«Сови не те, чим вони здаються».

Марк Фрост, Девід Лінч «Твінпікс»

«Дорогі товариші» – так називається нова стрічка класика радянського й російського кіно Андрія (в масмедіа часто вживають іншу форму його імені – Андрон) Кончаловського.

Світова прем’єра стрічки відбулася у вересні минулого року на Венеційському бієнале, де вона отримала Спеціальну відзнаку журі. Щоправда, російські ЗМІ зазначали, що очікували на «Золотого Лева». Також фільм отримав приз за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в Чикаго, США. Стрічка потрапила до шортлиста американської премії «Оскар» та до фіналу британської премії BAFTA, але далі не просунулася.

У Росії ж фільм «Дорогі товариші» став причиною скандалу у зв’язку із врученням національної премії кінокритиків «Білий слон». Ще в березні оголосили, що планується вручити одну з нагород ув’язненому в російській колонії Олексію Навальному за серію публіцистичних фільмів-розслідувань про корупцію у владі. Кончаловський висловив незгоду з таким рішенням кінокритиків та на знак протесту зажадав зняти «Дорогих товаришів» із конкурсу. На позір мотивуючи тим, що він вважає нагородження Навального політичним жестом, що не має стосунку до мистецтва кіно. 

Колізія насправді виглядала смішною, бо сам Кончаловський фільм на здобуття нагороди не висував – згідно з регламентом премії, рішення приймають критики, які на свій розсуд обирають стрічки, що виходили у прокат протягом року. Тож згідно з рішенням більшості з них, «Дорогі товариші» таки визнали найголовнішим фільмом року.

Кончаловський цілком очікувано церемонію вручення проігнорував, що в свою чергу закономірно спричинило чимало глузливих зауважень частини ліберально налаштованих критиків. Менше з тим, для переважної більшості російської кіноспільноти «Дорогі товариші» все ж таки стали головним фільмом минулого року. Зрештою це не дивно, як не викликає подиву й позиція самого режисера. Не завадить нагадати торішню заяву Кончаловського після нагородження «Дорогих товаришів» у Венеції: «Я не думаю, що вони взагалі змогли би зрозуміти хоч щось. Але те, що вони взяли на фестиваль, і те, що картина отримала визнання, – це, звісно, важливо». Що ж такого могли не зрозуміти західні члени журі, критики чи глядачі? Тоді для багатьох ці доволі зверхні слова режисера чомусь стали шоком. Це виглядає мов натяк, але насправді Кончаловський усього двома реченнями розповів, про що він знімав свій новий фільм. Власне, в цій заяві йдеться про позицію та світогляд режисера, яку він неодноразово артикулював у численних інтерв’ю, присвячених не лише «Дорогим товаришам». Проте маємо констатувати цікавий ефект: тема та реальні події, які покладено в основу нового фільму Кончаловського, здатні ввести в оману і глядачів, і критиків. Не лише в Росії чи на Заході, але й у нас.

Тож видається надзвичайно важливим спробувати докладніше розібратися, про що фільм «Дорогі товариші», але спершу варто нагадати деякі подробиці життєвого шляху і творчої біографії Андрона (Андрія) Кончаловського.

Було в батька двоє синів

Ліворуч – Андрон Кончаловський, праворуч – Сергій Міхалков, над ними – Нікіта Міхалков)

Андрон Кончаловський є старшим рідним братом не менш визнаного режисера, актора і вкрай одіозного громадського діяча Нікіти Міхалкова. Андрій Міхалков-Кончаловський (саме так він зазначений у своїх стрічках радянського періоду) й Нікіта Міхалков – сини радянського поета й письменника Сергія Міхалкова, надзвичайно впливового представника радянської еліти, співавтора гімну СРСР в усіх його редакціях, включно з адаптацією вже як гімну Російської Федерації.

Обидва режисери зняли чимало фільмів, які вважаються класикою радянського кіно. Водночас їм наче чарівним чином вдавалося уникати стандартних для радянського кіно тем і не знімати про партійних секретарів, передовиків виробництва чи про боротьбу за виконання планів п’ятирічок. Картини Андрія та Нікіти неодноразово отримували призи радянських та престижних міжнародних кінофестивалів, включно із Венецією та Каннами, а вже після розпаду СРСР «Стомлені сонцем» Нікіти Міхалкова навіть отримав «Оскара».

У роки, які офіційно називали періодом «розвиненого соціалізму», а пізніше вже за перебудови отримали назву «доба застою», обидва режисери вважалися представниками «авторського кінематографа». У середовищі радянської інтелігенції їхні стрічки сприймалися немов ковток свіжого повітря, їх зазвичай переглядали по кілька разів, активно обговорювали, а на нові фільмі завжди чекали з нетерпінням. Без перебільшення тоді обидва Міхалкова мали статус культових персон. У фільмографіях обох були навіть незручні чи небажані для тогочасної влади стрічки. «Рідню» Нікіти Міхалкова майже два роки не випускали в радянський прокат, а «Історію Асі Клячиної, яка кохала, але так і не вийшла заміж» Андрія Міхалкова-Кончаловського взагалі «поклали на полицю» і вона вийшла лише через двадцять років, вже в роки перебудови. Безумовно, це додавало шарму їхньому іміджу, спрацьовуючи на посилення образу представників альтернативи офіційному заідеологізованому кінематографу. Проте, до правди, багато хто з радянських режисерів мав у власних фільмографіях навіть не одну заборонену картину.

