22 серпня на різних українських ресурсах, серед яких «НВ», 24 канал, Sweet.tw, почали показ документального циклу про війну під загальною назвою «А потім прийшли “братья”». Він створений Об’єднанням українських продюсерів (ОУП) і складається з чотирьох документальних фільмів: «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев’ять життів», «Вокзал надії» та «Втрачений дім».

Об’єднання українських продюсерів (ОУП) засновано під час війни — в березні 2022 року — сімома теле- та кінопродюсерами задля зйомок кіно про передумови, хід та наслідки російської агресії проти України. «Ми святкуємо річницю незалежності в момент, коли проти нашої незалежності, проти нас розв’язана повномасштабна війна ядерною країною. Країною, що веде з нами цю війну вже сотні років. Зараз у цій війні ми всі — поряд із ЗСУ. Наш внесок — це фільми про українців, які своєю силою, волею та любов’ю обов’язково переможуть», — сказала одна із засновниць ОУП Алла Липовецька. Інші засновники — Володимир Бородянський, Дарія Легоні-Фіалко, Марина Квасова, Ігор Сторчак, Віктор Мірський та Ірина Заря.

Кожен із чотирьох фільмів циклу знімає окрема група продюсерів, кожна стрічка присвячена окремій темі — й саме тому вони дуже різні.

«Детектор медіа» планує опублікувати рецензії різних авторів на всі чотири фільми.

Нині український кінопроцес багато в чому повторює досвід восьмирічної давнини. Революція гідності, а потім окупація Криму та війна дали початок справжньому буму документалістики — оператори й режисери назнімали стільки матеріалу, що нові стрічки виходили впродовж кількох років. Тому з документуванням у нас усе добре. Інша справа — якість. Вона, ясна річ, традиційно формувалася з кількості, тому далеко не всі роботи справді цікаві в художньому чи інтелектуальному сенсі. І це нормально.

Українській документалістиці, як на мене, взагалі сильно бракує оригінальної форми, тому стрічки часто нагадують одна одну, автори займаються самоповторами й використовують одні й ті ж схеми. Напевне, на загальному тлі виділяються два фільми: «Майдан» Сергія Лозниці та «Зима у вогні» Євгенія Афінеєвського.

Обидві ці роботи в певному сенсі суперечливі, адже режисерів звинувачують у тому, що вони просто змонтували кимось знятий матеріал, а на самій події не були. Лозниці закидали, що він усе перебрехав і на Майдані такого не було. Але якщо говорити про авторський почерк, то його заперечувати важко. Ну а щодо «Зими у вогні» виробництва Netflix, який номінувався на «Оскар», то тут цінність ще й у дуже доброму поданні контексту, який решта документалістів часто ігнорували. Бо типу й так зрозуміло. Глядачам, а це переважно іноземна публіка, чітко пояснили, чому саме українці вийшли на протест і так потужно його продовжили. До речі, зараз ця стрічка непогано пояснює ще й те, чому в нас вдаються протести, а в росіян чи білорусів — ні.

І ось нині ми спостерігаємо початок схожого буму. І, безперечно, одна з найважливіших тем — Маріуполь. На ній і зосередьмося. А конкретно — на фільмі «Маріуполь. Невтрачена надія». Із 22 серпня він є на ютубі та інших платформах.

Варто сказати, що ми можемо щось із чимось порівнювати, адже маємо вже кілька робіт на цю тему. І тут, боюся, ми знов наштовхуємося на проблему браку оригінальності. Щонайменше, повторюються герої та їхні історії, а форма знову тримається переважно на синхронах та архівній зйомці. І тут уже питання в тому, хто цим інструментарієм скористається вправніше. До речі, назви теж однотипні. Щоправда, певні пошуки чогось цікавішого таки є. У фільмі «Маріуполь. Хроніки пекла» «оживили» місто, давши йому закадровий голос. А в «Маріуполь. Невтрачена надія» є кадри, на яких художниця малює будинки, потім домальовує вибухи, а за кадром Римма Зюбіна проникливо читає щоденники журналістки Надії Сухорукової — однієї з героїнь.

Два слова про авторів та виробників cтрічки «Маріуполь. Невтрачена надія». Це Об’єднання українських продюсерів, яке з’явилося в березні цього року для зйомок документалістики про російську агресію на території України. Авторка ідеї фільму — Тала Пристаєцька, шоуранерка «Кріпосної». Режисер і теж автор ідеї — Максим Литвинов, який «Кріпосну» фільмував.

