«А про що цей фільм? Чи правильно я зрозумів: письменник написав книжку, а її заборонили – про це?» Питання прозвучало з зали після допрем'єрного показу документального фільму Юлії Шашкової «Ульяненко без цензури». Подія відбулася на майданчику ювілейного «Книжкового Арсеналу», що доречно бодай з двох причин. Перша – саме там стрічку почали знімати 2017 року. Друга – її герой, Олесь Ульяненко, був не просто письменником, єдиним лауреатом так званої Малої Шевченківської премії, але також єдиним, чию книжку заборонили вже в часи Незалежності. Тобто, представити фільм про книжку і письменника на полях одного з найбільш престижних книжкових фестивалів Україні – логічно.

Показ зібрав здебільшого тих, хто знав Ульяненка за життя. Нагадаю: його немає серед нас уже одинадцять років. Після побаченого, точніше – почутого з екрану, є ще більше підстав вважати, що до передчасної смерті митця причетна одіозна Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, яка в 2009 році заборонила роман «Жінка його мрії», визнавши його порнографічним, після чого стан здоров’я письменника різко погіршився. Структура була державною, з чого мимоволі витікає – лауреата державної премії ненавмисне вбила та сама держава, яка раніше нагородила.

Як учасник презентації та один із спікерів стрічки я брав участь у обговоренні, хоча й не весь час був у залі через власну зайнятість на Арсеналі. Проте наведене вище почув, спробував відповісти коротко, а тепер маю нагоду відповідь розширити. Адже подивляться фільм, маю надію, не лише колеги по цеху, а й глядачі, котрі не зовсім у темі та контексті подій. До таких відношу невідомого мені автора питання.

Частково на нього відповів у стрічці Михайло Бриних, чи не найближчий друг головного героя, заявивши: «Їм (Нацкомісії з моралі – А.К.) було глибоко до сраки, хто такий Улян». Цитуючи того ж Бриниха, якщо орган для боротьби за нашу мораль створено, він повинен був якось діяти. Отак у режимі «якось» він діяв десять років, і захищав суспільну мораль українців ще рік після перемоги Майдану. До всього, виявився неабияким живучим, агонізуючи ще рік (!) після офіційної ліквідації. Ульяненко був не перший, хто потрапив під маховик Нацкоммору – так культурна спільнота охрестила згадане відомство. Проте воно діяло за принципом «на кого Бог пошле», не зважаючи на особистості. Нацкоммору справді не було важливо, продукт чийого авторства забороняти. Інша річ, що в лютому 2009 так званим методом тицяння державний орган влучив у найбільш вразливу особистість.

За Ульяненком не стояла жодна захисна стіна. Він не мав ані ресурсів, ані бажання, ані, скажу прямо, здоров`я починати судову тяганину та відстоювати свої права. Попри епізодичну роботу на телебаченні він не любив публічності. З роками ця нелюбов із риси характеру набувала певних хворобливих ознак. Так трапляється, коли опиняєшся в дискомфортній для себе ситуації частіше, ніж треба.

Ульяненко мріяв прокинутися знаменитим. У лютому 2009 року так і сталося. Проте його накрила хвиля сумнівної слави. Він у один момент опинився в новинах як автор забороненого державою через порнографію твору.

Інший би покрутив пальцем біля скроні. Так поставилися тоді лідер гурту «ТіК» Віктор Бронюк та ще живий тоді Кузьма Скрябін на заборону тією ж таки НЕК їхніх музичних кліпів. Подумаєш, весь інтернет не зачистити. Ульяненко ж отримав нокдаун. Бо заборона іменем України зруйнувала те, чим живе кожна людина – мрію.

Проект «Ульяненко без цензури» відбувся завдяки підтримці Держкіно. Вже коли зйомки розпочалися, автори закликали всіх, кого це стосується, допомогти з відео, яке фіксувало головного героя в різні часи його життя. Помилкою буде стверджувати, що в жодному архіві не знайшлося нічого. Але згодом автори визнали: того, що забрали, дуже мало. Через те 65 хвилин біографічної стрічки виглядають здебільшого статично – фрагменти інтерв`ю Уляненка чергуються зі спогадами про нього.

