От уже сім років щоразу збирався писати огляд телепрограм у День пам’яті 26 квітня — і щороку не міг. Щоразу залишалося відчуття: ні, не те. Щороку цей день навіював спогади про постчорнобильський Київ, про розповіді рідних і знайомих з інших місць. Про розповіді переселенців із Прип'яті, квартири яких у збудованих нашвидкуруч нових будинках зовсім неподалік від мене. І це лише посилювало відчуття: ні, не те.

Те, що я бачив і чув на власні очі тоді, не перетиналося з тим, що я бачив на телеекранах тепер. Ні, не за фактами: всі факти, що про них вели мову, більшою або меншою мірою були давно відомі. За настроєм «чорнобильських» телепрограм, за їхньою емоційністю — або найчастіше відсутністю такої. І це, мабуть, є природним: створювали ці фільми та передачі люди, для яких чорнобильський жах — не їхня історія. Не їхня й не їхніх рідних, не їхньої родинної пам'яті.

Традиційний набір телеменю 26 квітня, власне, завжди мав одну-єдину ваду — він нагадував екранізацію підручника. Саме такими, мабуть, були би програми, якби в Україні існував день пам’яті битви при Синіх Водах. Тільки, на відміну від тієї битви — майже забутої, хоча вона на століття й дотепер визначила європейську, а не євразійсько-ординську сутність України та українців, — в Україні живуть мільйони людей, і зовсім не старих, для яких Чорнобильська катастрофа — то не глава з підручника, а їхня особиста пам’ять. Або їхній особистий біль.

З чого зазвичай складалося традиційне «чорнобильське» телевізійне меню? Зі змалювання причин катастрофи, будівництва саркофагу, його стану й перспектив, технічних подробиць. Аж до малозрозумілих пересічному глядачеві суто технічних деталей.

Ще з документальних фільмів, що змальовували героїзм ліквідаторів, їхню жертовність — так, подеколи із жахливими цифрами, скільки людей — тоді молодих і здорових — залишилися живими сьогодні. Все це було слушно, правильно — от тільки тональність і баланс програм: дуже часто в підсумку залишалося враження, що Чорнобильську катастрофу намагаються змальовувати в тому самому дискурсі, що й «Велику вітчизняну війну»: героїзм, герої, готовність до самопожертви «заради народу» — добре хоч, не дійшло до «можемповторить». Так, бували поодинокі згадки про надзвичайно погане оснащення ліквідаторів і ставлення до них, як до витратного матеріалу — але дуже обережні, ніби між рядків.

А Чорнобильська катастрофа — це передусім трагедія, й героїзм той був вимушеним. Він був похідним від трагедії й відбувався на тлі загальної трагедії, був його невід'ємною частиною.

Були іноземні фільми — про те, як чорнобильська хмара розповзалася Європою, й як про це дізнавалися.

Нарешті, лунали звинувачення на адресу СРСР та КПРС, а також тези про те, що Чорнобильська катастрофа стала сильним поштовхом у боротьбі за незалежність України. На жаль, здебільшого голослівні, бо не розкривали повний причинно-наслідковий ланцюжок.

Було й про секретність. Поверхово, на загальновідомому рівні. Майже не було чітко артикульованих та інтонаційно виділених згадувань, що лікарям було заборонено ставити діагнози, пов’язані з Чорнобилем. А отже й лікували людей від чого завгодно, тільки не від їхніх реальних захворювань. Що, на відміну від Польщі, українцям не радили масово вживати йодовмісні ліки. Що було ще чимало кричущого. Що всі радянські газети дружно закликали боротися з «радіофобією». Власне, не було про неодмінну особливість тоталітарної держави: мало того, що центральна влада засекречувала важливу інформацію замість поширювати її, але й республіканські та місцеві чиновники повідомляли нагору не правду, а те, що їхньому начальству було би приємно почути — і через острах покарання за «нагнітання паніки», й через прагнення приховати власну недбалість. Виходила секретність у квадраті: центральна радянська влада засекречувала те, чого й сама до пуття не знала.

Узагалі, тематичні програми до 26 квітня часто залишали враження сумбурності — бо інформації справді багато, й бажання сказати про все одразу, але по верхах часто перемагало.

Й от — 26 квітня 2021 року. Не можна сказати, що нічого не змінилося. Канал «Україна»: пізнього вечора — серіал «Чорна квітка». Xоча, як на мене, художні фільми в даному разі — це таке, «кинушка про войнушку». СТБ: серіал «Метелики» — може, й на краще, що лише художній серіал: тільки екстрасенсорного погляду на Чорнобильську катастрофу ще не вистачало. «1+1»: не анонсовано нічого. ІCTV: на відміну від більшості каналів, в анонсі є хвилина мовчання — й більше нічого не видно. «Інтер»: анонсовано хвилину мовчання й більше нічого, ніяких спеціальних програм.

