Щорічну премію BBC отримав роман «Юпак» Сергія Сайгона. Для багатьох ця нагорода стала несподіванкою. І не тільки тому, що всі прогнозували, що неодмінно має перемогти епічний роман Софії Андрухович «Амадока», а й тому, що «Юпак» вирізняється двома речами. По-перше, книжка перекладена з російської. Перекладені, правда, тільки слова автора, а герої в обох версіях говорять на міжмов’ї: граматично й фонетично це українська, але щедро приправлена російською лексикою. По-друге, суржик героїв, як і самого письменника, став поки що головною сенсацією, поки більшість тільки збирається прочитати сам текст.

Для української літератури останніх десятиліть суржик — не новина. Переважно, правда, він використовувався для того, щоб герої звучали дещо комічно. Але от письменник, який балакає суржиком, як і його герої, а пише при цьому російською, а його потім перекладають українською — оце вже дещо нове і трохи заплутане.

Зазвичай, схема останніх десятиліть була така: україномовний письменник (чи письменниця) використовує суржик для надання героям об’ємності чи підкреслення їхнього соціального статусу (так деякі герої говорять суржиком в Андруховича чи Забужко). Російськомовні письменники використовують суржик, щоб показати неосвіченість мовця. Ще один варіант — доведення суржику до абсурду, конструювання нової мовної реальності, як у житті вже ніхто не говорить (таку роль, наприклад, суржик виконував у Бриниха).

За радянських часів існування суржику (як і білоруської трасянки) в офіційному мистецтві здебільшого ігнорувалося. Мови ж вважалися рівними (а російська рівніша) й російська інші мови просто «збагачувала», начебто не утворюючи ніяких мовних покручів. Тому про суржик не писали мовознавці й робили вигляд, що його немає. Після незалежності теж мав пройти певний час, аби суржиком заговорило, хоч іноді, масове мистецтво.

Останніми роками мішана мова все частіше з’являлася на екранах: тут вам «Припутні» Аркадія Непиталюка, або ж минулорічний чи не перший український масовий серіал «Спіймати Кайдаша». І в одному, і в іншому випадку суржик не (завжди) був інструментом сатири чи підкреслення малограмотності героїв. Вони любили, приймали важливі життєві рішення, говорячи своєю мішаною мовою. І хоч Наталці Ворожбит доводилося відбиватись від коментарів про неавтентичність суржику (бо скільки регіонів, скільки експертів, як саме мішати мови автентично), більшість визнало — отак десь під Богуславом і говорять. Як в жизні.

Проте Сергій Сайгон виходить на новий рівень легалізації суржику: він ним говорить сам. У тому числі й на офіційній церемонії нагородження: «Хотів сказать спасіба усим». Сергій пояснює, що писав про степне село: «Канєшно, в сущєствованіє такого села тяжко повірить, але другого села у мене для вас нема».

Інтерв’ю на BBC теж виходить із приміткою «В тексті інтерв'ю збережено особливості вимови автора». Автор ділиться процесом створення роману: «Після того як в тебе появляється чоткий, обйомний персонаж, він вже може не вписуватися в твою історію. Тобі нужен герой, ти його создаєш, і він твою історію бачить вже трошки по-другому».

Вадим Карп’як пророкував кидання в жар мовних пуристів й академічних письменників від цього тексту ще до премії. Мовні пуристи, видно, ще розігріваються, аби рознести книгу вщент, але вона вже стала явищем, як і сам автор. Крім того, прихильники найчистішої, найсолов’їннішої української мови часто разом із суржиком прагнуть боротись і з діалектними словами та регіоналізмами, які, на відміну від суржику, таки треба берегти, а іноді й відроджувати з попелу, бо в СРСР виросли цілі покоління людей, присоромлених за те, як говорять удома. Таке було ставлення до діалектів і місцевих говірок.

У мовознавстві немає хороших і поганих мовних явищ — вони просто є. Проте мовознавці в один голос кажуть, що в українських обставинах суржик не має майбутнього. Ця креольська суміш, що виникла ще на тлі царської русифікації, підкріпилася післявоєнним русифікованим інформаційним простором в СРСР, а потім ще посилилася безальтернативністю російського телебачення й книжок у дев’яностих, має поступово відійти у минуле. Це, безумовно, так.

Але щоб із чимось боротися, треба спершу визнати, що ворог існує, а потім навчитись його відрізняти від союзників. Потім може виявитися, що ворог може бути й трошки другом.

Мистецтво має віддзеркалювати дійсність, і масово прикидатись, що в українському степу говорять академічною театральною мовою, було б дивно. Крім того, вихід суржику в маскультуру, ймовірно, допоможе комусь не соромитися того, як говорять удома, повернути якісь діалектні слова у щоденний вжиток, і можливо навіть, суржик стане порталом до чистішої української, а не швидким присоромленим переходом на престижнішу російську (як це відбувалося десятиліттями до цього).

Для автора принаймні це вже відбулось: щоби стати популярною, книжці судилось бути перекладеною на українську.

Фото: ВВС