22 серпня на різних українських ресурсах, серед яких «НВ», 24 канал, Sweet.tw, почали показ документального циклу про війну під загальною назвою «А потім прийшли “братья”». Він створений Об'єднанням українських продюсерів (ОУП) і складається з чотирьох документальних фільмів: «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев’ять життів», «Вокзал надії» та «Втрачений дім».

Об’єднання українських продюсерів (ОУП) засноване під час війни — в березні 2022 року— сімома теле- та кінопродюсерами задля зйомок кіно про передумови, хід та наслідки російської агресії проти України. «Ми святкуємо річницю незалежності у момент, коли проти нашої незалежності, проти нас розв’язана повномасштабна війна ядерною країною. Країною, що веде з нами цю війну вже сотні років. Зараз у цій війні ми всі — поряд із ЗСУ. Наш внесок — це фільми про українців, які своєю силою, волею та любов’ю обов’язково переможуть», — сказала одна з засновниць ОУП Алла Липовецька. Інші засновники — Володимир Бородянський, Дарія Легоні-Фіалко, Марина Квасова, Ігор Сторчак, Віктор Мірський та Ірина Заря.

Кожен із чотирьох фільмів циклу знімає окрема група продюсерів, кожна стрічка присвячена окремій темі, тому вони дуже різні.

Рецензію на фільми «Маріуполь. Невтрачена надія» та «Дев’ять життів» читайте тут і тут. А своєрідний підсумок підіб’є Лєна Чиченіна, текст якої ми опублікуємо незабаром.

Є багато способів розповісти про війну: це може бути репортаж, або розлога історія одного героя на тлі війни, або свідчення багатьох людей про одну подію, або хронологія подій у всій країні, або розповідь про одне-єдине місто чи селище, де відбувалося багато подій… Коротше, є безліч варіантів. Але, здається, автори фільму «Втрачений дім» (продюсери — Віктор Мірський, Юлія Міщенко, режисер — Павло Мащенко) так і не визначились із тим, який саме обрати спосіб, аби  розповісти про людей, які пережили окупацію Київської області, або повернулися туди після звільнення. Бо насправді фільм не має чіткої структури і навіть не зовсім відповідає власній назві.

Тобто у ньому є багато героїв, які втратили дім — у когось його розбили ворожі танки чи ракети; у когось дім розтрощили російськи окупанти. Але є у фільмі  і не зовсім не дотичні до теми епізоди. Як-от розповідь священника, який знайшов обгорілі тіла українських військових неподалік села Пилиповичі, а потім — свідчення місцевої бабусі, як на власні очі бачила, як цих військових, що  здалися в полон, беззбройних, росіяни розстріляли біля її двору. Чи розповіді людей, які бачили машини із надписами «діти» на дорозі, біля блокпостів росіян, розстріляні і спалені. І ще дві історії — про доми не людей, а тварин. І вони у фільмі чи не найбільш жахливі. Це відео з кінно-спортивного клубу, де окупанти розстріляли та заморили голодом коней — попри те, що корм і вода були. І відео з притулку для тварин, де загинули від вибухів сотні котів та собак. На відміну від іншого фільму ОУП, «Дев’яти життів», це історії з поганим кінцем.

Історії про будинки людей теж щемливі і сумні. Попри те, що ми вже багато бачили і чули схожих розповідей, і досі, за півроку після початку великої війни, складно усвідомити не тільки неймовірний рівень жорстокості російських військових щодо українців, а ще й загальний рівень їхньої нелюдськості в прямому сенсі цього слова. Є багато свідчень того, що залишають після себе росіяни, і як вони перетворюють помешкання, де жили, в суцільний хаос та антисанітарію. Один із героїв фільму, Юрій з Ірпеня,  показуючи  авторам фільму квартиру своєї доньки, де потрощено майже все, і навіть зірвані міжікімнатні двері, влучно називає росіян «ордою», і щиро дивується безглуздому руйнуванню: «воно ж нічому не заважало». Так само як те, що вони крадуть все, що можуть взяти з собою — а те, чого взяти не можуть, як-от закріплені на кронштейнах телевізори, розповідає жінка з Бородянки, просто розстрілюють. «Я відчуваю зло у воді, у повітрі, — цитує ще одна з мешканок Андріївки «Володаря перснів». — Раніше я не розуміла, як можна відчувати зло у воді чи у повітрі. Але тепер, після того, як ми повернулися, я це розумію». Відео її спаленого дому, зруйнованих сусідських хат лякають, наче декорації до «Володаря перснів», де показують міста та села після нападу орків. Це все, звісно, речі — їх можна знову купити, квартири та будинки відремонтувати, квіти та дерева знов посадити. Але кожен раз це неприємно вражає.