У 1980 році несподівано для багатьох Андрій Міхалков-Кончаловський виїхав із СРСР. Спочатку він жив у Франції, а потім переїхав до США і зняв у Голлівуді кілька успішних фільмів. У титрах американських стрічок він уже фігурує як просто Кончаловський. Логічно, адже для американців подвійне прізвище, мабуть, видається надто важким, хоча, за словами режисера, він вирішив скоротити прізвище раніше. Після розпаду СРСР Кончаловський повернувся до Росії, проте, згідно з деякими джерелами, живе на дві країни – в Росії та Італії. Він продовжує знімати на батьківщині й на Заході. До прикладу, його попередня стрічка «Гріх» про Мікеланджело знімалася в Італії, але частково фінансувалася Росією. Нікіта Міхалков увесь час працював у Росії, хоча в його фільмографії є стрічки, зняті коштом західних кінокомпаній, і постановки спільного виробництва.

Поступово у свідомості великої частини пострадянської інтелігенції сформувалися образи двох «братів-антиподів». Андрон Кончаловський – інтелектуал, дуже освічена людина з досвідом життя та успішною кар’єрою на Заході, із дещо, здавалось би, критичним поглядом на історії Росії та СРСР, таке собі начебто втілення образу справжнього, класичного російського інтелігента, майже як Антон Чехов. Натомість Нікіта Міхалков – відвертий русофіл із критичним ставленням до цінностей Заходу, а останніми роками особа, наближена до Путіна. Міхалков неодноразово відзначався публічною демонстрацією прорадянських і навіть монархічно-імперських поглядів, із неодмінною зневагою та презирством до сусідніх держав і, зокрема, відвертою антиукраїнською спрямованістю. Міхалковська «близькість до престолу» стала об’єктом в’їдливих жартів навіть у Росії. Дійшло до того, що до нього пристало іронічне прізвисько «Бєсогон», бо саме так називається його ютуб-канал, де Нікіта Міхалков регулярно ділиться з аудиторією своїми одкровеннями та візіями. Багато хто з колишніх шанувальників його фільмів переконаний, що ціною за близькість до влади стала втрата таланту. Справді, фільми Нікіти Міхалкова останніх років дивитися просто неможливо, виникають навіть підозри у професійній непридатності.

Ліворуч – Нікіта Міхалков, праворуч – Андрон Кончаловський

Натомість Андрон Кончаловський, навіть зважаючи на вже поважний вік, продовжує активно знімати, демонструючи в нових фільмах високий професійний рівень. Протягом останнього десятиліття його стрічки неодноразово брали участь у програмах важливих міжнародних фестивалів та отримували нагороди. Зокрема, Андрон Кончаловський – давній гість та учасник Венеційського Бієнале, де його картини неодноразово отримували призи. Тож і минулого року очевидно фестивальна історія режисера та багаторічні стосунки із Венеційським фестивалем вплинули на рішення журі: добре знайоме ім’я режисера; нова стрічка знята професійно; тема хоч і стосується історії СРСР, але начебто містить критику радянського ладу, а на загальному сучасному фоні протестів у Росії та особливо в Білорусі видається надзвичайно актуальною. 

Історичні події в основі «Дорогих товаришів»

Кадр з фільму Кончаловського «Дорогі товариші»

У стрічці йдеться про трагічні події початку червня 1962 року в місті Новочеркаську неподалік Ростова, де вибухнув стихійний виступ працівників кількох підприємств міста, спричинений суттєвим підвищенням цін на продовольчі товари і, відповідно, рівень життя. До того ж, від населення вимагалося ще й публічно схвалювати й вітати рішення партії та уряду про підвищення цін. Влада блокувала місто за допомогою військових частин і віддала наказ розігнати виступ робітників силою, із застосуванням зброї. В результаті, згідно з різними джерелами, загинуло близько тридцяти людей, а чимало протестувальників отримали вогнепальні поранення. Влада намагалася приховати кількість жертв, тіла загиблих ховали на цвинтарях за містом і переважно в чужих могилах.

Далі почались облави й обшуки, за результатами яких було арештовано понад двісті людей за підозрою в організації та участі в масових заворушеннях. За рішенням судів, сімох було страчено, а понад сто осіб отримали різні терміни ув’язнення. Багато мешканців міста були змушені дати підписку про нерозголошення державної таємниці, із загрозою кримінальної відповідальності у випадку порушення. За часів СРСР інформація про події в Новочеркаську 1962 року була суворо засекреченою, навіть будь-які загадки чи натяки на це могли наразити на небезпеку.

Правда про цей злочин радянської влади стала відомою лише в роки перебудови, а 1996 року президент Російської Федерації Борис Єльцин підписав указ, яким засуджених було реабілітовано.

***

Головна героїня «Дорогих товаришів» – Людмила Сьоміна, завідувачка сектором відділу промисловості Новочеркаського міського комітету КПРС. Вона колишня фронтовичка й переконана сталіністка. На фронті Людмила завагітніла, народила доньку Світлану, але її коханий загинув, тож вона стала матір'ю-одиначкою, яка змушена сама виховувати дитину. Має роман з одруженим чоловіком, першим секретарем Новочеркаського міськкому партії Олегом Логіновим.

У Новочеркаську починаються заворушення, влада збирає термінову нараду за участі урядової комісії з Москви, партактиву міста й області та керівників силових структур. Людмила виступає із гнівною промовою щодо дій учасників масових протестів та заявляє про необхідність виявити всіх причетних до організації заворушень та засудити їх до смертної кари.

