Шостого жовтня на телеканалі «Дом», який став україномовним каналом для переселенців, стартував новий проєкт «Дочекаюсь» про людей, яких розлучила війна.

«Майже кожен українець через вторгнення Росії розлучився з найдорожчою людиною», — каже на початку програми ведуча Лілія Ребрик. Схоже на правду, адже мільйони жінок, дітей і літніх людей мусили виїхати за кордон або в інші регіони України. Мільйони українців опинилися в окупації. Сотні тисяч воюють, волонтерять, лікують поранених, ремонтують пошкоджену росіянами інфраструктуру тощо. Тож усі ми добре знаємо, що таке розлука — і розуміємо, що вона може бути назавжди. В цьому сенсі проєкт «Дочекаюсь» додає оптимізму, бо розповідає історії зі щасливим кінцем.

Перша серія проєкту розповідає про 34-річну Ірину Жиліну з Лозової Харківської області, яка покинула рідне місто разом із двома дітьми 3 березня — через тиждень після початку вторгнення. Вона вирушила до Праги, де працював її чоловік. У Лозовій залишилися батьки Ірини, які категорично відмовилися евакуюватися через собаку, кішку, будинок і ще купу причин, які можна узагальнити фразою: «Я нікуди не поїду, я на своїй землі». Ірина, яка за все життя ніколи не покидала батьків надовго, спершу вважала, що розлука триватиме пару тижнів. Але реальність склалася так, що до кінця літа вона, попри гостре бажання, жодного разу не відвідувала дім.

Це зрозуміло. Лозова не була в окупації, але, як і вся Харківська область, зазнала шалених обстрілів через близькість фронту. У квітні в місті була оголошена евакуація, в травні росіяни ракетним ударом знищили один із найбільших в області будинків культури. Щоби потрапити до Лозової, треба було спочатку якось проскочити Харків, який до звільнення окупованої частини області з 24 лютого обстрілювали кожен день з усіх видів зброї. Краще й не намагатися.

Хтозна, скільки б іще тривала розлука, адже війна не скінчилася й ракетні обстріли відбуваються по всій країні. Але Ірина потрапила на проєкт «Дочекаюсь», який допоміг їй наважитися поїхати додому.

Як саме героїня й телеканал «Дом» знайшли одне одного, не уточнюється. На сайті каналу немає оголошень про пошук героїв чи героїнь для нового проєкту, а Ірина та Лілія це не обговорюють. Взагалі, анонс проєкту з’явився лише напередодні прем’єри. З пресрелізу можна з’ясувати, що потрапити в «Дочекаюсь» «може кожен, у кого є мрія побачити рідну людину, з якою розлучились після 24 лютого». Тож, можливо, ми дізнаємося історії не лише переселенців, а й військових, звільнених полонених і мешканців територій, які поки що окуповані. 

Вихід нового епізоду запланований кожного четверга. Відомо, що декілька серій уже готові, а ще декілька зараз знімають. Про один з епізодів відомо, що його поки що не можуть завершити: героїня дістала поранення й опинилася у шпиталі, тому геппі-енд відкладається.

Автори проєкту вирішили не зосереджуватися на жахіттях війни. «Ми свідомо не драматизуємо наші історії, бо реальність і без нас робить це надзвичайно жорстко», — наводить пресслужба каналу слова Юлії Островської, генеральної директорки державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України», до складу якого входить телеканал «Дом».

Справді, перший епізод виявився не драмою, а класичною мелодрамою для сімейного перегляду. В ньому багато спогадів, почуттів, обіймів, сліз і роздумів про родинні цінності. Згадки про розлуку переплітаються з розповідями про найсвітліші моменти мирного життя: весілля, народження дітей, ремонт, «фірмові» пиріжки і ще багато інших дрібниць, із яких зазвичай складається поняття «сімейне щастя». Вийшло дуже зворушливо.

Але сценаристи, здається, поставили за мету не лише розчулити, а й розважити глядачів, перетворивши зустріч рідних на подобу квесту. По-перше, Ірина вирішила не попереджати батьків про повернення: їх мав чекати сюрприз наприкінці серії. По-друге, впродовж 30-хвилинного епізоду вони декілька разів отримували підказки, що донька десь поруч. Мама й тато провалили тест, жодного разу не побачивши натяк.

Більш того, склалося враження, що й сюрпризу подружжя не дуже зраділо, принаймні батько. Йдеться не про побачення з донькою, а про спосіб, у який це сталося. «Тобто усі були в курсі, усі ви? Обманники ви», — розгублено дорікнув він знімальній групі, присутність якої пояснили начебто створенням сімейного фільму на замовлення доньки з-за кордону.

Важко оцінити, наскільки етично влаштовувати людям такі сюрпризи. Зрозуміло, що межі окреслювала сама Ірина, адже вона знає рідних краще за всіх. Але батько своєю реакцією наочно показав, що грань дуже тонка і є ризик її ненавмисно перетнути.

Проєкту пощастило з ведучою, яка органічна в будь-який ситуації. Вона плаче і сміється разом із героями, а своєю яскравою мовою заохочує переважно російськомовних лозівчан переходити на українську. Ірина та її батьки теж справили приємне враження, адже виглядали щирими.

Саме переконливість героїв — запорука успішності проєкту «Дочекаюсь», якщо вважати, що в нього, окрім бажання створити історії з геппі-ендом, коли їх так бракує, є ще одна мета: нагадати українцям, що на них дуже чекають удома.

Згідно з останнім опитуванням Центру Разумкова стосовно настроїв українських біженців, проведеним у липні — серпні, 7% респондентів узагалі не збираються повертатися в Україну, а 13% планують це зробити через рік або через кілька років після закінчення війни. Тобто кожен п’ятий український біженець точно залишиться за кордоном, принаймні в найближчі роки. Інші мають намір повернутися раніше, але за певних умов: 7% запакують валізи після того, як відновить роботу підприємство, на якому вони працювали, або коли будуть впевнені, що знайдуть іншу роботу в себе вдома; 36% респондентів вирушать, коли переконаються, що в місцевості, де вони жили, буде безпечно; а 35% — відразу після закінчення війни.

Людей, звісно, зрозуміти можна, бо йдеться про життя і безпеку, і в першу чергу дітей. Але знекровлена держава вкрай потребує допомоги. Хай не зараз, але після закінчення війни Україні буде потрібен кожен громадянин будь-якого віку якомога швидше. Державний канал «Дом», очевидно, намагається зробити так, щоб вони про це не забували.

Скріншот відео: Телеканал ДОМ/YouTube