«Через три дні в них закінчилося пальне, закінчилася їжа і вони не могли рухатися далі. Стикнувшись, по суті, зі спротивом нізвідки», — це спостереження Джона Спенсера, майора американської армії у відставці, який досліджує війну в місті. Він є одним зі спікерів документальної стрічки «Битва за Київ», яку зняв Департамент журналістських проєктів «1+1». І саме його висновок про спротив нізвідки можна брати за епіграф до перебігу російсько-української війни. Причому починаючи зі вторгнення Росії на Донбас навесні 2014 року.

Після прем’єри 8 грудня фільм зібрав півтора мільйона переглядів, але у фейсбуку його обговорюють мало. Причина не в тому, що соцмережа на той час зайняла себе іншим — саме тоді паралельно чубилися довкола календаря від 5 каналу та викриття письменника Доржа Бату. І не в тому, що битва за Київ уже менш цікава, ніж битва за Бахмут. Пояснення банальніше: нова масована ракетна атака росіян на столицю. Внаслідок ударів подача електрики в місті обмежена досі. А отже не в пріоритеті витрачати годину на перегляд документального, ще й не хайпового фільму на ютубі. Коли дають світло на два години, є інші, нагальніші потреби.

До всього, «Битва за Київ» від «1+1» — не перший документальний телевізійний проєкт на подібні теми. Майже одразу після вигнання окупантів із Київщини годинну стрічку з аналогічною назвою випустило «Радіо Свобода». Два місяці тому про битву за Київ так само годину на своєму ютуб-каналі розповідав Майкл Накі, 29-річний московський журналіст і блогер. Проти нього в Росії порушили одразу кілька кримінальних справ, тож він отаборився в Литві. І це не рахуючи маси сюжетів про той період масштабного вторгнення.

У створенні стрічки «1+1» брали участь режисери Сергій Сотниченко, Наталя Торжевська і Тарас Ткаченко. Останній також зазначений співавтором сценарію разом із Андрієм Бабиком. А він, своєю чергою, дотепер сценаристом документального кіно не був, а більше відомий причетністю до детективних серіалів, зокрема «Нюхача». Оскільки в розпорядженні авторів був архів «ТСН», з ілюстративним матеріалом проблем нема. Ухил, як у переважній більшості подібної документалістики, робився на інтерв’ю з безпосередніми учасниками подій та експертами. Серед яких згаданий вище Джон Спенсер.

Думаю, саме організація цих інтерв’ю — причина досить тривалої підготовки проєкту до ефіру. Але тут не йдеться про змагання за те, хто зі своїм фільмом першим потрапить у якийсь ефір. Напевне, тут доцільно говорити про ретельність підходу. Хоча на виході ця версія історії битви за Київ не відрізняється від інших.

Справа в оцінці дій оборонців столиці як «спротиву нізвідки». Її дає громадянин США. Держави, яка була серед скептично налаштованих щодо здатності українців чинити опір російській агресії. За великим рахунком, варто згадувати це визначення в контекст будь-якої розмови про український опір.

Наприклад, журналіст Вахтанг Кіпіані закликає переглянути стрічку від «Історичної правди». «Менше відомо про той героїчний опір ворогові, що його робили мешканці цього маленького міста. Мої колеги з “Історична правда-TV” зняли фільм про те, як боровся Приморськ. Кілька разів ком у горлі заважав дивитися. Щасливий, що у нас є такі люди. Подивіться і ви», — анонсує він стрічку.

Кажуть, погляд збоку — найкоректніший. Воєнний експерт Джон Спенсер і його однодумці у США і Європі дивилися на Україну саме збоку. Й бачили не громадян України, а українську владу й український публічний простір. До речі, владу показали в «Битві за Київ» у форматі відосика, записаного методом селфі ввечері на Банковій: «Всі тут, — каже Володимир Зеленський. — Голова фракції тут. Керівник Офісу президента тут. Президент тут. Міністр оборони тут. (пауза) Подоляк тут». Вільно чи мимоволі, але голова держави дав зрозуміти невизначеність статусу Михайла Подоляка в тій компанії, присутність якої в Києві мала б додати містянам упевненості в захищеності столиці. А події, які переказують у стрічці керівники оборони й учасники бойових дій, нівелюють будь-який статус. Хоч ти голова фракції, хоч керівник Офісу президента. Адже саме на них, представників української влади з не до кінця визначеними статусами й не відповідними до посад повноваженнями, дивилися як у Росії, так і в Європі й Америці. Перші лякали нападом і тут же заперечували його можливість. Другі про нього попереджали. Представники громадянського суспільства, активісти весь час від загарбання Криму 2014 року вимагали від влади: «Геть від Москви!», і це стосується не лише влади чинної. Російської присутності весь час, поки Україна воювала з Росією на Донбасі, в українському просторі було критично багато. І йдеться не лише про інформаційний простір. Сюди ж простір культурний: московський патріархат у Лаврі, легалізовані у Верховній та місцевих радах непокарані «регіонали», російський бізнес в Україні тощо.

Все згадане й не згадане формує враження про українців як про загалом толерантних до Росії людей. Заклики «геть від Москви» спостерігачі могли вважати безпідставною піар-активністю купки маргіналів. Зміна політичного керівництва в 2019 році призвела до зменшення войовничої риторики в російський бік, породивши три меми: «просто перестать стрелять», «посмотреть в глаза Путину» і «какая разница». Оточення президента у своїх інтерв’ю називало російського президента раціональної людиною, якій не потрібна війна. За інших не скажу, але на фоні цього всього мене особисто не дивує списання українців із рахунків як апріорі нездатних чинити масовий опір росіянам.

Тож у «Битві за Київ» глядачам являють лише чітко структуровану хроніку бойових дій від першого дня вторгнення до вигнання росіян і звільнення. З-поміж залучених спікерів зі зрозумілих причин вирізняється Олександр Сирський, командувач оборони Києва. Є всі підстави вважати його головним героєм, й у фінальній частині стрічки генерал отримує заслужену нагороду. Втілений сценарій фільму з мінімальними редакторськими правками цілком підходить для майбутніх шкільних підручників із новітньої історії. Та й сама «Битва за Київ» прийнятна в перспективі як навчальний фільм для школярів. Тут усе правильно, без пересмикувань і політичного підлабузництва. Проте нема пояснення, чому громадяни України, яким у прайм-таймі показували «Сватів», які могли у вільному доступі споживати внутрішню проросійську пропаганду й читати дітям казки Пушкіна, раптом без спеціального заклику згуртувалися для опору й чинили його ефективно — на подив західних лідерів і експертів. За версією авторів «Битви за Київ», усе сталося само собою. І трошки через те, що владна верхівка плюс Подоляк лишилися тут.

Натомість немає спроби бодай пунктирно пояснити, чому Росія свято вірила у швидку капітуляцію Києва й чому кияни так здивували агресора. Адже після перемоги до Росії, всього російського і проросійського в Україні мусить скластися одностайне ставлення. І битва за Київ, як і за Україну, перейде у формат битви за уми. А тут військовий досвід генералів на кшталт Олександра Сирського не допоможе.

Скриншот відео: ТСН/YouTube