У вирі мітингів та кривавого розстрілу демонстрантів зникає дочка Людмили Світлана. До Людмили додому приходить із перевіркою старший уповноважений Новочеркаського КДБ Віктор, з’ясовується, що він уже бачив жінку раніше. У місті оголошено комендантську годину, КДБ та МВС починають шукати учасників та організаторів. Людмила й Віктор разом намагаються знайти Світлану в лікарнях та моргах. Тим часом у Новочеркаську намагаються приховати всі сліди розстрілу, змивають із бруківки кров, а для мешканців міста організовують концерт із танцями. Людмила вбита горем, повертається додому й раптом виявляється, що Світлана жива, вона брала участь у мітингу, але встигла втекти і весь цей час переховувалась у сусідів.

Витоки задуму та режисерська концепція

За словами Кончаловського, трагедією в Новочеркаську він зацікавився вже давно, але важливим поштовхом, щоби почати роботу над фільмом, стало походження його дружини, актриси Юлії Висоцької. Вона народилася в Новочеркаську, має там рідних і близьких, і тому цілком логічно, що саме Юлія Висоцька зіграла головну роль Людмили.

Ліворуч – перший секретар Новочеркаського міськкому КПРС, коханець Людмили, Логінов (Владислав Комаров); праворуч – Людмила Сьоміна (Юлія Висоцька)

Отже, тема фільму видається цілком зрозумілою та прозорою: йдеться про один із жахливих злочинів радянської влади, із застосуванням зброї проти цивільних громадян власної держави, а ще про спробу докласти зусиль, аби заборонити говорити правду про ці криваві події та взагалі стерти пам'ять про них. Проте на пресконференції, яка відбулася після показу картини на Венеційському кінофестивалі, Андрон Кончаловський несподівано для багатьох західних критиків та журналістів (власне, не лише західних) заявив, що вважає ту ситуацією «поганим рішенням Хрущова», а самого Хрущова «не дуже розумною людиною, звичайним селянином». Коментуючи «добу відлиги», Кончаловський говорив про необхідність дефіциту в усьому, включаючи свободу, адже за умов абсолютної свободи й без дефіциту людина «втрачає людські риси». І подібні напрочуд суголосні думки надибуємо в Кончаловського ще до роботи над фільмом «Дорогі товариші», наприклад, у 2016 році, після виходу його картини «Рай» (2016) він заявив, що мати права можуть лише ті, хто виконує обов’язки, і що права людини – це «химера і помилковий рух європейської цивілізації».

У багатьох інтерв’ю, які режисер давав різним, переважно російським засобам масової інформації, ще до остаточного завершення роботи над «Дорогими товаришами», а згодом і після прем’єри, Кончаловський неодноразово підкреслював, що це фільм у першу чергу про «радянських людей, які будували комунізм», навіть більше – «про сталінізм». У великій розмові з російським письменником Дмитром Биковим для його ютуб-проєкту «ЖЗЛ» (абревіатура розшифровується російською як «Жалкая Замена Литературы») Кончаловський озвучив ще одну мету, яку ставив перед собою в роботі над «Дорогими товаришами». За його словами, розстріл людей у Новочеркаську «повісили» на армію, а насправді ж стріляли виключно снайпери, тобто спеціальний підрозділ КДБ. На думку Кончаловського, армію таким чином «оббрехали» й він хотів відновити справедливість та розповісти правду.

Поза сумнівами, як професійний режисер, Кончаловський ретельно працював над темою, цілком імовірно, отримав можливість ознайомитися з невідомими раніше чи навіть засекреченими документами. За його ж словами – у діалогах фільму використані без особливих купюр цілі уривки текстів зі стенограм урядових засідань. Крім того, консультантом на «Дорогих товаришах» був помічник головного військового прокурора Юрій Баграєв, який у червні 1992 року керував слідчою групою зі з’ясування причин та обставин загибелі людей у Новочеркаську в 1962 році. Очевидно, надихаючись завданням «відбілити честь армії», режисер і водночас співавтор сценарію вводить у фільм сцену, коли у відповідь на наказ представника урядової комісії, члена Президії ЦК КПРС Фрола Козлова звучить смілива репліка командуючого військами Північнокавказького військового округу, генерала Ісси Плієва: «Армія, згідно з конституцією, не може стріляти в народ. Призначення армії захищати країну від зовнішнього ворога».

Кадр із фільму «Дорогі товариші»,  виступ генерала Плієва (Олег Цветанович)

От тільки цікава деталь: на момент трагічних подій у Новочеркаську 1962 року в СРСР діяла так звана сталінська конституція 1936 року. У тексті цього документа відсутні згадані положення, які в кадрі озвучив генерал Плієв. Ні про призначення армії, ні про неправомірність чи правомірність застосування зброї проти власного народу. Хрущов справді планував прийняти нову конституцію СРСР і на початку 1962 року розпочала роботу комісія з розробки та розгляду пропозицій для нової редакції основного документа, але до прийняття її було ще надто далеко. Власне, нова конституція СРСР з’явиться лише 1977 року, вже за Брежнєва.

До правди, таки не всі військові схвалювали наказ застосувати зброю проти народу. У багатьох джерелах знаходимо інформацію, що генерал Матвій Шапошников, учасник війни, Герой Радянського Союзу, кавалер багатьох орденів та медалей, відмовився виконувати цей наказ. Шапошников був заступником командуючого округом і його одразу зняли з посади й відправили у відставку, також виключили з лав КПРС. Навіть відкрили проти нього кримінальну справу за звинувачуванням у антирадянській пропаганді, хоча за кілька років слідство таки припинили і справу закрили, зваживши на заслуги генерала. Проте аж до перебудови Шапошников фактично перебував в опалі і його реабілітували лише в 1988 році. 

