Михайло Хома та його таланти

«Де гроші» — режисерський дебют співака Михайла Хоми та його третій повнометражний фільм як актора. У всіх трьох стрічках Хома зіграв головні ролі, й у всіх трьох його персонажі були схожими між собою. Перед нами був завше музикант-невдаха, який на шляху до успіху потрапляв у різноманітні пригоди, проте у фіналі віднаходив самого себе та правильні цінності. Новий фільм не став винятком.

Стрічка розповідає про львівського піаніста Мішу, який відійшов від музики, проте прийшов до дрібного шахрайства на Личаківському цвинтарі. Разом зі своїм напарником вони дурять туристів, пропонуючи тим послухати «серце Львова», яке начебто б’ється під цвинтарем.

Подібне невимушене й досить дивне шахрайство (яке поєднується із крадіжкою гаманців туристів) незабаром викривається, напарник потрапляє за ґрати, і Міші доводиться шукати гроші, аби його викупити. Усі подальші події, які тут названі «квестом», фактично повторюють схожі сюжетні виверти з інших фільмів Хоми.

Разом усі ці стрічки являють собою трилогію, яка по-своєму завершує шлях ініціації головного героя, зіграного Михайлом Хомою. Суть цієї ініціації в тому, аби перебратися із профанного, низового світу у світ високий, фактично сакральний.

Хома знову грає трикстера — постать вкрай амбівалентну, сповнену деструктивної енергії, проте цілком позитивну у своєрідній перспективі зростання. Його герой від самого початку не є ані добрим, ані позитивно налаштованим до людей чи навіть приязним до них. Він переживає явну фрустрацію через низку життєвих і творчих невдач, тому не хоче ні з ким налагоджувати стосунки й думає тільки про гроші. Проте випробовування, через які він проходить, зрештою змінюють його на краще.

Цей персонаж дуже підходить самому Михайлові Хомі з огляду на його біографію та шлях до успіху, які вочевидь не були простими. Досягши масового успіху в образі Дзідзя, Хома зрештою здобув і фахове визнання, вміло продемонструвавши свої непересічні вокальні дані в низці інших, дуже пафосних та показових проєктів. Усі його фільми скидаються не стільки на окремі мистецькі висловлювання, скільки на оповідь про власний шлях до вершини, який не видавався очевидним з огляду на контраверсійний образ головного героя.

Варто сказати, що стрічка «Де гроші» максимально умовна й далека не те що від реалізму, а навіть від заявлених місцевих реалій — Личаківський цвинтар, як і сам Львів, тут присутні вкрай епізодично й можуть спокійно бути заміненими іншим місцем дії, тим паче що більша частина історії відбувається у приміщенні.

Відтак весь сюжет фільму варто сприймати не в прямому, а в переносному значенні, оскільки йдеться не про реальний квест, а про символічну мандрівку. І тут пошук грошей позначає, звісно, щось інше. Це майже історія про перетворення свинцю на золото, цілком у дусі алхіміків. Цвинтар, двері з хитрими замками, пастки, лабіринт — усе це супутники ініціації, наприкінці якої має статися символічний перехід героя з одного статусу в інший. Зрештою, це і стається, причому у цій стрічці перехід сягає апогею, оскільки герой отримує доступ до правдивого скарбу.

Цікавою є відмінність сценарію, який подавався торік на пітчинг Держкіно, із фільмом. З нього не тільки було вилучено одну сюжетну лінію, пов’язану з криміналом, переписано низку реплік та додано нові епізоди, але й істотно зміщено основний акцент задуму. Якщо у сценарії герой Хоми змінювався, рятуючи заарештованого напарника, то тепер уся увага приділена лише становленню головного героя як непересічного піаніста. Пошук скарбів та фінальне їх знаходження стосується вже не подолання егоїзму Міші, як іще більшого його самоствердження.

У процесі фільмування проєкту була замінена і виконавиця однієї з ролей — замість заявленої Лесі Нікітюк роль покоївки зіграла Анна Буткевич. Важко сказати, наскільки виграв чи програв від цього фільм, бо весь акторський склад у ньому цілком взаємозамінний; простіше кажучи, грати акторам там фактично нічого з огляду на умовність сюжету, місця дія та біографії персонажів. Персонажі у фільмі не мають пам’яті й ідентичності. Це суто віртуальне, необов’язкове кіно.

