Прем’єри березня: Дві Одеси, або Фільми про правильні цінності

Прем’єри березня: Дві Одеси, або Фільми про правильні цінності

20 Квітня 2021
5814
20 Квітня 2021
10:50

Прем’єри березня: Дві Одеси, або Фільми про правильні цінності

5814
Прем’єри березня: Дві Одеси, або Фільми про правильні цінності
Прем’єри березня: Дві Одеси, або Фільми про правильні цінності

Перший місяць весни для українського прем’єрного кіно виявився коротким — одразу після прем’єр фільмів кінотеатри були зачинені на карантин. На екрани вийшло дві нові українські картини.

І якщо фільм Олександра Бєляка «Нереальний КОПець» встиг протриматися на екрані два тижні, то стрічка Зази Урушадзе «Антон і червона химера» демонструвалася тільки три дні. Зрештою, є надія, що ці та інші фільми ще повернуться до українських кінотеатрів. Схоже, що тепер прокат буде незвично довгим, відтак є шанс вдивитися у фільми уважніше.

Кіно за свої гроші

Одеський кінорежисер та сценарист Олександр Бєляк знімає фільми недержавним коштом — «Нереальний КОПець» це вже його четверта повнометражна стрічка в нашому прокаті. Попередні три виходили кожні два роки — від 2016-го починаючи. Фільми цього кінематографіста орієнтовані на широку аудиторію, сам режисер каже, що при зніманні кіно орієнтується не на власні бажання, а тільки на очікування публіки, проте не уточнює, звідки йому про них відомо.

Разом із тим стрічки Бєляка справді можна звести до якихось коротких і потенційно комерційних формул. У його випадку спрацьовує правило, за яким сюжет слід переказувати максимально лапідарно. Наприклад, фільм «Сотка» можна переказати одним реченням: молодик знаходить піджак, у якому не закінчуються сотенні доларові папірці.

Багато в чому це правильний підхід — і не тільки до комерційного кіно: будь-який фільм варто так описувати, оскільки фабули повторюються, проте сюжетне наповнення в усіх випадках залишається оригінальним. І тут уже відповідальним буде тільки автор фільму, який оживив формулу тим чи іншим змістом.

Олександр Бєляк — правдивий і незалежний автор своїх фільмів. Він пише для них сценарії, підбирає акторів, здійснює режисуру та виконує у своїх фільмах епізодичні ролі. З кожним фільмом режисер стає все ближчим до українського контексту. Бо якщо перші його стрічки мали універсальні сюжети та були зняті російською, то вже останній фільм — україномовний, хоч і переозвучений, і в ньому безліч фактів новітньої вітчизняної реальності. Як на мене, подібні зміни варто лише вітати.

Про що ж веде мову його новий фільм? Стрічка розгортається довкола бажаної для багатьох українців ситуації повернення з-за кордону дітей наших чиновників, які отримують шанс послужити Україні.

Ця фантазія супроводжує українців віддавна, оскільки останні десятиліття чиновники та їхні діти в нас були привілейованим класом, для якого Україна являла собою тільки територією заробітку, з якою вони були поєднані дуже умовно й навіть номінально.

Ці фантазії набули гострих форм, коли розпочалася війна і багато хто з пересічних громадян не хотів іти до війська, закликаючи чиновників відправляти туди своїх дітей.

Російсько-української війни у фільмі Бєляка немає, вона навіть не згадується, проте силові структури все ж присутні — стрічка розповідає про сина поліцейського генерала Василя Бурундяка (Дмитро Ступка), якого батько змішує повернутися до України зі Сполучених Штатів, аби той пішов служити патрульним поліцейським в Одесі. Звісно, генерал до такого рішення прийшов не сам, а з подачі анонімного і дуже сердитого українського президента.

В Одесі Василь Бурундяк отримує напарником схильного до непослуху начальству Богдана Громова (Богдан Юсипчук), закохується в чарівну колегу — поліцейську Діану (Жанна Березовська) й у процесі нової служби та нового життя вилюднює та навіть отримує нагороду президента України.

Попри обрану актуальну тему, стрічка Олександра Бєляка все ж оперує здебільшого умовною реальністю. Тут поліцейський генерал — просто літній чоловік, який не дуже охоче грається у сексуальні ігри зі своєю молодою дружиною. Голос президента України також ні на кого не натякає й не містить ніяких упізнаваних інтонацій. Самі злочини, які чиняться у фільмі, доволі абстрактні.

У фільмі наявні тільки слабенькі, хоч і впізнавані відгомони сьогодення, як-от пісні Альони-Альони та Джеррі Гейл, екзотична, проте тепер обов’язкова для поліції Одеси українська мова, поліціянт-перевертень, український гімн та жанр фільму — виховання, бо ж основою оповіді є перевиховання мажора у прийнятну для соціуму людину.

Фільм виховання — цікавий жанр, у якому створено безліч фільмів.

У радянському кіно найяскравіші приклади ми знаходимо у фільмах Гайдая, де перевиховування давалося через прямі настанови з використанням фізичного впливу — згадаймо уроки Шурика на будівництві чи перевиховання товариша Саахова із «Кавказької полонянки».