Що ж до генерала Ісси Плієва, то він незабаром отримав підвищення і дуже відповідальну посаду: під час Карибської кризи командував групою радянських військ на Кубі. На цю неточність звернули увагу і в рецензії на картину в «Новой газете», хоча фільм оцінили загалом позитивно, очевидно вважаючи таку деталь дрібницею. Ця неточність виглядає, м’яко кажучи, досить дивною. Особливо зважаючи на розповідь режисера про прискіпливу роботу з архівними документами.

Насправді схоже, що ця сцена введена в картину цілком свідомо, враховуючи озвучене режисером завдання повернути честь армії й у формі, щоб це було зрозуміло західним глядачам. Репліка генерала Плієва більше нагадує епізод з американського фільму, де герої – посадові особи чи військові – часто апелюють до конституції держави. Кончаловський має досвід роботи в американському кіно й добре знається на тому, як правильно вибудувати діалог та посилити сприйняття глядачів відповідно до певних західних стандартів. Очевидна деталь задля того, щоб суттєво посилити експортну складову стрічки.

Щодо питання репутації армії взагалі, то, можливо, військові в Новочеркаську дійсно стріляли таки виключно у повітря, як стверджує в інтерв’ю Кончаловський. Проте навіть цей факт аж ніяк не заперечує участі військ у придушенні протесту, хоча б у блокуванні міста. До того ж, заворушення в Новочеркаську – далеко не перший випадок масових виступів, які відбувалися в ті роки, і в багатьох випадках для «наведення порядку» влада використовувала армійські частини, хоча розправа в Новочеркаську, безумовно, виокремлюється як найбільш жорстока та найкривавіша. Варто згадати події останніх років існування СРСР: в Алма-Аті в 1986-му, Тбілісі в 1989-му, Баку та Душанбе в 1990-му, Вільнюсі та Ризі в 1991-му. В усіх цих випадках були задіяні підрозділи збройних сил СРСР і зафіксовано застосування зброї та жертви серед цивільного населення.

Ще одна цікава деталь: Кончаловський неодноразово заявляв, що не хотів, аби його фільм сприймався в контексті подій сьогодення, асоціювався із протестами в Росії чи Білорусі. Він зазначав, що менше за все його в мистецтві цікавить поточна політика, а більше хвилюють архетипи та узагальнення. Проте водночас він дивним чином суперечить своїм же заявам та охоче ділиться розлогими роздумами (до речі, не лише у згаданій розмові із Биковим), вбачаючи паралелі з Україною. Він вважає: на Майдані сталося те саме, що і в Новочеркаську, дослівно: «Стріляли одні, повісили все на інших».

Напрочуд «цікаві асоціації», адже на Майдані військових підрозділів не було. На багатьох архівних кадрах чітко видно людей у формі, які стріляли у протестуючих. Хто ці, на його думку, «одні», винні у загибелі людей, чи на кого «інших» буцім переклали відповідальність за це, він не конкретизує. Ці власні рефлексії Кончаловський виголошує з багатозначним виглядом, наче істина відома лише йому.

Насправді схоже, він у такій, свідомо дещо непроговорений спосіб просто повторює відомі та вже затерті тези російської пропаганди, про якихось загадкових «грузинських», чи «литовських» снайперів на Майдані. До того ж, взагалі події на Майдані та війни на сході України Андрон Кончаловський неодноразово називав «трагічною помилкою українського народу», підтримуючи політику Путіна та анексію Криму, який «історично є частиною Росії».

Відтворені на екрані епохи 1960-х

Кадр із фільму «Дорогі товариші»

В одному з інтерв’ю режисер розповів, що поставив собі за мету «скрупульозно відтворити епоху 1960-х». Отже Кончаловський збирався зняти реалістичну картину, задля цього використано чорно-біле зображення і традиційний для радянського кіно тих часів формат кадру 4:3.

Масові заворушення, розстріл демонстрантів, а потім спроби влади запобігти розголосу інформації подано виважено і водночас масштабно: блокада Новочеркаська кордоном військ, щоб ніхто не міг виїхати чи потрапити в місто; обмеження телефонного зв'язку, аби не допустити витоку інформації (схожі методи влада застосувала й під час аварії на ЧАЕС у 1986 році); підписка про нерозголошення державної таємниці під страхом кримінальної відповідальності для працівників медичних установ; поховання вбитих за містом у чужих могилах (так само потайки влада ховала загиблих після Куренівського потопу в Києві у 1961 році). Врешті-решт, заміна дорожнього покриття на площі перед міськкомом партії – в ті дні була страшенна спека і кров розстріляних запеклася на асфальті так, що не змивалася водою з пожежних шлангів. Тому наказали перестелити асфальт.

Детально показані також дії КДБ, спрямовані на ідентифікацію учасників мітингів за фото, пошуки й арешти цих людей за місцем проживання, введення жорсткої комендантської години ввечері тощо.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», співробітники КДБ ідентифікують учасників заворушень.