День пам’яті на нашому телебаченні перетворився на такий собі «день задля галочки». А невміння згадувати й пам’ятати — то зворотній бік тієї самої медалі, що й російське «побєдобєсіє», перетворення пам’яті на культ. Інша крайність того самого явища — невміння пам’ятати адекватно.

Як і завжди, надія була на «UA: Перший», на Суспільне. Тут спецпрограмами був заповнений цілий день. Але. Детальний анонс у «Детекторі медіа» розповідав про документальний фільм «Розщеплені на атоми» — на сайті каналу стоїть позначка «х/ф». Насправді це документальний фільм. Було позначено хвилину мовчання, слідом за нею про аварію вели мову у «Суспільній студії». Удень та ввечері мав демонструватися документальний фільм «Чорнобиль. Відродження».

І тут знову але. Вирішив я подивитися ввечері, увімкнув дещо із запізненням — реклама. П’ять, десять хвилин — реклама. П’ятнадцять хвилин, двадцять. Оце так День пам’яті! Нарешті на екрані з’явився фільм про дику природу й тваринний світ. Так, пізнавально. Цікаво. От тільки, як на мій погляд, якщо й має цей фільм стосунок до Дня пам’яті — то непрямий. Він — теж для будь-якого дня. Оптимістичний фільм про те, що дикі тварини почуваються в Зоні відчуження хазяями. Ідея авторів — зробити певних конкретних тварин героями й постежити за їхнім життям. Детально про котячу сім’ю, де всі до одного кошенята, багато разів показані крупним планом, урешті-решт гинуть, а мати-кішка залишає зону й знаходить собі домівку в людському домі — оптимістичненько, таке собі «Десять кошенят», і все це під бадьорий закадровий голос.

От тільки постає запитання: чи реально простежити й відзняти пересування котячої сім’ї на дуже великі відстані від літа до зими, коли сніг? Чи реально досить зблизька відзняти пересування одного й того самого дикого вовка протягом тривалого часу? Чи реальним є сюжет: камера показує дуже крупним планом перелякане кошеня, за ці довгі секунди в нього закохатися можна — камера повертається на 180 градусів і крупним планом показує яструба, що от-от влетить у камеру — й потім бадьорий оптимістичний голос повідомляє, що кошеня стало здобиччю. Так, очевидний прийом «вичавити сльозу», але чи реально так відзняти — щоб і яструб не змінив траєкторії, не відвернув, а летів просто на людину, й людина стояла, мов укопана? Іншими словами: чи не постановкою все це було?

Про фільм «Люди Зони» написав Андрій Кокотюха. Від себе додам: вразив винятково млявий темпоритм — повільні, немов ліниві, слова закадрового голосу, довге й повільне, в темпі споглядання, блукання камери навколишніми краєвидами під спокійну, меланхолійну музику, такі ж тягучі інтерв’ю. Просто тобі ідилія, благолєпіє якесь: зовсім не виникало відчуття чогось екстраординарного, катастрофічного— просто звичайна буденність. А дні після катастрофи — це був скажений ритм, паніка, розпач. І, здавалося б, цей ритм назавжди мав би стати акомпанементом до всього, що пов’язане з катастрофою.

Присвячений роковинам катастрофи був і перший блок токшоу «Зворотній відлік». За посиланням можна побачити, хто був гостем — так, шановані люди, експерти у своїй справі, та ще й небайдужі. От тільки випуск цей не віднесеш до вдалих. Й от чому: темою було майбутнє Чорнобильської зони — ой, як же полюбляє наше телебачення всілякі прогнози! Ну, й додайте, що експерт і шанована людина цілком може не відрізняти репліки в токшоу від лекції на тему.

Пролунали й відверто дивні репліки. Про безпечність Зони: «Відвідувачі не отримують смертельної дози — отже, нічого». Або: «Я не відчула, щоби президент Зеленський говорив про це з президентом Макроном», — ішлося про бізнесовий проєкт, які взагалі не є предметом обговорень президентів. Про пожежі в Зоні минулого року: мовляв, пожежі були й у Каліфорнії, й у Португалії, і в Австралії — клімат змінюється, була безсніжна зима. То невже й у Каліфорнії буда безсніжна зима? І навіть в Австралії теж? Та й узагалі, Київ — далеко не Новосибірськ, будь-які довідники повідомляють, що сніжний покрив в Україні — нестійкий, тобто кілька разів за зиму сніг випадає, розтає й висихає. І безсніжна зима була не вперше — але ні, втовкмачений із радянських часів стереотип про «русскую зиму» діє й дотепер.