Якщо якось підсумовувати, то комедія «Де гроші» не є ані смішною, ані дотепною чи захопливою. Причина, ймовірно, в самому сюжеті фільму, який фактично буксує на одному й тому самому місці, є передбачуваним та не вельми свіжим і цікавим. І всі випробовування тут так само нецікаві, невигадливі й малоймовірні, як і персонажі. Додаються також одвічні хвороби українського кіно — важливі речі передаються словами, а не дією, соціальний контекст фільму та всі кінематографічні референси чомусь мають закордонне, а не вітчизняне походження.

Стрічка стала кризовою для Михайла Хоми, бо цілком вичерпала його екранний образ музиканта-невдахи. Для наступного фільму талановитому вокалістові й акторові варто пошукати нових формул та нових сюжетів.

Коли бурштин не є тим, чим здається

Фільм «Бурштинові копи» автори представляють так: «Патрульний Максим із дитинства мріяв стежити за правопорядком, щоб робити світ безпечним і справедливим. Усе йшло за планом, але журналісти заскочили Максима під час чергування з напарницею в нестатутній позі. За це Максима переводять з Києва до селища глибоко в житомирських лісах. Там він і його новий напарник Богдан переходять дорогу бурштиновій мафії».

У головних ролях — Євгеній Янович, Олег Маслюк, Дар’я Петрожицька, Аліна Паш… Виробництво кінокомпанії ТОВ «КіноХіт Ю Ей» за підтримки Державного агентства України з питань кіно, медіахолдингу «Медіа Група Україна», телеканалів «Україна» та «НЛО TV», студії «Мамахохотала».

Ці люди 2017 року вже створили фільм «Інфоголік» — про надто відданого своїй роботі молодика, який потрапляє через це в розмаїті халепи. Різниця між двома фільмами в тому, що тепер дія перенесена в село, і не в якесь абстрактне, а в Нижні Петрівці Житомирської області. Проте це така сама умовність, оскільки автори переймаються не стільки достовірністю чи місцевим колоритом, скільки прагнуть створити американський вестерн на місцевому матеріалі.

І це було б нічого, якби фільм мав цілісний сюжет, а не розпадався на серію більш чи менш вдалих скетчів. Саме ця обставина позбавляє стрічку енергії, робить її вимученою, незважаючи на всі потуги творчого колективу. І ще — невдалий саундтрек, наповнений піснями явно не в тему.

Разом із тим, сам формат історії має право на життя. Як і у випадку стрічки Михайла Хоми, ми бачимо ініціацію головного героя, який не просто прибуває на нове місце служби, але отримує нагоду змінити власний статус. І бурштин у стрічці — це і не бурштин зовсім, а майже філософський камінь.

Стрічка розвивається цілком у річищі нового українського кіно, точніше, нової комедії, яка розповідає про українське село. Засадничим фільмом цієї нової хвилі є стрічка Аркадія Непиталюка «Припутні» (2017), де важливим став не сюжет (якого фактично немає), а мандрівка головних героїв із нікуди в ніщо. «Припутні» розірвали з традицією показу українського села як місця якщо не духовності, то якихось правильних (колгоспних чи язичницьких) традицій. У фільмі Непиталюка українське село остаточно деміфологізується та десакралізується, стає новим Диким полем чудес, який слід заново колонізувати, причому не зрозуміло, в який спосіб.

Потім це продовжилося в серіалі Наталки Ворожбит «Спіймати Кайдаша» (2020), де українське село остаточно стало місцем непозбувної архаїки, суржику, темних інстинктів, дріб’язкових чвар, які не здатні вгамувати ні природа, ні соціальні чи якісь інші зміни. Показовими у всіх цих проєктах стали персонажі, які фактично не мають індивідуальності та живуть ніби поза часом.

«Бурштинові копи» оперують такою самою сільською реальністю, яка наповнена химерними, проте по-своєму цілісними та майже казковими персонажами. Звісно, це загравання із новітньою сільською архаїкою має свої межі, оскільки легко може перетворитися на карикатуру. «Копам» вдається втриматися на самому краєчку провалля.

Якщо ж подивитися на обидва фільми через історію українського кіно, то можна констатувати новаторство саме в розкритті теми скарбу, який часто ставав причиною розмаїтих злочинів у радянському кіно. Там скарб подавався насамперед як метафора капіталізму, — минулого чи сучасного, — з яким треба дати раду. Сьогоднішні українські скарби вже пов’язані не з прокляттям минулого, а з перспективами прийдешнього, яке мислиться в першу чергу через індивідуальний успіх.

Фото: YouTube