Детально відтворено на екрані побут радянських людей, наприклад, черги в магазинах, спецрозподільник дефіцитних продуктів для партійної еліти. Загалом складається враження реалістичності атмосфери і правди в кожному кадрі, пов’язаному із повсякденним життям тих років. Безумовно на довіру спрацьовує й той факт, що режисер сам добре знає та пам’ятає ті часи. Проте, якщо уважно придивитися, деякі деталі все ж викликають запитання. Ось в одному з початкових епізодів фільму Людмила купує у спецрозподільнику дефіцитні продукти. Продавчиня цікавиться, чи Людмила братиме глазуровані сирки, та радісно відповідає «так», бо донька їх любить. Ну, напевно, глазуровані сирки виробляли в СРСР у ті роки і ймовірно десь на безмежних просторах країни вони таки продавалися. Спроби знайти свідчення чи згадки про такі глазуровані в шоколаді сирки у Києві, столиці союзної республіки, результатів не дали. Не вдалося знайти тих, хто пам’ятав би таку продукцію не лише в Україні, а й в Казахстані. Ні на початку 1960-х, ні наприкінці 1970-х, чи навіть першій половині 1980-х. Ну, цілком можливо, що варто було би провести значно ґрунтовніше дослідження з цього питання.

Ще один епізод: знесилена після пошуків доньки Людмила повертається додому. На кухні сидить її батько, проста людина, на столі – пляшка угорського бальзаму «Унікум», одного з національних угорських напоїв, що виробляється давно і в ті роки теж. Варто відзначити, що це доволі специфічний напій, а радянський народ не мав традицій споживання напоїв на кшталт бальзамів чи гірких лікерів, особливо в ті часи. Навряд чи такі навички мала навіть партійна еліта. Тож і експорт «Унікуму» до СРСР міг бути реальним та навряд чи раціональним, зважаючи на звички та смаки населення.

Варто також нагадати, що в СРСР існувала певна система забезпечення населення і відповідно цьому територія поділялась на певні зони, які мали категорії. Наприклад, Київ як столиця союзною республіки мав другу категорію постачання. Відповідно – Новочеркаськ, який не був навіть обласним центром, напевно, мав третю категорію. Тож наявність глазурованих сирків чи імпортного бальзаму навіть у спецрозподільнику міста третьої категорії викликає певні сумніви. Проте цілком імовірно, що ці та інші дефіцитні продукти було реально придбати у спецрозподільниках Москви. Врешті-решт, можемо погодитися із цим, але варто звернути увагу на інші деталі.

Деякі умови побутового життя Людмили теж викликають запитання. Зрозуміло, що вона працівник міськкому і має набагато більші можливості, ніж прості робітники. Цілком імовірно, що вона отримала окрему квартиру та змогла накопичити достатньо грошей, щоби придбати більш-менш пристойні меблі, які теж були в дефіциті. Але телевізор у квартирі! На ті часи телевізор вважався предметом розкоші навіть для начальників її рангу, та ще й коштував дуже дорого. Хай там як, можемо припустити, що вдалося їй придбати ще й телевізор, але дошка для прасування однозначно викликає подив. До прикладу, дошок для прасування не було в київських квартирах навіть до початку 1990-х, навіть у більш заможних родинах. Прасували зазвичай на столі, підклавши якусь цупку тканину або ковдру, часом навіть прасували на підлозі. Ймовірно, в «мажорних» домівках партійної еліти вищого ешелону Москви, до яких належить і Кончаловський, можна було побачити й дошки для прасування. Проте не зле нагадати, що у фільмі дія відбувається у глибоко провінційному Новочеркаську, місті третьої категорії.

Ще деталь – у «Дорогих товаришах» не надто багато уваги приділено сусідам Людмили, вона комунікує з ними всього кілька раз і дуже коротко. Цього вистачає для висновку, що вони, непевне, працюють на одному з підприємств міста, робітники яких взяли участь у мітингу. На підтвердження – у фільмі є сцена арешту одного із сусідів співробітниками КДБ (чи МВС) просто на очах Людмили. Варто нагадати, що переважна кількість простих радянських людей у ті роки мешкали у комунальних квартирах. Відповідальних партійних працівників, до яких за посадою у міськкомі належить і Людмила, селили в окремих будинках, якщо йдеться про окремі квартири. Отже, сусідами Людмили могли бути виключно такі ж партпрацівники, якісь начальники, або в крайньому разі заслужені представники радянської інтелігенції. Такі сусіди не могли брати участь у заворушеннях «антирадянського» спрямування. Тож образи сусідів, начебто «простих людей», хоч вони подані коротко і доволі умовно, теж викликають сумніви щодо їх реалістичності та відповідності епосі.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», на кухні у квартирі Людмили (ліворуч)

Ще один епізод: із початком заворушень до Новочеркаська поспішає вище начальство – перший секретар обкому КПРС, тобто їдуть з обласного центру, Ростова. На зустріч начальнику вирушає міський партактив, включно із Людмилою. На трасі бачимо колону машин із Ростова, серед інших автомобілів бачимо «чайку». Із діалогу Людмили з колегами дізнаємося, що саме в ній їде перший секретар обкому. Ось і чергове запитання: річ у тому, що «чайка» на ті часи була виключно елітним автомобілем, чимось на кшталт радянського лімузину. В дні головних державних свят на «чайці» на Червону площу у Москві виїздив головнокомандуючий, аби урочисто прийняти парад. На «чайках» возили членів Політбюро ЦК КПРС та високих закордонних гостей. Одна чи дві «чайки» могли бути і в гаражах перших секретарів союзних республік. Проте перші секретарі обласних комітетів партії зазвичай мали у своєму розпорядженні «волгу» (ГАЗ-21), що теж на ті часи вважалася поважним автомобілем, яким користувалися вищі державні службовці та партійне керівництво. Приватних «волг» було мало, хіба за вже якісь аж надто видатні заслуги. Але й на «волзі» перші секретарі обкомів їздили хіба в межах підпорядкованого їм міста або виїжджали не надто далеко від нього. Зважаючи на стан доріг для робочих поїздок по області, «волга» була не надто придатною і навіть перші секретарі обкому здебільшого у цих цілях користувалися так званими «бобиками». Певні сумніви є й щодо службової чорної «волги» іншого головного герой картини – Віктора, спеціального уповноваженого управління КДБ у Новочеркаську. Аж надто шикарний автомобіль для провінційного містечка, навіть для місцевого начальника КДБ.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», колонна машин, які прямують із Ростова до Новочеркаська, в «чайці» – перший секретар обкому