Усе це повинні були ловити й коригувати модератори. Але навіть на запитання глядача: чи можна використовувати ЧАЕС для відновлення в України ядерної зброї — ані модератори, ані ніхто з гостей не відреагували як на нісенітницю.

Жодного разу не почув категоричного «ні, не так» — зате повсякчас були перервані одне одним репліки, коли до відповідей на запитання так і не доходило. А під самий кінець присутні у студії взагалі втратили контроль над собою й кожен наввипередки вів мову про своє. Про що вели мову? Про прогнози щодо майбутнього чорнобильської Зони. Про заповідну природу, про Зону як майбутній «економічний кластер» і просто-таки магніт для іноземних інвестицій, про Зону як центр зеленої енергетики, про неї ж як чи не головну туристичну принаду України, куди просто-таки натовпи туристів поїдуть. Добре, не дійшло хоча б до курортного потенціалу Зони — а яка ж була би вдячна тема!

Так, наше телебачення полюбляє прогнози — от тільки в даному разі навіть учені дуже обережні й невизначені у прогнозах, бо надто багато різних чинників, зокрема й невідомих або недостатньо досліджених.

Отже, із трьох програм у праймтаймі дві були про сьогодення й одна — про майбутнє. І жодної програми не було про минуле — власне, про пам’ять. На День пам’яті Чорнобильської катастрофи говорити лише або переважно про сьогодення та майбутнє — це те саме, що на День пам’яті жертв Голодоморів говорити про стан та перспективи українського сільського господарства. Акцент на майбутньому — це чудовий спосіб замаскувати відсутність пам’яті.

А відтворити, передати ту атмосферу так ніхто й не зміг, навіть у фільмах. Але ж Чорнобиль — це була величезна психологічна травма. І хто знає: чи минув той посттравматичний синдром? Чи не тому ми так наплювальницьки ставимося до коронавірусу, що «пережили Чорнобиль — переживемо й пандемію»?

Переселенці не просто втратили свої домівки — люди лісу були переселені до лісостепу, де зовсім інші традиції, зовсім інший уклад, зовсім інший погляд на світи. Чи знайшли вони нову батьківщину, чи зріднилися з нею, а чи так і почуваються чужинцями не на своїй землі?

Ми так і не знаємо, скільки людей загинуло внаслідок Чорнобиля — про це й не згадують, ніби загинули — ну й хай собі. Не знаємо навіть порядку. Рік за роком на телебаченні про це й не згадують. А поміж тим, не залишають сумніви: рідні й близькі, які пішли із життя — може, якби не Чорнобиль, вони й сьогодні були би поруч?

Так і немає спроб відтворити те, що відбувалося — на межі божевілля. Люди, що в розпачі не знали, яким чуткам вірити — ще один урок, про який не нагадують: будь-яке замовчування важливої інформації породжує чутки, й вони зовсім не лояльні до влади. Знайомі, що кинулися на дачі за сто кілометрів на південь від Києва — врятувалися! Копирсалися собі в землі — а потім приїхали дозиметристи й виявили, що саме там — пляма, й рівень зараження ще більший, ніж у Києві. Автостанція Полісся, де велика таблиця з розкладом була повністю закрита білим папером, відкритим залишився тільки один напрямок: Київ — Десна. В’їзди до Києва, де слово «Київ» затерто. Дорожні вказівники з вимараною назвою столиці, хоча звернути вже не було куди. Попередження про заборону виїжджати на узбіччя та бічні шляхи — і шлагбауми, шлагбауми.

Так і немає спроб заповнити інформаційні пробіли, що виникли тоді через комуністичний режим.

Чого я так і не побачив за всі ці роки — то це матеріалів, де розпитували б киян та переселенців. Спонукали б їх не рапортувати, що вони робили 26 квітня, а згадувати, що було слідом за тим — що бачили, що відчували. Нарешті, почати вести мову не про факти — давно минулі й здебільшого загальновідомі, а про результати, наслідки. Спонукати на сповіді, а не на доповіді. Адже Чорнобильську катастрофу нині зображують як жахливу мить — тоді як катастрофою було жахливе після. От у чому головний фальш і головна неправда: насправді Чорнобильська катастрофа не була ані миттю, ані кількома тижнями. Вона тягнулася роки.

Ми не вміємо пам’ятати. Далеко не все, що географічно стосується Прип’яті, Чорнобиля та зони відчуження, годиться до Дня пам’яті. Значну частину цього краще було би показувати іншого часу — бодай задля того, аби не складалося враження, що ми згадуємо про ці землі лише раз на рік, до дати — а отже вимушено й нещиро. Валити будь-що докупи, аби слово «Чорнобиль» було — не можна.

Ілюстрація: кадр із фільму «Метелики» / film.ua