На телеканалі «1+1» почався показ нового серіалу виробництва студії «Квартал 95» — сімейний ситком «Дім Бобринських», знятий на замовлення каналу. У титрах продюсерами з боку «1+1» вказані Максим Кривицький, Олена Єремєєва та Дар’я Жукова, а з боку «Кварталу 95», що особливо зворушливо, — обидва брати Шефіри, Борис і Сергій. Серіал почали знімати у травні 2021 року, і глядачам має бути приємно знати, що після напруженої роботи в Офісі президента перший помічник Сергій Шефір знаходить хвилинку, аби керувати процесом виробництва цього невигадливого серіалу. Сам він цього, здається, й не приховував.

«Невигадливий» — ключове слово для опису «Дому Бобринських». Це досить проста історія про людину з кінця ХІХ століття, яка випадково опинилась у 2022 році та допомагає недолугому нащадку та його сім’ї досягти щастя. Поки що глядачі побачили лише дванадцять серій, але вже очевидно, що сам предок, хоч поки що про це не здогадується, знайде своє справжнє кохання, відновить репутацію, позбудеться брехливої дружини та вилізе з боргів. Передбачити ці повороти сюжету можна, бо серіал трохи нагадує майже все, що колись знімали на телебаченні та в кіно про мандрівників у часі, які опиняються в гостях у своїх нащадків чи предків та намагаються допомогти їм налагодити життя. А також у серіалі є майже все, що буває в жанрі ситкому: родичі, які з’являються нізвідки й від яких лише проблеми; жарти про тещу й тестя (свекра зі свекрухою в серіалі поки що немає); співчутлива подруга, поява якої завжди означає зміну локації з квартири головних героїв або тещиної дачі на ресторан із фонтаном.

Рейтингами прем’єри канал «1+1» поки що задоволений. Творці серіалу, серед яких український сценарист і креативний продюсер Олександр Щур і російський режисер Андрій Сілкін, вочевидь догодили аудиторії «1+1». Це, до речі, не перша їхня спільна робота — вони разом зняли серіали «Втікачі» та «Врятувати маму» для каналу «Україна». Аудиторії якого-небудь російського каналу серіал міг би догодити так само, адже українські в ньому тільки титри. Всі герої говорять російською. Дарма говорила Олена Єремєєва, що українська на «1+1» — для комедій, а російська — для драм. Як бачимо, для ситкомів російська мова теж підійшла. Крім титрів, у серіальній заставці є маленький прапор, що знаменує перехід від радянської епохи до незалежної України у 1991 році. Також у кадр — здається, випадково, — потрапила табличка з ім’ям і прізвищем директора школи, де вчаться діти головного героя: вона написана українською. І ще декілька надписів на телефоні дитини. На цьому ознаки України вичерпуються. Все інше тут ідеально геонейтральне — напевно, такого слова немає, але є нагальна потреба в терміні, який би описував вигадану реальність пострадянських країн, якою її уявляють російські митці та політики.

Чоловіки без розпізнавальних знаків у блакитних сорочках та синіх штанях виявляються міліціонерами. І ображаються на фразу Бобринського-предка, який не схвалив винахід сміттєвих баків, «для мусора — только яма или отхожее место» (хоча, здається, «мусор» — це слово не просто з російського, а ще й дуже давнього жаргону радянських часів). Всі герої живуть у невідомому місці, платять невідомо якими грішми, їздять усередненими вулицями Толстого й відвідують усереднений оперний театр.

Натомість сам головний герой — граф Андрій Олександрович Бобри́нський — не усереднений. Він з’явився з 1890 року — в серіалі цей рік точно вказаний. Звідки саме він прибув у геонейтральну реальність двадцять першого століття, в серіалі не кажуть, але в нас є гугл. Граф Андрій Олександрович Бóбринський народився в Царському селі, прожив майже все життя в Санкт-Петербурзі, а в кінці життя виїхав до Франції. Як і серіальний Бобринський, справжній російський граф був автором романсів. У нього був палац, який чудово зберігся. В серіалі Бобринський має значно скромніший будинок.

Граф, як і належить стереотипному графові з романів у м’яких обкладинках, має хвацько закручені вуса, білі рукавички, зачаровує жінок гусарським наскоком, співає романси (Бобринського грає актор Артур Логай, який колись брав участь у «Х-факторі»). Звісно ж, він бретер, причому екзотичний — б’ється на шпагах, а не стріляється, ніби живе не в кінці дев’ятнадцятого століття, а у вісімнадцятому чи навіть раніше. На цьому дивацтва Бобринського не закінчуються: він нюхає фото коханої жінки (напевно, переплутав із напахченим листом); вірить, що наречена в першому триместрі вагітності, хоча вона ось-ось готова народити; одружується в цивільному, але при шпазі. Останнє зрозуміло: сценаристам ця шпага ще не раз знадобиться в сюжеті. Та й як може бути в серіалі аристократ без шпаги?

