«Тема війни – досить небезпечна для кіно, – визнає режисерка художньої стрічки «Забуті» Дарія Онищенко і додає: – Цей фільм не стільки про війну, скільки про звичайних людей, які живуть на окупованій території». Пані Онищенко має рацію, причому навіть не уявляє наскільки.

22 серпня її стрічка відкрила «Молодість». Трейлер крутили на екрані кінотеатру під відкритим небом у київському парку Шевченка перед показами. Від 3 вересня «Забуті» стартували в українському прокаті. Великої надії на бокс-офіс нема, але це стосується всіх, не лише українських фільмів, котрі виходять у часи пандемії, про що я писав раніше. Проте навіть до коронавірусу «Забуті» не могли розраховувати на великі касові збори, що зовсім не є негативною оцінкою фільму. Бокс-офіс українського фільму в Україні – поняття досить умовне й дискусійне. До нього апелюють саме у внутрішніх цехових суперечках, аби знецінити роботу команди.

Сама режисерка не приховує бажання вийти на зарубіжні фестивальні майданчики (тут уточнення – всі, крім російських, я так собі думаю), і тут копродукція зі Швейцарією грає свою позитивну роль. У 2019 році проєкт «Забуті» дістав приз на пітчингу Work in Progress Одеського міжнародного кінофестивалі як такий, що має високий міжнародний потенціал. Проте цілком зрозуміла з огляду на амбіції творчої людини корекція історії для Заходу є додатковим небезпечним елементом висвітлення теми війни саме в Україні. Яка стала об’єктом військової агресії та потерпає від неї вже сьомий рік.

Фахову оцінку «Забутим» напевне дадуть і вже почали давати кінокритики. Мене як глядача, котрий дивиться на фільм не лише як на висловлювання автора, а також – як на засіб поширення інформації, перейняла саме інформаційна складова. Дарія Онищенко наголошує на глобальності обраної теми й на важливості свого фільму як маленького внеску митця у велику справу припинення війни на Донбасі. Й основну проблему «Забутих» я бачу саме в невизначеності або, скажімо так, недостатній визначеності авторки в ставленні до чинної війни.

Фільм уже став медійною подією. Свідчення тому – опитування відомих у культурно-мистецькому середовищі донеччан та луганчан про те, чи хотіли б вони повернутися на Донбас після окупації. Такий особливий інтерес викликала територія, на якій відбувається основна дія «Забутих» – Луганськ, окупований Росією, де керують маріонетки-колаборанти. Серед опитаних – акторка Марина Кошкіна, яка грає в стрічці головну жіночу роль, 30-річної вчительки української мови Ніни. Її героїня запросто, без наслідків для себе кидає в лице одному такому колаборанту: «Ви говорите про придуману республіку», публічно виливає вино в лице подрузі за фразу «теляча мова», а в маршрутці просить водія українською: «На наступній, будь ласка».

Ці невеличкі й незначні, на перший погляд, деталі, провокують навіть більший конфлікт із глядачем, ніж фільм Сергія Лозниці «Донбас». На який, між іншим, образилися ті самі переселенці з Донбасу, натомість у відповідь чули: «Ви всі там такі, киваєте на дзеркало». Але стрічки Лозниці та Онищенко єднає перенесення дії на окуповані території. На яких, самі розумієте, знімати українським громадянам нереально, той-таки «Донбас» знімався в Кривому Розі. А про реальний стан справ яких широкі верстви українського населення або не знають нічого, або – знають дуже мало, або – отримують викривлену, суб’єктивну інформацію.

Ось де небезпека. Сергій Лозниця надихувався реальними роликами з YouTube і здебільшого екранізував їх, претендуючи на документальність, реалістичність оповіді. Розповіді реальних людей, котрі були в окупації, лягли в основу й сценарію «Забутих», про що говорила Дарія Онищенко. І вже відзначається відмова від пафосу, свідома, принципова, декларована раніше нею самою. Мало в кого з глядачів в Україні, а тим паче – на Заході, будуть сумніви в тому, що в окупації люди живуть саме так, як показано в «Забутих». Але згадана мною вище небезпека сприйняття полягає в тому, що насправді ані українці, ані тим паче – громадяни країн Заходу, не мають зеленого поняття про настрої й реалії окупованого Донбасу тут і тепер.