Запитання викликають також деякі слова чи висловлювання у діалогах персонажів. Наприклад, донька головної героїні Світлана сперечається з мамою про Сталіна. Світлана називає його «диктатором». Насправді в тогочасному суспільному дискурсі цього слова в оцінці внутрішньої політики Сталіна всіляко уникали. Користувалися саме поширеним поняття «культу особистості», проголошеному Хрущовим на ХХ з’їзді партії, й у порівнянні з роками правління Сталіна це справді звучало як різка критика. Відвертих означень на кшталт «авторитаризм» чи «тоталітарний режим» все одно не вживали. В самому понятті «культу особи», таким чином, ішлося про тимчасове і, безперечно, помилкове відхилення від цілком правильного ленінського курсу і ні в якому разі не сприймалося як осуд усієї системи. Слово ж «диктатура» не мало відверто негативних конотацій і досить часто вживалося у означенні позитивних явищ. Найбільш промовистий та розповсюджений приклад такого «позиву» – словосполучення  «диктатура пролетаріату».

Логіка вчинків персонажів

Попри декларовану Кончаловським мету детально відтворити атмосферу й події та розповісти правду, всі події у фільмі, які відбуваються після розстрілу демонстрантів, швидко втрачають ознаки реалістичності. Людмила хвилюється за свою доньку, яка очевидно таки пішла на мітинг, але не повернулась додому. У їхньому помешканні з’являється Віктор, представник КДБ, який шукає організаторів та активних учасників заворушень. Віктор цікавиться, де зараз донька Людмили, очевидно, небезпідставно підозрюючи, особливо враховуючи одну з попередніх сцен, де в міському відділі КДБ Віктор із іншими співробітниками намагаються ідентифікувати за попередню відзнятими фотографіями учасників мітингу. Чоловік згадує, що бачив Людмилу раніше, на відпочинку в санаторії. Можливі підозри вгамовуються ще й фактами, що вона фронтовичка і працівник міськкому. От наче для працівника міського КДБ новина, що в цій квартирі мешкає відповідальний партійний працівник, а він завітав випадково, майже навмання. Проте це все дрібниці, адже головне в цій сцені – працівник КДБ бачить, що перед ним приваблива жінка. Схоже, це останній та найголовніший аргумент, який остаточно переконує в її лояльності.

Далі події у фільмі стрімко розгортаються й починають набувати ознак казки під гаслом «світ не без добрих людей». Людмила без результатів намагається шукати зниклу доньку в лікарні та морзі. Від знайомої лікарки дізнається про підписки про нерозголошення, які «органи» беруть у медперсоналу, і про те, що одну з медсестер одразу забрали після наївного зізнання про участь у мітингу на площі. Людмила вирушає до моргу, працівник якого майже одразу пускає її всередину, наче з нього не брали таку ж підписку. Ну, не забуваймо, йдеться саме про «добрих людей». У морзі доньки немає.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», спеціальний уповноважений УКДБ Віктор  (Андрій Гусєв) бере підписку про нерозголошення державної таємниці у працівниці лікарні

Далі – більше. Старший оперуповноважений КДБ несподівано починає співчувати Людмилі й теж переймається долею її доньки. Віктор запросто повідомляє Людмилі секретну інформацію, яка, не забуваймо, вже є державною таємницею (!), що вбитих ховають за містом у чужих могилах. А потім навіть пропонує свою допомогу в пошуках! Тобто відповідальний працівник КДБ, та ще й начальник місцевого рівня, не просто ризикує кар’єрою, на кону вже його подальша доля та власна свобода. Віктор запросто нехтує усім, аби допомогти жінці, яку він бачить вдруге чи, там, втретє в житті й не надто довго, й, за великим рахунком, про неї не так вже й багато знає.

Цікаво, що у фільмі не йдеться про раптові, непереборні і бурхливі почуття. Скажімо, ось раптом закохався з першого погляду і вирішив покласти на кін усе, аби їй допомогти. Ні, радше йдеться про те, що Віктор трохи їй симпатизує. Тобто це вже навіть не казка «про добрих людей», а якась балада про лицаря під гаслом «навіть серед грізних працівників КДБ можна зустріти чуйних людей, здатних на співчуття і готових одразу прийти на допомогу». Віктор не вагаючись кидає все: нагальну й важливу «державну роботу» з пошуку «антирадянських елементів» – і вирушає разом із Людмилою  на своїй службовій чорні «волзі» за місто, аби знайти місця таємних поховань загиблих. Він використовує не лише службовий автомобіль, казенне пальне, а й службову посвідку грізної «контори». І все це в особливих умов оголошеного надзвичайного стану. Увесь означений набір здійснених ним порушень, безсумнівно, «тягне» на вищу міру покарання.

На службовій «волзі» вони намагаються перетнути кордон, який охороняються військові, їх затримують. Раптом виявляється, що для перетину кордону й виїзду за місто недостатньої «чарівної» посвідки КДБ й потрібна ще якась додаткова перепустка. Дивно, але старший оперуповноважений КДБ як представник головної силової структури країни чомусь про це ні сном, ні духом не відає. Військові доправляють Людмилу та Віктора до окремих камер, проте зранку їх обох звільняють. Тобто трибунал уже загрожує офіцеру, який їх затримав, бо вони не мали потрібних документів, але відпустив, таким чином здійснивши порушення статуту в умовах надзвичайного стану.