«Нереальний Копець» дає уроки у стилі сучасних американських комедій, де персонажа карає саме життя, і до необхідних істин він доходить самостійно. І повернення до норми в таких фільмах — це не тільки відновлення соціальної норми, але й творення любовної пари.

Бєляк приводить до норми своїх персонажів, і ця норма навряд чи у когось може викликати незгоду — мажори мають стати частиною нашого суспільства, а поліцейські повинні зупиняти злочинців.

Окреме питання щодо того, на якому художньому рівні нам дають усі ці уроки.

Питання тут видається риторичним, бо Бєляк не робить чогось такого, чого не було би в пересічній американській комедії — трохи дії, трохи такого-сякого гумору, в якому превалюють жарти на ґейську тему (ймовірно, це якісь одеські регіональні особливості), дещиця романтики, сварки з поліцейським начальством, чоловіче суперництво, камео зірки (Влад Яма), помірна маскулінність. Не будемо чіплятися — головне, аби цінності були правильними.

Химера, яка вбиває

Ще одним фільмом виховання стала картина спільного україно-грузинсько-литовського виробництва «Антон і червона химера». Цей фільм став останнім у фільмографії грузинського кінорежисера Зази Урушадзе, який уславився своїм попереднім фільмом «Мандарини» (2013).

Створена за романом канадського письменника Дейла Ейслера, стрічка «Антон і червона химера» веде мову про події 1919 року на півдні України, власне, в сучасній Одеській області. Дія розгортається в німецькому поселені, де сусідами є німецька та єврейська родини. Ці родини об’єднує дружба двох хлопчиків — Антона та Яші, чиї долі стають стрижневими для фільму.

Перед нами історія про дитячу невинність, яка обертається трагедією, проте вона також і про червону (комуністичну) загрозу, яка у фільмі є втіленням універсального, фактично сатанинського зла.

Окрім загальних ідей, фільм Урушадзе повторює структуру його попередньої стрічки «Мандарини».

І саме тут варто ще раз сказати про одну особливість україно-грузинського кіно, яка чітко проявилося в останні роки. Йдеться про певні універсальні сюжети, які тяжіють до притч і які прикладаються до історичних сюжетів. Про це йшлося при обговоренні фільму Зази Буадзе «Мати апостолів». Таке прикладання універсальних сюжетів прийшло з поетичного кіно 1960–1970 років, і на території радянської імперії воно найбільше проявилося у грузинському, українському та молдавському кіно. І якщо з українською поетичною хвилею вдалося розправитися Щербицькому ще до середини 1970-х, то грузини ніколи не припиняли (і продовжують зараз) фільмувати у такій манері. У вісімдесяті (ще до перебудови) їм вдалося зафільмувати стрічку про сталінізм «Покаяння» (знятий 1984-го, вийшов на екрани 1987-го), зроблену в поетичній манері.

Проте сьогодні подібний підхід часто не спрацьовує в кіно, яке тримається на історичному матеріалі й потребує в першу чергу достовірності. Саме через часткову історичну недостовірність «Мандарини» Урушадзе зазнали критики.

У випадку «Антона та червоної химери» фільм варто все ж прийняти й захистити від такого типу критики. І не тільки тому, що автори стрічки одразу попереджають, що їхнє кіно — фантазія, яка розгортається на тлі реальних історичних подій, але й тому, що фільм Урушадзе правильно (а для українського кіно нечувано жорстко) розставляє історичні акценти. Він однозначно засуджує комунізм і показує справжні механізми встановлення більшовицької влади в Україні.

І це цілком протилежно до міфології, яку створило радянське кіно, зокрема, фільми Одеської кіностудії — всі оті істерни на кшталт стрічок Самвела Гаспарова («Забудьте слово "смерть"», 1979) чи пам’ятного багатьом фільму «Зелений фургон» (1983) Олександра Павловського, де радянська влада приходить в Одесу та околиці в образі милого гімназиста та безневинного українського міліціонера, і все закінчується грою у футбол між двома антогоністами.

Серед іншого, особливістю цих радянських фільмів була безпрецедентна жорстокість противників більшовицької влади, яка подавалася фактично через ірраціональні акти насильства. У фільмі Урушадзе (як і в реальності) все не просто навпаки, проте набагато суворіше й безнадійніше — непримиренність проявляли всі, проте більшовицьке насилля було тотальним і нещадним, і мало за мету придушити будь-яку спробу опору. За цю правду про радянський комунізм можна вибачити будь-які можливі погрішності — історичні чи художні. Власне, те саме можна сказати і про «Мандарини», які демонструють справжнього ворога кавказьких народів — російську армію — з її невмотивованою ірраціональною жорстокістю.

«Антон і червона химера» — цікавий не тільки як універсальна притча та реалістична драма, але і як пригодницький фільм з елементами альтернативної історії, бо тут до рук повстанців потрапляє сам Троцький, як ключова фігура більшовицької революції. Цей сюжетний виверт вартий окремого розгляду, зрештою, його варто залишити на розсуд глядача, який, імовірно, вперше зіткнеться з таким показом знаменитого більшовика на екрані.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5814
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Підтримай нас! Стань частиною проєкту!
Щодня наша команда готує для вас найсвіжі та незалежні матеріали. Ми будемо надзвичайно вдячні за будь-яку вашу підтримку. Ваша підтримка – це можливість зробити ще більше!
Підтримати нас
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду