В середині липня на ютуб-каналі російської журналістки Катерини Гордєєвої вийшов фільм «Людина та війна»  про українців, які пережили і переживають війну. Стрічку, яка триває три з половиною години, подивилися майже два з половиною мільйони разів. І, судячи з коментарів на ютуб-каналі, глядачі вдячні авторці за фільм: за те, як правдиво показує жахи війни, як багато людей розповідають свої історії і як «у кожного своя правда», а Гордєєва її показала всім. «Таку, як є».

Катерина Гордєєва — відома російська журналістка, має численні нагороди, багато років співпрацює з російськими незалежними виданнями, зняла не один документальний проєкт на «складні теми». Наприклад, про Беслан, ГУЛАГ, війну в Афганістані чи теракт у «Норд-Ості». Після початку великої війни вона зробила проєкт «Нащо ви пустили дітей? Це ж спецоперація» про трьох матерів, які розповідають, як шукають своїх зниклих в Україні синів.

До речі, цей фільм показовий і його таки є сенс подивитися. Аби ще раз переконатися, наскільки ми не «один народ», хоч якою мовою говоримо й хоч яке в нас етнічне походження. Й подякувати богові за те, що українці є політичною нацією і свідомо обирають бути іншими. Бо у фільмі одна з матерів — з України, з Миколаєва, який зараз щодня руйнують російські війська. Вона переїхала в Росію вже після початку війни 2014 року, а діти її отримали російське громадянство у 2021 році. Ця жінка, яка не вважає себе патріоткою будь-якої країни, не просто переконала сина піти в армію й підписати контракт, аби заробляти гроші. Вона ще постійно спілкується з родичами з України та навіть не бачить конфлікту в тому, що син пішов убивати людей в тій самій країні, де живе її мати. І не може відповісти на запитання, чи є в Україні «фашисти»: вона, як і інші героїні цього фільму, «поза політикою» і «таким» не цікавиться.

Дивлячись цей фільм, простіше зрозуміти, як саме всі ці чоловіки «опинилися» в Україні. Бо навіть матері, які їх народили, люблять та хвилюються за них, матері, які стикнулися з байдужістю, зневагою, постійною брехнею власної держави, не можуть визнати, що ця війна непотрібна і несправедлива. Навпаки, навіть коли плачуть за загиблими українськими дітьми, далі вважають, що їхні сини – «герої», а пішли вони туди «захищати Донбас». Попри те, що один із них згорів у танку біля Чернігова, а інший зник у Малій Рогані на Харківщині.

Гордєєва, яку російський журналіст Юрій Дудь назвав «голосом русской боли», і сама щиро співчуває своїм героям, і вміє зробити так, аби їм співчували глядачі. Врешті-решт, за достатньо розвиненої емпатії можна побачити людину навіть у маніяку: складне дитинство, приниження чи сексуальне насильство... І, напевне, багато росіян чи росіянок вдячні Гордєєвій за те, що вона змушує їх співчувати матерям, які втратили синів, і українцям, які пережили Маріуполь чи Бучу. Тим паче, що в Росії, судячи з коментарів на ютуб-каналі Гордєєвої, більшість людей споживає лише інформацію з пропагандистського телевізора або взагалі вже «втомилася від війни» й ігнорує події в Україні. Поохали на початку, навіть аватарки змінили на чорне, а потім пішли жити далі. 

Тому аудиторія журналістки щиро сподівається, що її новий фільм «Людина і війна», який розповідає історії українських біженців, допоможе деяким росіянам згадати про війну або нарешті відкрити очі та побачити жахіття, які творить їхня армія в сусідній «братській» країні.

Але у фільму інша мета. Сама Гордєєва формулює її так: «У найстрашніші і найтемніші часи, і особливо в них, у журналіста є одна проста робота: фіксувати те, що відбувається. Свідчення очевидців, їхня пряма мова обов'язково стануть у нагоді потім, щоб не дозволити брехати новим підручникам історії про те, що люди бачили на власні очі». Це щира правда: свідчення людей, які бачили війну на власні очі, дуже важливі. При цьому хотілося б саме свідчень, а не фантазій чи навмисної дезінформації. Ми ж усі пам’ятаємо, як один дуже переконливий свідок розповів на камеру про «розіп’ятого хлопчика в трусиках» — а журналісти відсторонено зафіксували розповідь на камеру. Зробили, так би мовити, свій внесок у те, аби в подальшому підручники з російської історії «розповіли правду, як вона є».

І, боже збав, фільм Гордєєвої не складається зі свідчень саме такого штибу. Але є в ньому те, що можна поставити під сумнів. Наприклад, один із наскрізних героїв – чоловік, який розповідає лише по злочини української влади та армії. Ми всі далекі від думки, що українські військові ніколи не вчиняють злочинів — війна є війна, і воюють різні люди. Але складно повірити, що один герой стрічки справді:

• був свідком, як українські військові розстріляли з гранатомета чергу за хлібом у Маріуполі,
• саме в нього стріляв «азовець» просто так,
• знає випадки, коли через викладання російською мовою в маріупольських школах можуть написати заяву до Служби безпеки України,
• саме йому сказали «азовці» (і це все різні випадки, між собою не пов’язані), що всі маріупольці повинні загинути разом із ними і що маріупольців чекає лише пекло,
• чув від українських військових, що вони чекають, коли маріупольці почнуть з голоду «жерти один одного»,
• знає, що «Азов» до війни був «державою в державі» в Маріуполі, і саме він був реальною владою в місті.

При цьому в фільмі є не одна історія мешканців Маріуполя, і ніхто з них не бачив чи навіть не чув нічого подібного. Більше того, всі три жінки, які виїхали з Маріуполя, — одна з них зараз у Росії, — розповідають зовсім інше. Що майже не бачили «азовіців», зустрічали їх лише в крамницях, і на їхнє життя «азовці» ніяк не впливали, і що всі «азовці» були російськомовні та ввічливі. Що саме донецькі сепаратисти вигнали в березні 2022 року серед ночі більше трьох десятків людей, із яких половина – діти, з підвалу садочка, де вони ховалися, на вулицю. І зайняли той садочок, аби створити там свій опорний пункт. Що «кадировці» сиділи в танку, який прицільно влучив у житловий будинок, де був чоловік однієї з героїнь фільму. Вона за п’ять хвилин до пострілу вийшла погуляти з собакою і на власні очі бачила, як палала її квартира після пострілу. Як потім інший «кадировець» на блокпосту поклав у її сумку шоколадку, потріпав, налякану, по плечу і сказав «усе буде добре» — наче шоколадний батончик допоможе пережити загибель чоловіка. Як інша жінка, мешканка Бучі, яка виїжджала через російський блокпост, почула від російського військового «одягніть шапочку, бо холодно» — а за ним на землі лежали вбита жінка, підліток на велосипеді та немовля в конверті. І як її колотило від жаху, а не від холодного вітру, бо вона не могла відвести очей від того закривавленого конверта на узбіччі. До речі, саме ця жінка оселилася в Бучі після 2014 року, коли виїхала з Донецька. І вона, як і інша колишня мешканка Донеччини, бачила, як російські чоловіки вдавали із себе «донецьких прихильників русского мира» на мітингах проти України у 2014 році. І навіть та жінка з Маріуполя, яка вважає, що мешканців Маріуполя «не пожаліли ані ті, ані ті», і каже, що з Маріуполя українцям забороняли виїзд українські війська та зробили з міста «живий щит», наполягає, що винні в усьому саме росіяни. Це вони почали війну, й через них мешканці Маріуполя перетворилися на заручників.

Є, звісно, у фільмі й розповіді людей «з іншими політичним поглядами», як характеризує їх Гордєєва. Бабуся, яка розмовляє суржиком та жаліється, що на окупованій частині Донеччини всіх чоловіків забрали на війну і не залишилося навіть кому полити її грядки. І при цьому розповідає, як вона жила при «нациках», доки її не звільнили в 2014 році. Що саме зробили їй ті «нацики», не відомо. Про іншу сім’ю відомо: у 2014 році в результаті ракетного удару з української сторони, каже одна з героїнь фільму, загинула її невістка, а сина важко поранило — тепер він в інвалідному візочку. Вона фактично виховує двох онуків як власних дітей. Зараз живе в Росії, і вона єдина, хто у фільмі вірить, що все буде добре, — святкувала «визнання ДНР» і до сліз вдячна Путіну, бо він — «спаситель Донбасса». Сама вона, щоправда, з Ростова додому, у «звільнений» та визнаний Росією незалежним «Донбасс» не збирається. Бо нарешті отримала те, про що мріяла ще у 2014 році. Росію, її пенсії, соціальні виплати і Путіна. Як і той мешканець Маріуполя, який на власні очі нібито бачив злочини «Азова» та вважає, що незабаром Польща, Угорщина й Росія поділять Україну між собою. Він навіть похизувався, що його звуть в охорону так званого нового мера Маріуполя (цей маріуполець не лише вчитель фізкультури, а ще й тренер із бойових мистецтв), але повертатися до рідного міста бажання не має: він теж отримав у Росії те, що хотів.

Тут виникає кілька запитань. Одне з них риторичне та загально-, так би мовити, людське. От чому б не поїхати в Росію жити, коли Україна тобі не до вподоби? Нащо було чекати «освободітєлей», які звільнили всіх цих шанувальників Росії від нерухомості, грошей та навіть необхідних речей, замість скористатися програмою переселення і ще двадцять років тому почати обживатися під триколором у Тюмені чи насолоджуватися панорамою безкраїх степів Калмикії?

Інше питання більш практичне й конкретне: кого саме можуть покликати охороняти російського «мера» Маріуполя? Чи не перевірену, ідеологічно віддану та надійну людину, старого соратника? І навіть якщо цей чоловік, у якого начебто могли виникнути проблеми з СБУ через викладання фізри російською мовою, не комбатант чи співробітник силових органів Росії, чому саме він є одним із головних героїв стрічки? Йому не вірять навіть російські коментатори. Іноді виглядає так, наче йому не вірить власна донька. Не вірить йому й Гордєєва. То навіщо ця людина у фільмі розповідає про численні «злочини», свідком яких начебто була? Бо журналісти повинні фіксувати «свідчення, аби в подальшому не брехали підручники історії»? Та чи повинні вони фіксувати будь-які розповіді, які неможливо перевірити?

Та сама жінка, яка святкувала із шампанським визнання Путіним «незалежності Донбасу», в якому вона не сильно-то й хотіла жити, розповідає, що коли її важкопораненого сина привезли 2014 року до інституту нейрохірургії імені Ромоданова в Київ, лікарі відмовилися його оперувати «через те, що він із Донецька». Можна повірити, що у 2014 році жінці та її сину-інваліду хтось в інституті нахамив і навіть накричав. Навіть відмовив у госпіталізації, хоча повірити в це вже складніше. Але Гордєєва не питає в жінки, чим закінчилася ця історія. Людину в інвалідному візочку викинули з медичної установи на вулицю? Вона нікому не пожалілася? Не викликала міліцію?

Може, все це жахлива правда, і тоді в цієї жінки є повне право ненавидіти українську державу. І в інших — у кого загинули сім’ї, близькі чи друзі. А в нас — ненавидіти тих, хто під прикриттям Росії бив, катував, убивав українців на Донеччині й Луганщині. Так само ненавидити й росіян, які прийшли сюди спершу прикриваючись «народом Донбасу», його шахтарями та вільними слюсарями, а потім, уже не ховаючись, вторглися в Україну під власними прапорами. При цьому, хоч як це дивно звучить, справжню ненависть у фільмі майже ніхто не демонструє — лише ця сама жінка з Донецька, яка вважає українців «зомбованими».

Але більшість героїнь фільму, хоч де б вони зараз перебували і з яких територій виїхали, щирі, терплячі, співчутливі й толерантні, попри їхні трагедії. Іноді боляче дивитися, як харків’янка, яка використала слово «рашисти», описуючи обстріли рідного міста, потім кілька разів перепрошує авторку фільму й намагається довести, що не звинувачує всіх росіян — лише армію. Інші жінки, ті, які втратили чоловіків, домівки, в яких розстріляли собак, жінки, чиї рідні далі під обстрілами, мріють лише про повноцінне життя для своїх дітей, а не про помсту й навіть не про справедливість. Їхня сила та щирість могла би стати центральною темою фільму.

Але Гордєєва, яка начебто хоче зафіксувати факти й показати, який біль і страждання принесла ця довга війна людям в Україні, здається, ставить собі більш амбітну мету: пояснити, чому почалася ця війна. Можна сказати, що це — контекст, необхідний для розуміння того, що відбувалося в Україні відтоді, як Росія вирішила, що може загарбати Крим, мотивуючи це «історичною справедливістю». Тим більше, що у фільмі є фрагменти з цього пазла — розповіді про російську пропаганду. Там, де жінка з Донецька розповідає, як бачила своїх побитих співробітників, які намагалися вийти на мітинг за єдину Україну в 2014 році. І як вони тікали від людей, що погрожували їм зброєю. І як у той самий день на місцевих каналах розповідали, що це «бандерівці» напали на мітинг мирних мешканців Донбасу за приєднання до Росії. І як вона навіть своєму батькові не змогла довести, що все було навпаки.

Як інша жінка розповідає, що на російських блокпостах чи у фільтраційних таборах записують відео з розповідями «воєнних злочинів» української армії. Вимагають розповісти те, чого не було й чого вони не бачили. Записують бабусь, жінок, підлітків. Напевне, частина з цих «свідчень» уже є в мережі, а частину притримують. Пам’ятаючи про існування такого запису, чи скаже людина, яка опинилася в Росії, щось проти війни? Чи вийде на антивоєнний мітинг? Чи просто скаже хоч щось сусідам, колегам, власній дитині проти Путіна, проти російської війни в  Україні, проти влади? Непоганий спосіб тримати тисячі людей під контролем.

У фільмі є жінка, яка розповідає, як її вже використали для пропаганди. Мешканка Бучі, в якої російські солдати розстріляли чоловіка, а її поранили крізь двері автоматною чергою. Їй прострілили легеню, вона стікала кров’ю кілька годин, поки сусіди та інші росіяни не дістали її з будинку та — увага! — не вирішили перевезти у військовий шпиталь у Білорусі. Вона вижила і врешті опинилася разом із донькою в цивільній лікарні у Мозирі. Де білоруські пропагандисти змусили її розповісти на камеру, що чоловіка вбили, а її поранили «мародери». Які, звісно, безчинствують по всій Київській області і яких, звісно, озброїла українська влада, на початку війни роздавши «бандитам» автомати.

Коли жінка виїхала з Білорусі до Європи, вона розповіла правду на камеру тій самій Гордєєвій — у фільмі також є свідчення її сусідів, які тепер теж за кордоном і підтверджують її слова. Але в Білорусі, як і в Росії, ці свідчення ніхто не побачить. Там уже використовують інші записи, інші трагедії, інших людей — і це конвеєр.

Історія цієї жінки та її сусідів — одна з центральних, наскрізних у фільмі Гордєєвої. І зрозуміло чому: аби показати, що не всі російські солдати — злочинці, є серед них і ті, які хороші. Вони врятували жінку. Нічого не зробили, як підкреслює сама поранена жінка, з її донькою, яка дві доби перебувала поруч із пораненою безпорадною матір’ю. Чоловіка вбили; їй, уже пораненій, погрожував військовий, який її охороняв; але видно, як вона вдячна за те, що дитина не постраждала. З іншого боку, є й оті міфічні «азовці», які бажали всім мешканцям Маріуполя згоріти в пеклі (як розповідає дуже обізнаний вчитель фізри). Є вбиті та поранені мешканці Донецька, в дім яких влучив український снаряд. Є й «непривітні» українські солдати на блокпостах — і такі хороші, добрі, з шоколадками, люди на блокпості російському.

Це все є у фільмі. Але ж не вдаваймо, що це контекст чи баланс думок. Можливо, план був саме такий, але вийшло як завжди: «Людна і війна» — не фіксація свідчень, бо принаймні в одному випадку свідок виглядає сумнівним. І це не контекст — бо з такого контексту виходить, що обидві держави однаково погані, обидві армії однаково знищують усе навкруги, і звичайних людей «не пожаліли ані ті, ані ті». Якщо вже братися за масштабну, більш ніж тригодинну розповідь про війну з 2014 року, то для контексту потрібно було розповісти і про анексію Криму, і про засланих козачків під проводом Гіркіна, і як люди «з іншими політичними поглядами» багато років жили в Миколаєві, Херсоні, Харкові чи Одесі. Й лише в тих регіонах, де з’явилася «російська підтримка», почалася кривава війна. Тому «політичні погляди» тут ні до чого. Як і мова — всі  герої фільму розмовляють російською, і це не впливає на їхню оцінку війни. Потрібно було дати зрозуміти, що одна країна — агресор, а інша — жертва. Що добро і зло існують, та відомо, хто обрав сторону зла. Замість цього авторка просто викладає купу жахливих історій і констатує: «війна нікого не робить щасливими», у «кожного свою правда», і всіх шкода.

Шкода справді всіх — і навіть ту жіночку, яка розповідала про «хлопчика в трусиках». Певно, їй була потрібна спеціалізована допомога навіть до 2014 року. Але ж Гордєєва не лише співчуває: вона постійно намагається з’ясувати, чи забороняли в Україні російську мову. Де всі були ті самі «8 років». «Де правда?», «Чому одні кажуть, що українці вбивають мирне населення, а інші – що росіяни?» Це доречне запитання до людини, яка вважає українську армію нацистами?

І навіть якщо відповіді різняться ступенем переконливості і глядач у деяких випадках може відрізнити, де реальні свідчення, а де говорить людина, «контужена телевізором», — без справжнього, повного контексту «Людина і війна» залишається лише більш переконливою та якісною варіацією пропагандистського наративу «не все так однозначно».