Людмилі звільнення Віктор пояснює, мовляв, відпустили, бо в «армії теж є люди», й далі довірливо ділиться сокровенними думками про нелюбов  військових до кадебістів і навіть визнає справедливість такого ставлення «насправді є за що» (дослівно). Отже знову зустріч із «добрими людьми», тепер уже військовими, та ще й черговий і вже зовсім не тонкий натяк на благородність військових, бо в режисера мета – «відстояти честь армії».

Віктор та Людмила знаходять сільського міліціонера, свідка таємних поховань вбитих у Новочеркаську на місцевому цвинтарі. Віктор своїм авторитетом та посвідкою змушує сільського міліціонера показати місце поховання. Міліціонер дуже наляканий, адже теж давав підписку й розголошення йому також загрожує позбавленням волі. Але він теж «добра людина», його переконує аргумент, що мати шукає зниклу доньку, а ще він, звісно, одразу повірив у чесне слово іншої «доброї людини», Віктора, який пообіцяв: «Ми нікому про це не розкажемо». На сільському цвинтарі, де таємно поховали вбитих у Новочеркаську, міліціонер за описом та фото Світлани підтверджує, що її поховано саме тут. Людмила у відчаї намагається розрити могилу руками, але Віктор силою забирає її з цвинтаря, й вони їдуть назад до міста.

У багатьох інтерв’ю про фільм «Дорогі товариші» Кончаловський говорив, що це історія звичайної ідейної партійної працівниці, яка несподівано стає учасницею реальних трагічних подій, і це спричиняє переоцінку її власних поглядів. Тож цей момент у стрічці варто розглянути докладніше. Переоцінка в Людмили стається на зворотному шляху до міста й, очевидно, саме ця сцена, за задумом режисера, є кульмінацією стрічки. Людмила у вкрай пригніченому стані, на цвинтарі в неї стався нервовий зрив, тож Віктор намагається якось її заспокоїти. Тому дістає із бардачка «волги»… пляшку горілки з етикеткою «Московська» та пропонує їй випити. Зрозуміло, що склянок і закуски немає, тому випити можна лише з пляшки, або, як кажуть у народі, «з горла». Нагадаємо, що події відбуваються в перші дні червня, надворі сильна спека. За таких умов горілка, яка довгий час лежала в бардачку автомобіля, не просто тепла, а перетворилася на напій, який доволі непросто вживати, та ще й із пляшки. Щонайменше – одразу має знудити.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», ліворуч Людмила (Юлія Висоцька), праворуч Віктор (Андрій Гусєв)

Проте Людмила випиває, ну хіба трохи кривиться. До пляшки трохи прикладається й Віктор, хоча він за кермом. Людмила випиває ще і… раптом починає співати бадьорий марш із популярного радянського фільму «Весна» (режисер – Григорій Александров). Віктор підспівує. Фрагмент цієї пісні вже звучав у фільмі раніше – у квартирі Людмили, фільм демонструвався по телебаченню. Сумніви щодо природності цієї сцени виникли навіть в автора загалом схвальної і вже згаданої рецензії в «Новой газете».

Пережитий стрес і горілка розв’язують Людмилі язика, й вона виголошує просто «крамольний» як для ідейної радянської людини та партійного працівника, надзвичайно сміливий і гнівний монолог про злочинний КДБ, який у відповіді за вбивство людей. Під час втечі з оточеного натовпом міськкому партій Людмила якраз зіштовхнулася віч-на-віч зі снайпером у цивільному. Тож виглядає, що вона таки знає, про що говорить! Щоправда, не надто зрозуміло, чому вона вирішила, що це снайпер «від КДБ»?

У своєму гнівному та викривальному монолозі з уст Людмили звучить слово «гебня». Це теж викликає сумніви, адже цей термін стали вживати вже значно пізніше, після перебудови, якщо взагалі не на початку 1990-х. Як і репліка генерала Плієва про конституцію, епізод із питтям горілки в машині, схоже, теж знятий із певним розрахунком на західного глядача, адже розпивання горілки вже давно є одним із неодмінних атрибутів образу росіянина на екрані.

Фільм Кончаловського – антирадянський?

Кадр із фільму «Дорогі товариші», протестувальники штурмують будівлю Новочеркаського міськкому партії.

Після виходу «Дорогих товаришів» у кінотеатрах Росії багато хто з критиків назвав фільм антирадянським. Цікаво, що оцінка майже одностайна – від прорадянських до так званих ліберально налаштованих. Наприклад, у рецензії Єгора Белікова подається доволі неоднозначний образ Кончаловського, який, на його думку, є «породженням радянського ладу, його дорогим товаришем і його ж відщепенцем», який, з одного боку, син автора гімну СРСР, з іншого – «вічно відчував гоніння з боку влади і за першої нагоди поїхав знімати за кордон».

Кончаловський подається майже дисидентом, хоча насправді ніяких вічних гонінь не було. Так, була картина «на полиці», можливо, відхиляли якісь задуми, як і багатьох режисерів, проте знімав він регулярно. Коли в Кончаловського виникло бажання виїхати з СРСР, то він чарівним чином отримав таку можливість. Спокійнісінько жив за кордоном, маючи право будь-коли приїхати в СРСР і знову виїхати, його не позбавили звання чи радянського громадянства й у радянській пресі не було голосних кампаній про «зрадника батьківщини». Дивовижний привілей, адже далебі не кожний митець мав можливість так просто виїхати на постійне місце проживання за кордоном і навряд чи можна пригадати ще якусь публічну персону в той період, хто отримував такий дозвіл.