Що ж, тут необхідно вказати на один невеличкий, але важливий момент. Навіть на два. Це як горошина, яку ти відчуваєш під трьома матрацами. Як ложка дьогтю в діжці меду. Як противнючий комарик, який літає, дзижчить і не дає тобі заснути. У 2015 році вже доволі гучною була дискусія про припинення співпраці з російським ринком. Це, звісно, стосувалось і виробництва серіалів. Продюсери довго відмовчувалися, але таки мусили відповісти на закиди. Відповідь була дуже конкретною: знімати для російського ринку вони не припинять. Серед них були й нинішні засновники ОУП, зокрема Віктор Мирський та Володимир Бородянський. Тоді звучали доволі прагматичні, здебільшого економічні причини. Слово «прагматичні» можна замінити на якесь інше — «цинічні» наприклад. Бо саме тут межа досить розмита.

Ну а зараз ці люди об’єдналися, щоб розповісти світові про війну, її причини та можливі наслідки. Насправді було б чудово, якби їм це вдалося, усе ж вони професіонали, які добре знають ринок і виробничі процеси. Але можуть закрастися й певні сумніви, передусім смислові. Бо раніше з прогнозуванням наслідків у товариства були проблеми.

Із «Кріпосною» — те саме. Буде неправильним заперечувати успіх цього серіалу і, безумовно, варто віддати належне авторам. Усе ж наважитися на дорогу костюмовану драму — це вчинок. Серіал став справжнім хітом, його продали в багато країн, телеканали просять продовження — все це супер, без іронії. Але разом із тим «Кріпосна» — яскравий приклад малоросійства й типових для нашого виробництва схем. Коли все знято російською, головних персонажів грають росіяни і загалом основним завданням є задовольнити саме російських глядачок.

Цей принцип викликав критику й раніше, але після 24 лютого відбулася нова хвиля. Її, до речі, спричинив саме цей серіал. Адже спочатку тихенько між собою, а згодом і публічно кінотусовка бурхливо обговорювала зйомки російських акторів в останньому сезоні. Тому виходить уже геть неприємна ситуація. Авторка й режисер однією рукою працювали над фільмом про звірства росіян, а іншою — тихцем дознімали трохи інших росіян, від яких не могли відмовитися.

Ну і другий момент, який теж часто обговорюють. Чи можна роками знімати «мило», а потім узяти й зафільмувати справді щось глибоке на серйозну тему? Зазвичай відповідь негативна.

Отже, «Маріуполь. Невтрачена надія». Стрічку, напевне, можна більше назвати телевізійною, ніж кіношною. Це історії шістьох людей, які пережили бомбардування Маріуполя і змогли звідти виїхати. Основною чеснотою фільму я б назвала хороше розкриття почуттів цих людей. Сказати відверто, за це можна навіть пробачити невибагливість режисури. Герої — люди, які не просто пережили пекло, але й змогли дуже точно його описати. Адже існує справедлива думка, що просто неможливо вповні зрозуміти тих, хто опинився в таких страшних місцях. І справа навіть не в емпатії. Коли тебе заливають усіма можливими видами зброї, роблять це постійно й цинічно, з’являються думки, яких сам від себе не очікуєш. Подекуди їх навіть важко сформулювати, прийняти і вже тим паче озвучити на камеру.

Перекладачка й волонтерка Ксенія Каян втратила сина й мусила лишити його у квартирі. Вона не знає, що з його тілом. Розповідає, що одного разу бачила, як чоловік побивався за загиблою донькою й не міг зрозуміти, чому він не на її місці. А в самої думки бути точно такі ж. Вона згадує й випадки, коли смерть була вже поруч і до неї треба було якось готуватися: «За день до того, як ми вийшли, філармонію розстрілювали з танків впритул. Я маму поставила під опорну стіну, обійняла її ззаду за плечі. І це був дуже страшний момент, бо мені не хотілося ось так померти, без сонця, брудною, немитою. В якомусь стані людини, яка втратила людське обличчя. Ось просто фізично. Я не говорю про моральні якісь орієнтири. Я стою і думаю: так, молюсь усім — хтось та і почує. Стою і думаю: лише не так, я не хочу так, я не хочу в цій ямі. Я вийду під гради, але не хочу в цій ямі. І ніхто навіть не дізнається».

Художник Данило Немировський говорить: «Я думав: швидше б усе це закінчилося. Швидше б воно все вбило мене, бабусю, дідуся — і усе б це скінчилося. Ось так я і думав. Ну бо а що? Молитися щоб що? Господь Бог, нехай снаряди падають на сусідні будинки, лише не у цей? Ну як потрібно було молитися?»