Документування злочинів росіян — важлива справа. І це можна робити — і роблять — у форматах розслідувань чи репортажів, інтерв’ю зі свідками тощо. Але «Втрачений дім» все ж таки претендує на статус документального фільму, і для цього йому не вистачає сценарію. Через відсутність чіткої ідеї, принципу відбору матеріалу та того, що називали в радянській школі «основною думкою твору», це п’ятидесятихвилинне кіно виглядає недоробленим.

Здається, що автори просто не придумали нічого кращого, як визначити на мапі декілька населених пунктів — Буча, Бородянка, Ірпінь, Макарів, Андріївка, Пилиповичі, Бабінці — і проїхатися цими містами. В описі фільму сказано, що під час цих подорожей відзняли більше 200 годин матеріалу, й довелося вкрай ретельно добирати те, що увійшло у фільм. На жаль, із фільму не зрозуміло, чому автори обрали саме ці історії. Виглядає, що вони обрали по одній страшній історії з кожного міста чи села. Власне, майже так і описує задум Юлія Міщенко, представлена «шоуранеркою» фільму: «Наша команда, що в мирний час знімала серіали, відразу після звільнення Київської області почала по гарячих слідах фіксувати наслідки присутності росіян. Важливо, щоб світ знав правду про те, що несе російська окупація. Наші герої діляться своїм живим болем, ми прожили разом із ними ці емоції».

Болючого справді багато. Наприклад, плач мами, в якої загинули дорослі діти  — їх привалило плитою розбомбленої багатоповерхівки; вона вважає, що вони були живі ще декілька днів, але не було техніки, аби розібрати завали. «Нічого не залишили від нашого життя», — каже інша героїня, маючи на увазі навіть не дім і не чиюсь загибель (сім’я вціліла), а всі фото, всі особисті речі, все, до чого ти звик, і навіть не помічаєш до того моменту, коли воно зникає.

І, здається, кожна з цих героїнь чи героїв, чи кожне з цих міст могло би бути справжньою історією про втрату чи повернення дому. Не дарма ж у кінці фільму з’являється відео з тимчасового містечка, де зараз живуть ті, хто не має куди повертатися. Але глядачам не розповідають ні скільки там живе людей, ні хто вони, ні звідки всі вони — і які в них, власно, історії війни. Пам’ятаючи, що у фільму є назва, було б також непогано дізнатися,  скільки людей взагалі в країні втратили дім. Скільки з них можуть жити в цих модульних будинках; що відбувається з тими, хто повернувся, але в них і досі неможливо жити через суттєві руйнування.

Зрештою, можна було б скористатися заявленою метою фільму, яку автори декларують в описі: «Одна з цілей фільму “Втрачений дім” — підтримка відбудови українських домівок, які зруйнувала війна. Саме цим займається добровольчий будівельний батальйон “Добробат”, в лавах якого 32 тисячі добробатівців». Напевне, глядачам було б цікаво дізнатися про цей «Добробат» — але, на жаль, у фільмі про нього не розповідають. Основний матеріал для фільму здебільшого  був знятий ще у квітні-травні, і якогось розвитку сюжету про людей, які втратили домівки, ще не було — але ж вийшов він наприкінці серпня. Велика війна йде вже пів року, і можна, крім емоцій, очікувати від документального кіна якихось узагальнень або ширшого контексту, а не лише емоційних розповідей «за гарячими слідами». І красивих лелек, які нарешті повернулися до своїх, на щастя, не зруйнованих домівок.