Та імідж Кончаловського як начебто «мудрого і прогресивного інтелігента» все одно спрацьовує й продовжує зачаровувати. Щоправда, нікуди не подітися, змушені констатувати – режисер у своїх інтерв’ю демонструє лояльну позицію режиму Путіна. До речі, сам Кончаловський дистанціюється від ліберальних поглядів. Наприклад, у вже згаданому інтерв’ю Дмитру Бикову режисер свого колегу, Андрія Смирнова, означив як ліберала з іншими, протилежними поглядами та позицією. Отже себе він лібералом не вважає.

Кончаловський, звісно, засуджує розстріл беззбройних людей, проте водночас починає розлого філософствувати на тему природи влади, таким чином виправдовуючи її дії: «Головне завдання влади – її утримати. Оскільки будь-яке суспільство, і демократичне також, – це влада одного класу над іншим, це відбувається не тільки в Радянському Союзі, але й у Франції, і в Англії, і в усіх інших країнах. Те, що зараз відбувається в Америці, – це приховане, але те саме».

Про яку класову боротьбу йдеться, адже в 1962 році в СРСР офіційно було побудоване безкласове суспільство? Спроби одразу вдаватися до порівняння СССР із західними країнами нагадують відомий прийом радянської пропаганди, мало не часів холодної війни. На закиди про порушення прав людини в СССР чи згадок про політв’язнів радянської системи неодмінно звучала відповідь: «А в США хіба краще? Там же білі колонізатори винищили корінне населення, а ще чорношкірих лінчують!»

Важливо зазначити: «Дорогі товариші» профінансовані Міністерством культури РФ (трохи менше половини кошторису), другу частину грошей виділив олігарх Алішер Усманов, який вважається в Росії благодійником та меценатом, активно підтримує кіно та не вперше співпрацює і фінансово підтримує проєкти Андрона Кончаловського. Алішера Усманова також вважають наближеним до президента Росії.

Стрічку «Дорогі товариші» офіційно висунули від Росії на здобуття «Оскара». Як ми пам’ятаємо, Володимир Путін назвав розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Нагадаємо, про офіційну державну доктрину про Росію як спадкоємицю СРСР.

Кончаловський у різних інтерв’ю неодноразово говорив про бажання розібратися у причинах трагедії в Новочеркаську. Зрештою все звелося до звинувачень Микити Хрущова, членів Політбюро чи спецпідрозділу снайперів КДБ. Без згадки про головне. Цікаво, що тут режисер, який любить узагальнення, якраз узагальнень намагався уникати. Тому ніде він не згадує про головне – радянську систему, яка є головною причиною цієї та багатьох інших трагічних подій.

Від російської влади критики «Дорогих товаришів» не зафіксовано, жодних зауважень на кшталт «спотворення радянської дійсності», і це насправді показово. Сам Кончаловський на закиди щодо антирадянщини заявляє, що він російська й радянська людина, яка вірить у Бога. Тож чи варто вважати, що режисер, який вважає себе радянською людиною, раптом несвідомо зняв антирадянський фільм? Аж ніяк, зважаючи на його справді високий професійний рівень та досвід роботи в кіно. 

Відомий філософ і наш земляк Микола Бердяєв у свої праці «Витоки і сенс російського комунізму» означив російський комунізм як «трансформацію і деформацію старої російської ідеї месіанства». Ця ідея месіанства відтворюється в різних варіаціях у виступах «бісогона» Нікіти Міхалкова, тезах про «глибинний народ» Владислава Суркова чи в маніфестах театрального режисера Костянтина Богомолова та філософа і головного ідеолога «євразійства» Олександра Дугіна, які всерйоз заявлять вже про історичну місію Росії «врятувати від повного занепаду Європейську цивілізацію».

Погляди Кончаловського не відрізняються від позиції згаданих персон, хіба Андрій Сергійович часом вміє висловлюватися у лайт-форматі (тобто трохи пом’якшеному), що відповідає вже давно усталеному іміджу «справжнього російського інтелігента», із древнім родоводом та ще й певним лоском, набутим за роки життя на Заході. Ну, часом може трохи покритикувати російські порядки, водночас не забуваючи за будь-якої нагоди сварити західні цінності та філософствувати про різницю західних та східних традицій і ментальності, але при тому все одно фактично обстоюючи відомі й набридлі одкровення про «особливий шлях» Росії. Для них усіх, як і в офіційному державному російському дискурсі, поняття «радянський» і «російський» уже давно тотожні.

Головне для Кончаловського – саме переконання його персонажів, «дорогих товаришів», їхня ірраціональна віра в світлі ідеали комунізму, й тому він цілком відверто зізнається в симпатії до них. Зрештою, це відображено в назві картини, без натяків на сумну іронію чи гіркоту.

Кадр із фільму «Дорогі товариші», Людмила та її донька Світлана на даху будинку у фіналі стрічки

На фінальних титрах «Дорогих товаришів» втретє у фільмі звучить «Весняний марш» (з фільму Григорія Александрова «Весна»), але тепер у повній версії, таким чином перетворюючись на лейтмотив стрічки й водночас промовисту ілюстрацію режисерської концепції. Невелика, але надзвичайно важлива деталь: композитор – Ісаак Дунаєвський, автор тексту пісні – Сергій Міхалков.