Втім граф — найменше зло в серіалі. Подекуди він навіть кумедний. І, хоч який стереотипний, — єдиний цікавий персонаж. Бо інші — просто ходячі кліше: дружина головного героя — ідеальна білявка, яка принижує чоловіка щоденними образами на кшталт «невдаха безхребетний», але при цьому чомусь не хоче з ним розлучатися. Старша дочка — примхливий підліток із дивною зачіскою; молодший син — ідеальний школяр, але теж, мабуть, із глибокою травмою, бо встиг щиро полюбити чоловіка з минулого за один день. Батьки головної героїні взагалі, здається, запозичені зі «Сватів»: вічно в усе втручаються, жартують у дусі «пора по понях — тому що машина в нас маленька, тож не по конях, а по понях». Тесть любить зятя; теща його ненавидить і бажає дочці розлучення та одруження з першим-ліпшим, аби багатим. Подруга (її грає Лі Берлінська, теж колишня учасниця «Х-Фактора», так що можна припустити її дует із графом у майбутніх серіях) — «феміністка, яка виступає за гендерну рівність». Що означає: радить подрузі розлучатися, любить шопінг і секс без зобов’язань.

І нарешті головний герой — Олександр Бобринський, якого грає білоруський актор Володимир Глотов. Олександр — людина без певних занять, тобто безробітний. Дружина каже, що втомилась його утримувати. Він — прожектер, невдаха й розуміє, що він саме такий. Дарує дружині подарунки з крамниці «все по 10» на кшталт китайських музичних листівок, і щиро дивується, що вона незадоволена чоловіком і тим, як безглуздо він марнує сімейний бюджет.

Ще головна героїня має залицяльника, та він настільки карикатурний, що про нього й сказати нічого: з вічною наче приклеєною усмішкою, з квітами, готовий на все заради коханої, він з’являється в серіалі лише для того, щоби переконати глядача в хоча би примарній можливості розлучення в цій родині. Хоча очевидно, що ні головний герой, ні героїня розлучатися не збираються — їх усе влаштовує.

Глядачів, напевно, все це влаштує також. Саме на всеїдність української (а в перспективі, певно ж, і російської) аудиторії розрахований цей продукт. Сюжет передбачуваний, героям важко співчувати, а комедійна складова тримається переважно на жартах про геїв. Так, саме про них — бо про кого ж іще жартувати в сімейному ситкомі? Тому тесть називає закордонного далекого родича (саме так Олександр представив графа іншим героям) «тим, хто ходить маршем», натякаючи на гей-прайд. Подруга одразу оголошує графа і Олександра парою. А головна героїня, питаючи у графа, чи «блакитної він крові», має на увазі не родовід, а сексуальну орієнтацію. А коронний жарт такий: граф, не знайшовши собі відповідного одягу в гардеробі нащадка, одягає на себе білі лосини (як за часів Наполеона) і лакові шнуровані ботфорти, які, звісно ж, належать дружині Людмилі. Лосини тісні чоловікові, вони рвуться ззаду. Заставши чоловіка і його родича в такому вигляді, дружина каже: «Дірка вам ще знадобиться», а потім вимагає віддати їй дітей. Напевно, щоб вони не піддались на гей-пропаганду. Є й жарт про вазелін — граф використовує його для вусів, а Олександр і Людмила трактують це як доказ його гомосексуальності. Смішно ж, правда?

Ці натяки на гомосексуальність займають у перших епізодах значне місце. Мабуть, автори сценарію не змогли уявити нічого смішнішого, ніж граф у лосинах і на підборах. Справедливості заради треба додати, що в серіалі є ще жарт про менует та його  практики у дев’ятнадцятому сторіччі. Ну як же ж без жарту про менует?

З історичним контекстом автори серіалу поводяться дуже вільно (як і зі здоровим глуздом). Наприклад, у саквояжі, з яким граф випадково перенісся в часі, він зберігав весільні подарунки для дружини. На думку, авторів серіалу, аристократи кінця дев’ятнадцятого століття дарували дружинам такі речі: мереживні прозорі панталони, флакон із нюхальними солями і… блохоловку. Така річ справді існувала: в кінці епохи Відродження жінки носили на собі шкурку соболя або іншого хутряного звіра, інкрустовану самоцвітами й золотом. Називалася така штука зібеліно — «соболь» з італійської. Історія, що зібеліно використовували для ловлі бліх, — скоріш за все, фейк, який з’явився у дев’ятнадцятому столітті. Та навіть якби це була блохоловка, то в кінці дев’ятнадцятого століття навряд чи вона була актуальною для аристократки. Уявлення про гігієну в людей за тих часів були вже значно ближчими до теперішніх, ніж до середньовічних. І все ж граф пояснює своєму нащадку цінність блохоловки: «Це щоб ваша кохана не набралася на балу бліх, як хорт». Цікаво, як сам граф убезпечувався від бліх на балу. Чи вони за тих часів харчувалися лише жіночою кров’ю? Ось як багато питань виникне в допитливого глядача під час перегляду «Дому Бобринських».

Загалом серіал однозначно пізнавальний. І, напевно, сподобається російським глядачам. Бо можна передбачити, що підступний шведський дистриб’ютор Eccho Rights, який представляє інтереси «Кварталу 95» за межами України, обов’язково продасть права на показ «Дому Бобринських» в Росію, як уже робив це з «Лігою сміху» та іншими продуктами компанії. І як вдало, що дії відбуваються в невідомо якій країні, граф і режисер — російські, по сюжету ще згадують Голіциних та Вяземських,  в саундтреці — Чайковський, і всі говорять російською! Не доведеться нічого міняти. Титри хіба що.

Фото: kvartal95.com