Одне зі свідчень того – соціологічне опитування щодо настроїв на території ОРДЛО, проведене й оприлюднене наприкінці минулого року. Відразу ж прилетіла реакція: довіряти респондентам з тимчасово окупованих територій не варто. Не тому, що брешуть. А через природний страх провокацій. Відповідно, страх, який панує там шість років поспіль, унеможливлює розвиток там повноцінного опору. У «Забутих» його репрезентує 17-річний Андрій (Данило Каменський), який вивісив на рідній школі жовто-блакитний прапор. Ба більше – я б не поспішав говорити впевнено й про внутрішнє дисидентство, яке втілює вчителька Ніна. Її українська мова навряд символізує готовність чинити опір, навіть із поправкою на те, що фільм художній і має бути зрозумілим максимально широким верствам небайдужого населення.

Для західного глядача українська мова мотиватором не є. Узагалі мова – світоглядний водорозділ, здається, лише в Україні. І наш внутрішній фантомний біль, травма родова, історична й соціальна, політичне й навіть економічне питання. Натомість Ніна, схоже, не має іншої мотивації для спроби врятувати Андрія від арешту – її українська вже сама по собі означає патріотизм. А отже, вона повинна прикрити патріота.

З цього місця починається низка водночас драматичних і нелогічних ходів. Які втілені на екрані доволі майстерно, часом напружуєшся, завмираєш, перехоплює подих. Та разом із тим холодний розум підказує: «Забуті» на виході розходяться з ціллю, заявленою авторами фільму.

Глядач бачить вчительку Ніну тут і тепер. Вона нібито готова до опору – проте слухняно виконує всі накази свого чоловіка – контрабандиста Юрія (Василь Кухарський). Вона готова жити в некомфортному середовищі з двох причин. Перша – не потрібна як у Луганську, так і за його межами, на вільній території. Друга – бо в Луганську чоловік «крутиться», а отже, окупація дає певні блага.

Ніні не вдається нічого. Спроба врятувати Андрія від міліції – невдала, бо його ловлять. Аби врятувати хлопця знову, жінка дозволяє двом покидькам-міліціонерам вчинити над собою акт не так фізичного, як морального ґвалтування. Та все дарма, бо вона не знає: хлопця й без того б випустили, адже він під ковпаком у ФСБ, бо працює на СБУ. Виглядає, Ніна й тут залізла не у своє. Зрештою, її ґвалтує рідний чоловік, щоб таким чином скинути емоційну напругу. А вона, своєю чергою, з тією ж метою віддається Андрієві.

За всім цим поступово відходить на другий план власне війна. Вона лишається тільки приводом розказати історію короткого забороненого кохання вчительки до учня. Що, хочете ви того чи ні, переносить глядача з досвідом у другу половину 1980-х, в епоху так званого «перебудовчого» кіно. Яке взяло собі за неофіційний маніфест максимально відходити від історій про перемогу. Крупним планом беручи поразку, безсилість перед Системою і коротке заборонене кохання як ковток свіжого повітря.

Гаразд, я сам намагаюся уникати пафосу і не вірю в гасла. Готовий прийняти мотивацію Андрія: «Вчора це місто було моїм, а тепер воно не моє» як пояснення обраного шляху. Хоча в чому він полягає, окрім ховатися на промзоні і фотографувати об’єкти, не ясно. Тобто, зрозуміло, для чого така розвідка. Не зрозуміло, чому Андрієва партизанщина не приносить наслідків, не завдає окупантам шкоди. Та й Ніна у своєму внутрішньому дисидентстві виглядає не борцем, а нещасною жінкою, чиє життя пішло шкереберть не тому, що прийшла війна, а тому, що чоловік – пристосуванець.

Подібні думки й сумніви викликані згаданою вже відсутністю можливості отримати бодай якусь достовірну інформацію про стан справ на окупованих територіях. Ніхто не може чітко сказати, які там настрої тут і тепер. «Забуті» цілком відповідають уявленню населення вільної України про життя та звичаї в тому ж таки Луганську. І так, фільм художній, не репортажні зйомки. Проте не слід забувати: всякий художній фільм, створений в Україні про війну на Донбасі, від «Кіборгів» до «Східняка», так чи інакше сприймається як заснований на реальних подіях.

Прогнозую подібне сприйняття й у глядачів «Забутих». Уявлення про готовність жителів ОРДЛО прийняти проукраїнський порядок денний і тим самим наблизити кінець війни, можуть бути дещо завищеними. Сам же фільм з великим ступенем імовірності відтворює не ту картину окупованого світу, яка є в реальності. А ту, яку простіше презентувати не так в Україні, як західному, дуже далекому від розуміння наших проблем глядачеві. Втім, і в українському суспільстві нема до «жителів Донбасу» однозначного ставлення…