У листопаді канал ICTV показав прем’єру 12-серійного серіалу власного виробництва «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Чомусь частина глядачів сприйняла його за правдивий історичний серіал і почала в соцмережах сварити авторів за бутафорію та насмішку над славними козацькими традиціями. Хоча на офіційному сайті каналу ICTV чітко зазначено: це псевдоісторичне кіно і взагалі комедія.

Схожі претензії запросто можна висунути його попереднику — комедійному мультиплікаційному серіалу «Козаки», створеному Володимиром Дахном на «Київнаукфільмі». У період із 1967 по 1995 роки вийшло 9 епізодів, а у 2016–2018 роках проєкт спробували відновити у спортивному й туристичному контекстах. Мультик свого часу був шалено популярним, а три його персонажі — Тур, Грай та Око — тоді й дотепер є лідерами впізнаваності в Україні. Образи давно використовують для візуалізації, в тому числі, товарів і послуг, що не завжди робиться відповідно до авторського права.

Але зараз не про це, а найперше — про відсутність в українській популярній культурі козацьких історій у будь-якому вигляді. Адже козаки вважаються основою української національної ідентичності. Цього не може заперечити навіть далека від націєтворення людина, хоч політик, хоч олігарх, хоч звичайний громадянин.

У своїх скетчах козаків у незмінних шароварах обігрували як сумнозвісні «кролики» — Володимир Данилець і Володимир Моісеєнко, так і Володимир Зеленський, працюючи головним артистом «Вечірнього кварталу». Десять років тому, на піку популярності новорічних телемюзиклів, вони ж створили на замовлення свого тодішнього партнера, каналу «Інтер», водевіль «Як козаки…», позбавлений будь-якого смаку навіть на фоні аналогічних продуктів. Проте системного підходу до вдячної теми дотепер не було.

«Київнаукфільму» це дозволили в сумні для українства часи. 1970-ті, коли вийшла більша частина мультиплікаційних епізодів, згадуються репресіями проти української національної інтелігенції, арештами й тюремними вироками за «буржуазний націоналізм». Тож зі зрозумілих причин веселі «Козаки» слугували певною віддушиною й дозволяли зберегти крихти ідентичності насамперед у дітей — їм ці мультфільми дуже подобалися. Дозвіл пояснювався передусім «несерйозністю» анімації: подумаєш, мультик… Звісно, іншого жанру, ніж ексцентрична героїчна комедія, не передбачалося. Крім того, козаки в мультиках не говорили, а отже конфліктів із русифікованим простором не мали. Нарешті — оті самі шаровари, з якими офіційна ідеологія дозволяла ідентифікувати все козацьке, читай — українське.

Певною мірою серіал Олександра Березаня «Козаки. Абсолютно брехлива історія» наслідує традиції згаданого мультсеріалу. Кіно пропонується не історичне, а костюмне, хіба шароварами тут не спекулюють. Новий тренд задано ще рік тому документалістом Акімом Галімовим, і відповідно до проведених ним та його командою відкриттів козаки шароварів не носили. Але в цілому серіал зберігає естетику саме екшен-мультфільму, коли дія тут і тепер важливіша за діалоги, сюжет фантастичний, далекий від реальності, а бойові епізоди самодостатні. Немає значення, з чого почалася чергова трюкова сцена. Важливіше, як вона виконана, коли наші переможуть учергове і чи скоро будуть битися знову — з кимось чи між собою. Нема нічого дивного, що прем'єра перших серій 17 листопада зробила «Козаків…» лідером слоту й загалом лідером перегляду.

Значно цікавіший інший прецедент: «Козаки. Абсолютно правдива історія» стали першим в Україні телевізійним серіалом, показ якого анонсовано на великих екранах. Результат, напевне, буде озвучений, проте сама подія цілком відповідає естетиці згаданого проєкту: захопити глядача процесом. Не слід забувати, що стрічку створено за підтримки Міністерства культури, а отже матиме місце додаткова й не найгірша реклама цієї суперечливої за дієвістю та впливовістю державної структури. А також — надовго, як не назавжди, визначить пріоритети в наданні державної фінансової підтримки «патріотичних» проєктів.

Героїчна комедія на козацьку тематику раптом виявилася компромісом. Пригоди козаків не ретранслюють дражливі для якоїсь частини суспільства меседжі. Щодо сприйняття Запорізької Січі суспільний консенсус існує давно. Більше того: в художній літературі радянської доби козацтво було єдино дозволеною українською темою. Нехай не публікували цілком невинних насправді пригодницький повістей Андрія Чайковського, у якого не все було гаразд зі сприйняттям більшовизму. Зате ілюстрації Анатолія Базилевича до «Енеїди» Івана Котляревського пішли в народ так само активно, як Тур, Грай та Око. Саму «Енеїду» з козаками перевидавали не раз. А романи Юрія Мушкетика, Володимира Малика та Павла Загребельного з описом епізодів гетьмансько-козацької доби не зазнавали відчутних цензурних втручань.

