Про південнокорейський серіал «Гра в кальмара» зараз пишуть щодня. Ось свіжа публікація — повідомлення від режисера шоу про запуск другого сезону. Стрімка популярність першого не залишила Хвану Дон Хьоку вибору. Тим часом шоу розтягнули на меми, які використовують із будь-якого приводу. Причому невтаємничені щиро дивуються, чому раптом у полі зору з’являються картинки з азійськими персонажами, і не розуміють, що вони означають. А один київський рибний ресторан уже оперативно змінив дизайн паперового меню, оформивши його в стилі фірмової візитівки гри на виживання. Ще й пропонує невеличкий безболісний атракціон із «кальмаровими» контекстами. І так буде тривати далі, поки місце «Гри в кальмара» не займе інший трендовий серіал. Але українським він не буде.

Повертаюся до українського контенту, бо вже не раз проскакувало в соцмережах, у різних спільнотах: «От би наші зняли щось подібне». Раніше вітчизняні мрійники хотіли українських аналогів «Гри престолів» і «Пуститися берега». Ще раніше — чекали на власну версію «Доктора Хауса». Нарікання «просунутих» на контент власного виробництва все частіше виходять за рамки вічного мовного конфлікту. Мовляв, усе знімають російською, бо для російського ринку, а воно ж низькопробне. Далі — ще з десяток ярликів. Та зараз, коли частка україномовних серіалів трошки збільшилася, мова вже не є каменем спотикання. Адже нічого й близько схожого на «Гру в кальмара» теж не поставлять у виробничий план, навіть якщо не лише сценарій, а й уся знімальна група буде україномовною в побуті. Бо справа тут не в мові.

Почасти відповідь і пояснення можна знайти в інтерв'ю з керівною директоркою СТБ Людмилою Семчук. Ось кілька показових тез. Відповідаючи на питання, в яких напрямах планує працювати канал як виробник серіалів, пані Семчук відповідає коротко: «Мелодрама, драма (можливо, з елементами детективу), трагікомедія та комедія. Ось, мабуть, коло прийнятних жанрів, котрі глядач зможе побачити на каналі». Ключова фраза тут — «прийнятних жанрів». Звертає на себе увагу орієнтир на комедію, хай навіть із приставкою «трагі». Натомість елементи детективу «можливі». Тобто елементи, які завжди додають історії гостроти й напруги, змушують глядача вболівати за того чи іншого персонажа, не обов’язкові. Вони можливі. А частіше – неможливі.

Інший фрагмент теж навіть охолодить гарячі голови, які прагнуть бачити «Гру в кальмара» чи «Паперовий будинок» на українському матеріалі. «У команді СТБ — і в продакешні, й на каналі — є люди, які "тримають" бренд, виробляють продукт багато років, — каже пані Семчук. — І буквально півтора року тому відбулося усвідомлення, що десять років тому ми створювали контент для наших мам, а зараз робимо для своїх однокласниць. За ці 10–14 років змінилося покоління, хоча в аналітиці ми весь час бачимо той самий вік — 35–44». Висновок очевидний: не лише СТБ, але й більшість ефірних українських каналів орієнтована передусім на жіночу аудиторію. Мами вони, однокласниці, подружки — значення не має.

У цьому місці мені закинуть: «Так чувак, "Гру в кальмара" дивиться чимало жінок!» І тут опоненти зроблять помилку, яку роблять уже більше десятка років. Українські телевізійні менеджери, плануючи виробництво контенту й бюджети, орієнтуються не на того глядача й не на ту глядачку, які дивляться контент НВO, Showtime,  ВВС та Netflix. Скажу більше: навіть переважно позбавлені радикальних за гостротою сюжетів, на фоні американських колег — навіть розраховані на спокійну, сімейну європейську аудиторію продукти французького Canal + українська «родинна» аудиторія дивитися не буде.

Почасти це підтвердив Євген Тунік (StarLightMedia) у ході панельної дискусії на форумі Kyiv Media Week. За його словами, українські майданчики ще не такі сильні, аби поставити на потік виробництво власного контенту. Телеканали лишаються головними замовниками серіалів, тож авторам доводиться дотримуватись балансу між смаками телевізійної та онлайн-аудиторій. Загалом під час тієї дискусії озвучили загальний тренд українського серіального виробництва: через епідемію з’явився запит на легкі й життєствердні історії, людям хочеться дивитись щось, що дає їм надію. 

Знову повертаємося до комедій та мелодрам. А ще краще — до комедійних мелодрам. Якщо детектив, то тільки комедійний, у гіршому випадку — іронічний. Хоча дуже важко згадати котрийсь із хітів згаданих вище НВO, Showtime,  ВВС та Netflix, сюжет якого занурював би глядача в безпросвітну безнадійну «чорнуху», а шоуранери в фіналі позбавляли героїв вибору, вимикали світло в кінці тунелю чи лишали б зло непокараним.

