Олег Чорний, Matrix
12:19
Вівторок, 6 Квітня 2021

Втрачений рай: про фільм «Антон і червона химера»

2 126
Втрачений рай: про фільм «Антон і червона химера»
У березні цьогоріч вийшов довгоочікуваний фільм “Антон і червона химера” грузинського режисера Зази Урушадзе. Ця картина стала останньою його роботою. Торік у грудні, ще до виходу стрічки в прокат, режисер раптово помер від серцевого нападу.

На картину чекали ще торік, але через пандемію й карантинні обмеження прем’єру вирішили перенести. Однак зараз фільмові знову не поталанило: почалася нова хвиля коронавірусу, більшість областей України, а разом із ними і столиця, опинилися в червоній зоні, кінотеатри закрили. Сподіваємося, що незабаром кінотеатри відновлять роботу, а фільм вийде також і на онлайн-платформах.

Напевно, багато хто з глядачів пригадає одну з попередніх робіт Урушадзе – грузинсько-естонську картину “Мандарини” (2013). Стрічка здобула багато схвальних відгуків у міжнародній пресі, низку призів міжнародних кінофестивалів, а ще – престижні номінації на нагороди “Оскар” та ”Золотий Глобус” у розділі “Найкращий фільм іноземною мовою”.

Цікаво, що, як і в “Мандаринах”, режисер знову звернувся до теми втраченого раю. У “Мандаринах” дія відбувається в естонській колонії в Абхазії, мирне життя якої зруйноване війною 1992-1993 років, а в стрічці “Антон і червона химера” – у поселенні німецьких колоністів на Півдні України на тлі кривавої Громадянської війни 1919 року. У цьому поселенні поряд мешкають німецька та єврейська родини. Їх об’єднує важка праця на землі та бажання забезпечити добробут власним сім’ям. У них давно склалися добросусідські стосунки, вони допомагають у разі потреби одне одному.

У ширшому сенсі – обидві історії про взаємне й гармонійне співіснування різних культур, якому не здатна завадити різниця у віросповіданні й етнічних традиціях. В обох картинах збудований героями рай знищується втручанням зовнішнього чинника – війни, що принесена зовнішньою силою. У “Мандаринах” показано, як збройні сили Росії інспірують конфлікт між грузинами та абхазами, в “Антон та червона химера” злою силою є фанатики-більшовики на чолі з Троцьким. Також в обох стрічках війна забирає рідних та близьких головних героїв, повністю змінюючи їхнє життя.

Надзвичайно важливо, що “Антон і червона химера” є першим українським фільмом, де йдеться про німецьких колоністів в Україні. Мабуть, багато співгромадян нічого не чули про доволі численні німецькі колонії, що були в Україні, згідно з різними джерелами, ще з Х століття. Німецькі поселення були майже в усіх регіонах, але найбільше – на Півдні України, значною мірою вплинувши на розвиток та формування господарських і культурних особливостей тих місць.

Із початком Громадянської війни багато родин українських німців вимушено повернулися на історичну батьківщину. Багато з тих, хто все-таки залишився, загинули чи після встановлення радянської влади зазнали масового розкуркулення та депортацій до Сибіру та Середньої Азії. Крім примусового переселення, влада почала ще й насильницьку асиміляцію, забороняючи дотримуватися традицій та розвивати культуру. Після смерті Сталіна німецьких колоністів частково реабілітували, але не відновили повністю в правах, зокрема їм не дозволили повернутися в рідні краї. Водночас у місцях переселення вже народилися їхні діти та онуки. Звичайно, радянська влада доклала зусиль, аби ці історії не набули розголосу. Після розпаду СРСР багато нащадків німецьких колоністів репатріювалися до Німеччини.

На Півдні України, де були численні поселення, залишилися лише сліди колись заможних господарств і садиб, де мешкали сотні тисяч українських німців. Нині в Україні нараховується трохи більше як тридцять тисяч осіб, які ідентифікують себе етнічними німцями.

Як і “Мандарини”, стрічка “Антон і червона химера” є копродукцією кількох країн – України і Грузії за підтримки кінематографічних інституцій Литви та Польщі. Фільм переважно знятий на Півдні України – на Одещині та Херсонщині, саме там, де були німецькі поселення.

Попри драматичні події, “Антон і червона химера” – це ще й дуже світлий і людяний фільм про дружбу німецького хлопчика Антона і єврейського хлопчика Яші, відданість якій герої зберегли, не зважаючи на роки тяжких випробувань.

Німецькі колоністи намагалися чинити опір червоним. У цьому протистоянні гине батько Антона, його старший брат та дядько-священник. Мати вивозить Антона із сестрою до Німеччини завдяки батькові Яші, який допоміг їм грішми. Невдовзі батько Яші бере участь у повстанні на боці німецьких колоністів і теж гине від рук більшовиків.

Шляхи друзів розійшлися на довгі роки, і ми добре розуміємо, які історичні катаклізми чекали на них далі, але це все за кадром стрічки. Герої все-таки зустрічаються у фіналі, тепер вони літні люди, які прожили життя. Яків доклав великих зусиль, аби відшукати друга дитинства, але знаходить Антона вже дуже хворого, прикутого до лікарняного ліжка й позбавленого змоги розмовляти.

Дуже щемливою є сцена зустрічі друзів дитинства, у якій режисер скупо, без надмірних акцентів подає кілька важливих деталей, що розповідають про життя обох героїв. Яків бачить на шиї Антона сліди поранення – свідчення участі у війні. Можемо припустити, що, мабуть, він воював у лавах вермахту. На руці Якова татуювання із номером – очевидно, він був в’язем концтабору, але пощастило вижити.

Так склалося, що життя не лише їх роз’єднало, але й розкидало в різні боки, однак зараз це не може затьмарити радість зустрічі, хай і дуже пізньої. Їх обох об’єднує пам’ять про втрачений рай: світлі спогади про добрих і приязних сусідів, їхніх рідних та близьких, які давно пішли в засвіти. Тож, мабуть, варто вважати стрічку також історією про прощення.

Режисер зібрав прекрасний міжнародний акторський ансамбль. Варто відзначити обох хлопчаків, Микиту Шланчака й Микиту Дзяда, які зіграли Антона та Якова в дитинстві, а також Володимира Левицького (батько Якова), Себастіана Антона (священник, дядько Антона), Наталію Рюміну (мати Антона), Олега Симоненка (Троцький) та інших. А особливо приємно та навіть трохи щемливо знову побачити разом у кадрі легендарних литовських акторів Регімантаса Адомайтіса та Юозаса Будрайтіса, які зіграли вже літніх Антона та Якова.

Після перегляду картини одразу пригадалася класика. У фільмі Олександра Довженка “Арсенал” є епізод, де УНРівець не може вистрілити в полоненого більшовика. Натомість той відбирає зброю й питає: “А чому я можу?”. Так само й у стрічці “Антон і червона химера” протестантському священнику, який очолив постання німецьких колоністів, муки сумління не дозволили вбити полоненого Троцького. За це священник поплатився життям. Троцький втік, щойно трапилася нагода, і “зміг” без вагань.



Олег Чорний, Matrix
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2126
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду