Чи не вперше на моїй пам`яті про Чорнобиль згадали не «під дату». Тобто не з нагоди чергової річниці трагедії на ЧАЄС, як українські медіа практикують з року в рік 26 квітня. На початку нинішнього липня у вільному доступі вийшов повнометражний – 73 хвилини – документальний фільм «Що, якби це сталося знову?» Втілення ідеї та створення стрічки стало можливим за сприяння організації Women in Nuclear Ukraine. Тому акценти в процесі оповіді дещо змістилися від заявленої в назві проблематики. Але про це трохи згодом.

Спершу інше: у перший місяць повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська атомна електростанція вперше після 1986 року стала реальної загрозою для України. І громадяни мали нагоду сумнівної унікальності очікувати повторення трагедії зі дня на день. Не готовий відповісти, що страшніше – чи гіпотетичний Чорнобиль-2, чи жахіття, вчинені й досі творені росіянами на окупованих територіях, чи щоденні бомбардування українських міст, які забирають десятки людських життів. Проте повторення Чорнобиля однозначно зашкодило б не лише й без того багатостраждальній Україні. А також і Білорусі з Росією (що ж, цих не шкода); реальні ризики мали б і найближчі до нас європейські країни. Чому в минулому? Мають досі, адже російські окупанти досі контролюють захоплену Запорізьку АЕС. І готові захоплювати чи атакувати решту. Тому припущення «якби це сталося знову» слід трактувати в ширшому контексті, ніж власне чорнобильський.

Оскільки назва нової стрічки обіцяє не інформацію, а найперше аналітику, недорогий відеоряд не дивує й не бентежить. Тим більше, що самі творці, як пояснює президентка Women in Nuclear Ukraine Маргарита Раєць, працювали в напруженому темпі. І всі його учасники — експерти та спікери, — записані в онлайн-режимі. Адже зібрати людей фізично можливості нема: війна розкидала. Ще одна очевидна причина скромного ілюстративного ряду — в полонених працівників ЧАЕС не було фізичної змоги фіксувати потрібне відео бодай на телефони. Та й загалом футурологію важко ілюструвати, якщо часу й грошей мало, а втілити проект треба чимшвидше. Розуміння цього не дозволяє вважати бідненьку картинку недоліком.

Бачу прорахунок у іншому: структурі і явно роздутому хронометражі. Коли вже автори хочуть зробити фільм-прогноз, фільм-попередження, фільм-аналіз, — слід відразу заявляти проблему. Звісно, кожен задіяний учасник має власні рефлексії, пов`язані з 24 лютого. Тож навряд чи варто вислуховувати фактично однакові за формою й змістом емоційні спічі. Мене як глядача/слухача в цій історії – можливо, колись після перемоги вона трансформується в трилер на реальних подіях, — найбільше цікавлять свідчення очевидців російського вторгнення в Чорнобиль, емоції й рефлексії, пов`язані безпосередньо з цим.

Уже опублікована низка інтерв`ю з енергетиками, які були заручниками. Їхні емоції від пережитого поєднуються зі зрозумілими «чайникам» поясненнями, що б було, якби це сталося знову. Чогось подібного я чекав від однойменного фільму. І отримав — приблизно на тридцятій хвилині. До того конкретики я чув дуже мало. Що так само можна пояснити: адже матеріали для фільму, власне, пошук героїв та запис інтерв`ю, збиралися протягом квітня. Тоді рана була ще відкритою, боліло дуже, емоції переважали, хотілося не поговорити, а виговоритися. По переважній більшості учасників це помітно.

Тим не менше, вони говорили про все на світі, окрім заявленої в назві проблематики. Коли ж до неї нарешті наблизилися, очікуваного моделювання ситуації також не відбулося. Хоча біля проблеми все ж постояли.

Зокрема, згадали, що здивувало в Україні, без перебільшення, кожного: якого милого російська армія взагалі поперлася в Чорнобиль. Невже про небезпеку, яка зачаїлася на цій території і про яку говорять бодай раз на рік у всьому цивілізованому світі, в російському суспільстві не згадують зовсім? Солдати-окупанти зовсім молоді, ледь за двадцять років. Їм нічого не говорили про Чорнобиль у школах? Вони не бачили серіалу «Чорнобиль»? Нехай їм це не близьке, але ж батьки та вчителі могли й напевне бачили. На дідька взагалі творити анекдоти — а саме анекдотом стали оті самі російські окопи в «рудому лісі». Що це таке — дурість, бравада, нехтування безпекою, неосвіченість? Відповідей у фільмі нема. А вони мали б бути задля подальшого убезпечення ЧАЕС від подібного вторгнення ззовні.

Не прозвучало й тих самих прогнозів у форматі «що було б, якби». Звісно, розумному досить. Терористи захопили атомну станцію, шантажують Україну і світ, наслідки можуть бути жахливими. Але спроби дати бодай ескіз катастрофи, яка, на щастя, не відбулася тепер, зроблено не було. Натомість багато говорили про висновки, які має зробити з цього Захід і МАГАТЕ. Хоча там і тоді реакція тієї ж МАГАТЕ була, погодьтеся, досить обережною та певною мірою обтічною.

Нарешті, про згадане на початку зміщення акцентів. Проект втілила організація, яка репрезентує жінок у ядерній галузі. Я не маю жодного сумніву щодо важливості висвітлення саме жіночої ролі в цій царині. Й розумію – вона значна. Проте в документальному фільмі під назвою «Що, якби це сталося знову?» окремим, досить великим розділом розповідати про це виглядає зайвим. Принаймні в такому вигляді, в якому це зроблено: оповідь про те, як добре рухають різними процесами жінки. Від дружного колективу до організації туризму. Роль жінок у ядерній галузі можна було б показати інакше, ввівши їх у контекст стрічки. Наприклад, як саме жінки організовували безпеку під час російської окупації станції. Як жінки сьогодні моделюють усі можливі розвитки подій. Як жіночі зусилля вирішують безпекові питання. Як жінки спілкуються з цього приводу з керманичами ядерної галузі Європи й Америки. Замість того чую: «В Україні по суті давно матріархат». Погодьтеся, це тема трошки іншого фільму. Навіть не одного.

Тим не менше, піднята проблематика ядерної безпеки на прикладі захоплення ЧАЕС цинічним неосвіченим ворогом позитивно вирізняється в нинішньому інформаційному полі. Адже є водночас локальною історією гарячої фази війни та глобальною безпековою проблематикою. Що частіше говоритиметься про подібні речі, то кращим буде розуміння руйнівних наслідків. А отже, буде можливість, відповідно до відомого прислів`я, підстелити соломку туди, куди можна впасти. Звичайно ж – в ідеалі.