Герої розповідають, як їхні сусіди йшли на самогубство, бо просто не могли це все далі витримувати. Наважувалися на евакуацію, нехай і з ризиком потрапити під обстріл, тільки б не лишатися тут далі. А дехто — навпаки, не міг навіть вийти з дому й там помирав. Ти не знаєш, що обрати, — діяти чи не діяти. Адже жоден із варіантів не був правильним. Усі, напевне, пам’ятають ті конфлікти на початку великої війни між людьми в пастці та їхніми близькими. Останні не розуміли й не могли розуміти ситуації, але в паніці давали цілу низку порад, наполягаючи на тому чи на іншому. Вимагали негайно евакуюватися, не усвідомлюючи, що це може бути смертельно небезпечно й піти на такий крок — нелегке завдання.

Усі герої — дуже хороші оповідачі. Вони багато розповідають про суто побутові моменти, що дуже важливо для документування фактів. Але і вміють лаконічно, точно та емоційно передати свій душевний стан. Ясна річ, навіть за їхньої допомоги глядачі не зможуть повністю відчути і зрозуміти ці події, але після перегляду багато уявлень може змінитися. Наприклад, людей, які евакуювалися, дуже часто критикують за те, що кинули своїх тварин. Це роблять і ті, кому пощастило бути на відносно безпечних територіях. Надія Сухорукова зі сльозами згадує кота, якого вона залишила. Він, каже, був залюбленим, домашнім та зовсім не пристосованим до вуличних умов. «І ми його кинули. А він не розуміє, за що. Ось і все. Я розумію, а він — ні. Як вибачатися — я не знаю. І який сенс?» Коли бачиш сльози, щире розкаяння та біль людини, навряд будеш із такою категоричністю винуватити її в бездушності.

Повертаючись до режисури. Вона хоч і доволі тривіальна, але водночас, скажімо так, якісна. Вочевидь режисер намагався обрати якомога більш професійно зняті кадри. Вони не просто перекривають розповіді чи пов’язують їх, як це часто буває. Але й підібрані максимально влучно та емоційно. Не в сенсі чорнухи, а для занурення глядачів. В описі стверджується, що «стрічка не містить страшних кадрів, не давить на глядача». Але це не може бути правдою. Можливо, мається на увазі улюблене телевізійниками нагнітання, яке нерідко переходить у неповагу до героїв та спекуляції на їхній біді, коли крупним кадром показують понівечені тіла. І тут варто зауважити хорошу роботу журналістки Наталі Кружиліної, яка, судячи з усього, ставила свої питання коректно й без намагання вичавити сльози. На жаль, такі прийоми доволі часто використовують у спілкуванні з постраждалими, бо сльози — це рейтинги.

Але ж коли йдеться про настільки безпрецедентні обставини, навряд можна говорити про відсутність страшних кадрів. Кожен кадр цієї стрічки — страшний і по-іншому зняти неможливо. Навіть коли показують іще вільний та квітучий Маріуполь. Одна з героїнь розповідає про лікарню, коридори якої в певний момент виявилися повністю залитими кров’ю. «Зараз Маріуполь — це братська могила. Це мертве місто. Маріупольці позбулися всього. А в маріупольців було буквально все. Вони ж не просто нас вбили. Вони ж наше минуле вбили. Ми навіть не можемо повернутися в місто й забрати фотографії близьких людей. У мене зараз у тому місці, де душа в людей. Ось, Маріуполь — це випалена земля, у мене всередині така ж».

Напевне, в цьому контексті варто згадати ще й музичне оформлення. Його хоч і не створювали спеціально, а закупили в бібліотеці, але це сучасні й добре зроблені треки. Обрали різнопланову музику — від ліричної до гучної і страхітливої. І, здається, не перебрали з підказками «в лоб», що саме потрібно глядачеві відчути просто зараз.

Поза всяким сумнівом, ми побачимо ще багато стрічок про Маріуполь. Віриться, що вони будуть дуже різними — інформативними, експериментальними, душевними, просвітницькими. На внутрішній ринок та на зовнішній. І, на жаль, щодалі більш моторошними. Рано чи пізно місто звільнять і почнуть відкриватися такі факти, про які нині важко й думати. Потрібно буде говорити про колабораціоністів та про людей, які попри нелюдський жах залишилися проросійськими. Ми вже їх бачимо в численних коротких роликах.

Про все це треба буде говорити, й тут, напевне, головним обов’язком документалістів буде не так креатив, як емпатія, чуйність і вміння осмислити. Нині документалісти мають складне, але важливе завдання, яке, втім, перед ними стояло завжди: познайомити українців між собою, поєднати їх, пояснити, як ми всі жили і формувалися. І як саме нас змінили події. Як на мене, автори фільму «Маріуполь. Невтрачена надія» з цим завданням упоралися. Можливо, зафільмовані історії змінять і їх самих.