15 лютого у конкурсній програмі Generation Kplus Берлінського фестивалю показали документальний фільм Тараса Томенка «Терикони». Прикметно, що 2001 року дебютна короткометражка Томенка «Тир» перемогла якраз на Берлінале. 

Від перших кадрів «Териконів» виникла аналогія зі знаменитим науково-фантастичним фільмом «Через терни до зірок» Річарда Вікторова, яка не зникала до самого фіналу. Перед нами інопланетний пейзаж давно зруйнованої цивілізації. І тим страшніша вона у своїй реалістичності, адже це сучасна картина зруйнованого Донбасу, а серед сірих гір виробленої породи живуть діти — ті самі, про які у фільмі «Через терни до зірок» говорили з таким пафосом і трагізмом: «... пока смеются наши дети...».

У «Териконах» пафосу вже нема, тільки кошмар трагедії: неможливість персонажів вирватись за межі навколишньої дійсності. А дійсність тут у кожній сцені підкреслено жахлива, апокаліптична, контрастна… терниста. 

Віддані на поталу вітру, без догляду, діти живуть ніби самі по собі, ганяючи полями вугілля між екскаваторів і вантажівок, тиняючись у розорених і зруйнованих обстрілами безлюдних будинках. Їхня радість — це стрибати на батуті перед приміщенням спустошеної мерії; збирати металобрухт — батареї і пружини ліжок — у розгардіяші розбомбленої хати, щоб здати його, отримати п’ятдесят гривень і купити меншому братику машинки. І мріяти про великий будинок із вай-фаєм. 

Гротескно виглядає монтажний стик сцени, де хлопчик проводить час із татом, який риє могили на кладовищі, після чого йде до школи і спостерігає за веселими танцями дівчат під хіп-хоп. А сцена купання дітей усередині будівлі поготів нагадує сюрреалізм Далі, настільки вона нереалістична. Каркас триповерхового будинку служить карколомним для уяви басейном, у якому діти стрибають у воду з другого поверху. Потім починається дощ, і камера, грамотно виставлена перед будівлею, панорамує цю чудасію так, ніби дощ іде лише в межах будинку, один в один візуалізуючи передфінальний епізод «Сталкера» Андрія Тарковського. Особливості цієї сцени «Териконів» додає помічна робота погоди: дощ іде сліпий, підсвічений косими променями сонця. Це шалено красиво, вражає, запам’ятовується безумовно. Та ця сцена — чи не єдиний позитив у фільмі. 

Катастрофа подій на Донбасі проявлена не тільки матеріальною руйнацією: відбулася руйнація духовна. «Терикони» — це фільм про дітей, як про квіти без води. Ними не опікуються, в них не вкладають культуру, їх не вчать і вони самі нічого не вчаться. Головна героїня, п’ятнадцятирічна Настя, колядуючи, співає поширене за радянських часів «коляд-коляд-колядниця», позбавлене будь-якого духовного підґрунтя. На самоті вона слухає російський реп, удома дивиться «Сватів», а про віднайдену на звалищі книжку Володимира Леніна каже: «Так это же классная книга!» 

Тут виникає слушне й важливе питання: чи героїня з усіма її негараздами відмінна від інших подібних дітей-в-негараздах? І фільм показує: так, відмінна. І не стільки тому, що географічно діти живуть на Донбасі, скільки через перебування в містечку Торецьк (його назва лунає у фільмі лише раз), яке у 2014—2015 роках постійно потрапляли під обстріли росіян. Руйнувались житлові будинки, були поранені і вбиті. Хто може сказати, чи було б життя цих дітей іншим, якби не було війни? Напевне можна сказати лише одне: воно МОГЛО бути іншим. 

Тарас Томенко почав знімати російсько-українську війну ще 2014 року, продовжив 2015-го, леліючи задум самостійно зняти незалежний документальний фільм. Але 2016 року з його машини вкрали камеру і два терабайтні диски з відеоматеріалом — суттєвий шмат усього відзнятого. Аж тут підвернулась пропозиція зробити фільм, фінансований Державним агентством України з питань кіно. Проєкт «Терикони» виграв десятий конкурсний відбір. Ідейно Томенко вже був готовий, уже тримав руку на пульсі Донбасу, вже бачив «дітей війни» у їхній природній атмосфері спустошеності. Тому, маючи два роки невимушеної підготовки, увійшов у знімальний період із безцінним знанням предмету й духу.

Вісімдесятихвилинний фільм віддзеркалює саме життя «без можливості», чи точніше — життя, в якого вкрали можливість, як у дітей — дитинство. І банальні фантазії та мрії головної героїні — плазмовий телевізор, чорний лімузин — відрізняються від фантазій дітей із будь-якого іншого місця планети лише тим, що в цьому місці вони не мають шансів на втілення. 

Але ж від природи не втечеш. Героїня залишається людиною, росте дівчиною з природними бажаннями жінки, яка от-от постане. І як це влучно проявлено в одному епізоді, коли, продавши металобрухт і сходивши в магазин, Настин друг ниє: «Більше не буду давати тобі грошей… Я думав, що ми щось поїсти купимо, а ти купила, блін, перстеник!» Вона їде у більше містечко, де на секонд-хенді вибирає собі кілька речей, аби так-сяк прикраситись, намалювати губи, накласти тіні й піти на дискотеку. Може, вона й незграбно рухається, може, вона самотня на танцювальному майданчику, але радість руху — це лише її радість, і вона абсолютна. Бо що буде далі? Чергова запустінь навколишнього простору, пронизлива холодна краса території, цигарка на самоті…

Відкритий фінал «демонструє» тугу, як і весь фільм перед цим. Можливо, такий фінал — результат не знайденої крапки, певний режисерський програш. Втім це є і виграшним моментом коми, моментом продовження без завершення життя, без приречення. Немає доконаного факту близької смерті, а значить, попереду є ще щось. Чому не щастя?

Героїня росте, вона вміє готувати — і картоплю також, — має клаповухого друга, історично й географічно їй пощастило лишитися на території калічної, але все ж демократії, а не в пеклі окупованих територій чи, ще гірше, Імперії зла. Так, навколо неї — гілки обірваних високовольтних дротів, та як красиво їх хитає вітер! 

Особливістю фільму є естетика потворності, але не в уявленні середньовічного художника Ієроніма Босха, а у змалюванні сучасного оператора Міші Любарського. Бо потворність Einstürzende Neubauten – і в прямому сенсі руйнування новобудови, і в сенсі аналогії з німецьким андерграундним гуртом — може бути «красивою» в наші дні урбанізованих людей. Тому так багато мандрівників у закинутих містах, повних покрученої арматури, у зруйнованих будинках. Камера Любарського часто статично, як фотографію, показує такий пейзаж. Тільки він є наслідком не занедбаності, а насильницької руйнації. Остови будинків, під від хати, каркас перекриття, колишній актовий зал, вибиті шибки, заросле кладовище, безмежні й мертві поля вугілля. 

Та поміж цим жахіттям ходить малолітня надія з зірочками і ліхтариками. І хоч белькочуть дитячі голоси не надто схоже на колядку, але називають вони це саме так. І над полями — несамовито красиві заходи сонця. І всередині руїни такий красивий дощ. І нафарбуватись хочеться, попри це все. Ледь не кожен кадр — окрема фотографія, відбиток мистецьки продуманої, та все ж реальності. Хоч якою вона є — реальності куточка України, розчавленого російсько-українською війною.