Масштабності та широти вдалося досягнути за рахунок залучення більше десятка спікерів. Серед них, крім згаданого вище Бриниха і вашого покірного слуги, журналісти, письменники та кіношники Микола Княжицький, Ірина Ваннікова, Сергій Жадан, Лариса Денисенко, Володимир Тихий, Світлана Поваляєва, Мирослав Слабошпицький і його батько Михайло Слабошпицький, який, на жаль, не дожив до прем`єри, а також – адвокат Олег Веремієнко, котрий представляв Ульяненка в нерівному двобої з Нацкоммором.

Про конфлікт, котрий несподівано об`єднав антагоністів із культурного та довколакультурного середовища, свого часу писали та говорили чимало. Гаряча його фаза запам`яталася погрозами на адресу митця Леся Подерв`янського, котрий вийшов на передову. Але у фільмі «Ульяненко без цензури» про нього говорять лише двадцять останніх хвилин. Прецедент важливий для мистецької спільноти, якоїсь частини громадянського суспільства. Але стрічка зовсім не про це, точніше – не лише про конфлікт митця і державної махіни. Дивитися треба ширше.

Глядачам показують і розвідають не історію про такого собі, як зараз модно казати, пісатєля, чию книгу заборонили й він через те помер, не витримавши лихої долі. Автори фільму розглядають свого героя як мрійника. Чиї мрії лежали не лише в площині реалізації як автора книжок. Доволі значна частина стрічки розповідає про те, як її герою не вдалося втілити інші мрії – створити сім`ю, мати дружину й дітей. Ульяненко мав дах над головою, проте квартиру довелося буквально вигризати в держави. Затишним тилом для нього власне помешкання не стало. А він же мріяв про нього, непрямо мрії озвучуються в фільмі різними спікерами. Він мріяв про свободу творчості й незалежність від обставин та середовища – але обставини змушували робитися публічним.

Стрічка показує типову «зайву людину». Зрозуміти це поколінню соцмереж дуже складно без розуміння контексту. На початку фільму звучать дивні, не завжди зрозумілі народженим у 1990-ті речі: кіно не знімали, книжок не видавали, ні за що не платили, не було мобільних телефонів та інших засобів комунікації тощо. В таких умовах треба було, що називається, крутитися, аби реалізувати себе хоч якось. Тому й щиро дивує: заборонили книжку – і що такого? Але митця збили на шляху, яким він ішов чверть століття, подолавши чимало перешкод, яких сьогодні не існує.

Тому фільм не лише про митця, а й про перешкоди. Не завжди у вигляді державного бюрократично-репресивного апарату. Реалізуватися нині значно простіше. Глядачі, котрі не застали Ульяненка чи не читали його творів, повинні це зрозуміти.

Нарешті – про твори. На «Книжковому Арсеналі» перевидань Олеся Ульяненка не знайти. Це не чиясь зла воля чи спроба стерти культурну пам'ять. На жаль, в Україні склалася така ситуація, коли вихід книжки тісно прив'язаний до живого автора. Є винятки, проте їх дуже небагато. Здавалося, нове життя у книжку здатне вдихнути кіно. Проект «Серафима» за його романом режисерки Марисі Нікітюк представляли три роки тому в Каннах. Писали про короткий метр за іншим твором Ульяненка. Проте їхня доля невідома. Власне, «Ульяненко без цензури» теж довго йшов до свого глядача. Між тим, документальне та художнє кіно не дають забувати про першоджерела, стимулюють перевидання й представлення.

Сестра письменника Валентина під фінал стрічки закидає мистецькому середовищу, мовляв, воно затягнуло її брата й забрало його в родини. Проте він сам обрав свій шлях. Ульяненка забрало у родини як раз не середовище, а обставини, які нормальному розвитку літератури та й культури загалом протистоять і заважають.