Якщо повернутися до «Гри в кальмара», можна і треба усвідомити: глядачам пропонують історію, точніше, історії з життя та звичаїв сучасної Південної Кореї. Що перегукується із творами Агати Крісті, якими вона, окрім пропонованої розваги для читачів, утілила свою мрію: аби за її книжками нащадки могли вивчати життя, реалії й звичаї сучасної авторці Британії. Тому «Кальмари» не є лівацьким серіалом, який нещадно таврує капіталізм та його нелюдське ставлення до всього живого, експлуатацію людини людиною. Навпаки, його герої, в різний спосіб збанкрутілі чоловіки й жінки, що втратили ґрунт під ногами й життєвий орієнтир, встрягають у гру на виживання винятково заради грошей. Тобто заради власного збагачення. Якщо при цьому комусь не пощастить і він помре — нехай, так тому й бути. «Болівар не винесе двох», — ось описана О'Генрі більш як сто років тому формула, за якою існує великий бізнес.

Тепер спробуйте уявити у прайм-таймі українського каналу серіал про те, як чотири сотні українських заробітчан опинилися на території давно забутої промзони, де їм пропонують взяти участь у грі на виживання. На кону — величезна купа грошей, та щоб її отримати, треба долати смертельні перешкоди. Жодного натяку на комедію чи мелодраму, все максимально жорстко, реалістично, драматично.

Або інший приклад. Уявіть, що група українців, у більшості яких — кримінальне минуле, вирішила пограбувати Національний банк. Для цього вони перевдягнулися в однотонні комбінезони, а обличчя закрили масками, наприклад, Тараса Шевченка. Ну чому це важко уявити, якщо в Іспанії уявили? І зняли серіал «Паперовий будинок», герої якого, грабіжники, ховаються від зовнішнього світу за масками Сальвадора Далі. Серед них є колишня поліцейська, двоє геїв, один із яких був найманцем, а всі вони разом узяті — завзяті, пропечені асоціальні елементи. До всього, воює проти них вагітна поліцейська-садистка. Яка на дев'ятому місяці вагітності охоче катує затриманого. Я готовий написати щось подібне на українському матеріалі, в українських реаліях. Чи готові глядачі «України», СТБ, ICTV та «1+1» дивитися це? Навіть за умови, що кастинг, режисер та продюсери будуть найкращими за всю історію українського серіального виробництва — ні, не готові.

Головним героєм/героїнею питомо українського серіалу ніколи не може бути людина з темними плямами в біографії. Навіть термін ув'язнення треба мотивувати так, аби глядач зітхнув і прийняв такого героя. Це додаткові затрати на мозковий штурм, тому краще від такого відмовитися.

Проте коли ви дивитеся «Гру в кальмара», вас зовсім не цікавить, звідки на тому острові, де відбуваються події, така потужна апаратура, інфраструктура для ігор, обладнання тощо. А коли дивишся «Паперовий будинок», не морочиш собі голову, звідки харизматичний Професор, лідер злочинної групи, сам-один зібрав відомості про кожного зі своєї команди. Звідки в них стільки зброї, грошей на регулярне харчування заручників, технічних засобів, включно з гелікоптером. До вигаданої реальності взагалі немає й не повинно бути питань.

Будь-яка історія, окрім комедії та частково мелодрами, вимагає глибокої інтеграції у власний контекст. Що гостріший, карколомніший сюжет драми, що менше в ній штучних гегів та надуманого пафосного мелодраматизму, то краще, тісніше, щільніше глядач ідентифікує себе з героєм. Це означає — ставить себе на його місце. Й подумки неодмінно моделює ситуацію, приміряє її на себе. Всяке якісне шоу — «Гра в кальмара», «Декстер», «Йєллоустоун», «Рей Донован», «Паперовий будинок», «Ходячі мерці», «Гострі картузи», «Корона», «Мисливці за розумом», «Ферзевий гамбіт», «Сестра Рейчел», «Батьківщина», «Бюро легенд» тощо – загалом уже на рівні заявки, синопсису не передбачає комедійних складових. Любовні лінії, неодмінно присутні в них, далекі від штучності, гламурності. Натомість стежимо щоразу за стосунками двох непростих, часто втомлених, дуже самотніх людей. А в деяких випадках узагалі спостерігаємо стосунки, які визначають «забороненим» чи «брудним» коханням.

Але все це, повторюся, не для аудиторії українських ефірних каналів, яка дивиться телевізор спиною, стоячи на кухні біля плити. Боже збав, я не кажу, що це все поганий продукт.

Цей текст адресований тим, хто міряє все по собі. Керується власними смаками. Й вимагає, аби все довкола, включно із серіальним виробництвом в Україні, їм відповідало. Так, хочеться різноманітності й гарного смаку. Проте глядачі, для яких знімається другий сезон «Моєї улюбленої Страшко» і хтозна який сезон «Сватів», готові довго сперечатися про смаки з шанувальниками «Справжнього детектива», «Озарка» і «Декстера»…

Фото: Netflix