Словом, історії про українських козаків, правдиві чи брехливі — це про замирення всіх аудиторій. Тим вони й зручні, ризику бути не сприйнятими дуже мало. Автори серіалу ще й доклали чимало зусиль, аби взагалі уникнути навіть натяку на внесення розбрату між народами. Антагоніст запорожців — московський боярин Федір Орлов. Але, виявляється, він ворог не українцям, а… московському цареві-батюшці. Федір готує заколот, хоче скинути законного государя, ще й підписати козацького гетьмана на свою провокацію. Гетьмана ж, як решту козаків, включаючи героя-лицаря Назара, влаштовує як московський цар на троні, так і мирна угода з ним. А реальніші вороги — поляки й турки.

Так, ненав'язливо, мимоволі або навмисне, серіал «Козаки…» пропонує ту саму систему координат, яку задала радянська влада і яку не бажано змінювати. Московія (тепер — Росія) — не лютий ворог, а лише сусіда. З нею треба жити мирно, дружно, а краще — узгоджувати всі свої дії. Ворогами можуть бути хіба окремо взяті федори орлови, та й тих упокорять з обох боків. Словом, сенс існування Запорізької Січі — в укладанні угоди між царем і гетьманом у Переяславі. Принаймні, так усе подавалося й нікуди не поділося.

Ще одна особливість серіалу — прописані архетипи головних і другорядних героїв, які живуть від епізоду до епізоду самі по собі. Їх пов’язують стосунки, але історія часто відступає на другий план. За подіями в певний момент просто перестаєш стежити. Втім, є лінії, які читаються чітко через пізнаваність та певну політичну актуальність. Передусім маю на увазі тему виборів кошового та всі політичні й дотичні до них інтриги. Окремої уваги заслуговує великий епізод дебатів між кандидатами Назаром і Тарасом — гумор тут набуває форми сатири, а маніпулятивні технології мовби ще на Січі придумали. Також вдалося втримати лінію Ігоря, молодшого брата Назара, нібито зрадника, насправді — свого хлопця, котрий почав із Орловим власну гру.

Натомість із лінією головних героїв, Івана та Назара, не все складається. І тут на часі описати враження пересічної глядачки. Побачивши бородатого пройдисвіта Івана, який безуспішно полює на магічний артефакт, аби викупити з полону маму, знайома однозначно заявила: «Він поводить себе, мов Джек Горобець!» Несподіване відкриття змусило мене надалі саме під таким кутом дивитися всі дванадцять серій. Аби у фіналі остаточно переконатися — порівняння зі знаменитою голлівудською франшизою «Пірати Карибського моря» тут цілком доречне. Принаймні, референси вгадуються, а місцями ще й зчитуються.

Іван, як Джек Горобець, одержимий артефактом, який дасть йому певну силу й владу. Таких сюжетів та подібних мотивацій для героїв чимало. Але Юрій Дяк, виконавець ролі Івана, де сильніше, де — не так відчутно, проте все одно повторює манеру гри Джонні Деппа, капітана Джека Горобця всіх часів. Назар, характерник Твердислав, куховар Зубрик, боярин Орлов та інші персонажі, а разом із ними — й глядачі так до кінця й не розуміють, на чиєму Іван боці в даному конкретному випадку. Відразу згадується бентежний вигук у першій серії «Піратів…»: «Так на чиєму боці Горобець?»

Творцям піратської франшизи вдалося повернути піратів у масову культуру завдяки не історичному, а саме костюмному, казковому кіно й абсолютно брехливим історіям. Джек Горобець, як і його українське альтер его Іван, — типовий егоїст-пофігіст, який розглядає світ довкола себе з позиції власної вигоди тут і тепер. До всього такого героя забагато. Він галасливий, у нього не закривається рот, його регулярно треба зв’язувати, аби стримати руйнівну енергію. А ще він постійно на ножах зі своїм побратимом. Для Джека Горобця це Білл Тернер, для Івана — Назар. За збігом обставин, Назар — спадковий кошовий так само, як Білл — спадковий пірат.

Наслідувати голлівудські піратські франшизи в козацьких забавах — не гріх і не злочин. Є інший гріх: переконувати себе та глядачів у тому, що героїчна комедія з казковими елементами, таке собі піратсько-козацьке фентезі — єдино можливий формат популярної культури в Україні. Тобто, героїко-пригодницьке кіно не обов’язково має містити в собі комедійні елементи. Екшен-драма не менш затребуваний жанр у тому ж таки Голлівуді, не кажучи вже про європейські серіали.

З іншого боку, традицій створювати героїчні історії на власному матеріалі в Україні не було. Свою версію «Тараса Бульби» зняти не змогли й отримали російську, нехай у головній ролі й зіграв наш Богдан Ступка. Він же зіграв гетьмана Брюховецького в єдиному за всю історію українського кіно драматичному міні-серіалі «Чорна Рада» (2000), теж створеному на держзамовлення. Загалом же в Україні зафільмовано менше десятка стрічок про козацьку добу. Показово, що жодна не потрапила в широкий прокат, на відміну від польської «Вогнем і мечем». Тож маю надію, що «Козаки. Абсолютно брехлива історія» не закриє, а навпаки — відкриє вдячну тему. І формати майбутніх фільмів та шоу не обмежаться комедіями.