тактовно промовчали. В українському суспільстві поки немає сталої думки про тих, хто між професійними обов’язками та особистою безпекою обрав останнє. Це складне питання, бо в кожного є діти та близькі, про яких треба подбати. Але, з іншого боку, хто подбає про чужих дітей, яким настав час народжуватися саме зараз? Віра обрала пацієнтів і колег, бо «як же я їм в очі дивитися буду?» І опікувалася відділенням у бомбосховищі, долаючи особистий страх за родину. Її близькі встигли виїхати з-під обстрілів у сусіднє село, але потрапили в окупацію та майже не мали зв’язку.

• Читайте також: До Дня матері СТБ підготував фотопроєкт «Мадонна. Життя триває», присвячений українкам, які народжують під час великої війни

Надія Матвєєва показала бомбосховище, де на початку не було ліжок, а жінки та персонал лежали на підлозі. Сама Віра не спала п'ять діб, поки не облаштувала простір навкруги. Якщо здається, що героїня — якась залізна леді, то зовсім ні. Це м’яка чутлива жінка, яка навіть плакала від хвилювання під час розповіді. Надія Матвєєва також неодноразово ховала сльози — як чи не в кожному епізоді. У третій серії, під час зустрічі з воєнною кореспонденткою Анною Калюжною вона взагалі розридалася вголос, бо побачила вщент знищену в селі Богданівка школу.

  Анна Калюжна

Сльози на екрані зазвичай закінчувалися щирими обіймами між ведучою та героїнею. Обіймалися майже всі, хоча, наприклад, від снайперки Ірини з Києва цього складно було очікувати. Але це, звісно, стереотипи. Надія Матвєєва намагалася їх розвіяти. «Що б хто не казав, але завжди важко вбивати людей. Частіше ми не можемо назвати людьми тих, із ким ми воюємо. Але вони схожі на нас, мають дві руки, дві ноги та голову. Тому це дається трошки важко», — поділилася з нею Ірина.

Снайперка розповіла багато цікавих подробиць про свою роботу та навіть показала, як це робиться на стрільбищі. Надія Матвєєва спробувала повторити, але в буквальному сенсі розбила лоба об гвинтівку. Всі її емоції з цього приводу залишилися в кадрі.

  Ірина

Взагалі склалося враження, що ведуча в емоційному плані почувається вкрай вільно, проєкт їй подобається і резонує з її особистим настроєм.

— Це один із тих блокпостів, що не пропустили кацапів на Київ. Це слово не можна казати? — перепитала в Надії зооволонтерка Ірина Мурга.

— Можна! Клятих кацапів, щоб вони всі повиздихали, не пропустили на Київ, — гучно відповіла Матвєєва.

Героїня останнього епізоду Ірина Мурга — з Ірпеня. Її місто розтрощене, мамин дім згорів, вона отримала контузію під час обстрілу, поруч із нею загинули двоє сусідів, чоловік утік за кордон… Та навіть однієї події вистачило б, щоби зламатися. Натомість Ірина рятує постраждалих від війни тварин по всій країні. Часто з ризиком для життя та здоров’я, адже вивозила собак і котів з-під обстрілів на Київщині, а після деокупації відвідувала прифронтові Херсонську, Донецьку, Харківську області.

 Ірина Мурга

Зі всіма героїнями ведуча розмовляла не лише про їхній професійний подвиг (тут іншого терміна і не знайдеш, бо це саме він), а й про особисте. Інколи бесіда ставала дуже відвертою, через що виникало враження, наче дивишся якусь стару довоєнну програму «про жіноче». Надія Матвєєва має величезний досвід у цьому жанрі, і в «Позивному Надія» він реалізувався повною мірою. Прямі, але обережні питання ведучої дозволяли жінкам розповідати лише те, що вони самі хочуть. Здається, їм це було потрібно не менше, ніж глядачам, щоб остаточно усвідомити свій власний болючий досвід.

«Я була змушена пройти через повноцінні пологи, заздалегідь знаючи, що вийду звідти з порожніми руками. Чому так сталося? У мене зараз близько 400 дітей. Ось відповідь», — розповіла волонтерка Катерина Терехова. Колишня київська рестораторка після початку великої війни відкрила в Закарпатській області шелтер для біженців, а також опікується декількома центрами для дітей без батьків.

  Катерина Терехова

Подекуди героїні торкалися тем, які варті додаткової уваги та окремого проєкту. Наприклад, генерал-майор СБУ, міністерка у справах ветеранів України Юлія Лапутіна розповіла, що десять років не отримувала звання, на яке мала право, через гендерну нерівність. «Не присвоювали, тому що жінка. Питання кар'єрного ліфта жінок у силових відомствах відкрите», — зазначила вона. Вочевидь, після війни ця тема загостриться, адже зараз багато жінок стали до лав ЗСУ та воюють на рівні з чоловіками.

• Читайте також: Українці як окремий вид мистецтва

Психологиня Марія Стецюк, яка заснувала проєкт «Дівчата, що чекають» для підтримки дружин українських військових, заговорила про розкол у суспільстві. Українці, які не мають безпосереднього відношення до війни, не розуміють тих, хто має рідних на фронті. Навіть подруги та близькі можуть ображатися через те, що жінка не хоче розважатися, постійно сумна або збуджена, нервується та не цікавиться поточними справами. Це провокує самотність, відчуження, конфлікти. Вочевидь, між військовими, які повернуться, та цивільними прірва буде ще більшою.

  Марія Стецюк

А волонтерка Катерина Терехова поскаржилася на те, що деякі українці зловживають статусом внутрішньо переміщених осіб. «Є така категорія людей, які вважають, що їм всі винні. І це не стосується війни, вони так вважають все життя. Приїхали о другій годині ночі, розбудили весь притулок, щоб негайно почали видавати допомогу. Просто пекло», — розповіла вона. Зрозуміло, що інколи допомога потрібна і посеред ночі, але, здається, Катерина знала, про що говорить. Проблема пристосуванців існує (нарівні з розкраденням гуманітарки та захмарними цінами на квартири у відносно безпечних містах України, до речі), й не помічати її не можна.

Загалом, «Позивний Надія» — ще один вдалий воєнний проєкт на українському телебаченні,  який має шанс пережити свій час. Бо він фіксує історію, знайомить із цікавими героїнями, порушує купу важливих для України питань і, врешті-решт, робить глядача кращим завдяки величезній любові, що її випромінюють героїні проєкту, — до своєї країни, роботи, родини, дому, людей, тварин і життя.