Можна подумати, що після минулорічної перемоги «Атлантиди» Валентина Васяновича Україна автоматично потраплятиме до конкурсів чи підрозділів фестивалю у Венеції. У цьому є частка істини. Цього року маємо у Венеції дебютанта – «Погані дороги» Наталі Ворожбит, фільм з потужним значенням і якістю. Ворожбит написала як драматург і поставила як режисер навдивовижу найліпший дебют, на який тільки можна було розраховувати а) дебютанту, б) в Україні, в) з нашою індустрією, без претензії на істину, демонструючи лише одну з правд, лише один її бік, одне значення, один розмір війни, різної в головах людей...

«Погані дороги» теж про війну на сході України, як і «Атлантида». Химерно – другий раз у Венеції про ту саму тему? Та війна йде вже сьомий рік, вона нікуди не ділася, хоча чується волання «просто перестаньте стрелять», і нема повідомлень про офіційно вбитих, лише про офіційно «померлих без причини». Ця казуїстика не просто злочинна, за що відповідатимуть її творці, – вона, як та розруха за професором Преображенським, – у головах людей. У «Поганих дорогах» це один з головних меседжів, це виявляється в усіх п’яти історіях фільму, на кожному рівні сприйняття, ледь не в усіх персонажах. Чи це місцевий директор школи, що п’яним перетинає блокпост і дозволяє собі ляпнути «за каво ви тут ваюютє?» і через «білочку» бачить неіснуючих дівчаток. Чи це жінка-парамедик, яка везе додому тіло коханого без голови до його дружини. Чи місцева пара, яка за розчавлену машиною курку готова розчавити жінку-водія – закрити до підвалу і вимагати викуп.

У «Поганих дорогах» шок іде попід руку з життям, міняючись місцями – або шок стає причиною такого життя, або таке життя породжує шок. І те, й інше – про Донбас, але це все за рахунок драматургії, яка повторює життя з ледь не буквальним переносом його на екран. У свій час Ворожбит так само конвертувала реалії існування підлітків Москви в серіал Валерії Гай Германіки «Школа», вивертаючи навиворіт саме ігрове кіно. «Погані дороги» повторюють цей психологічний, текстовий прийом, цей стиль нео-неореалізму. Коли не треба нічого особливого придумувати, лише відтворити, скажімо, розмову бабусі та дівчинки, які сидять на автобусній зупинці, поруч стоїть неодноразово прострелений щит з номером імовірного автобусу, бабуся вмовляє піти додому майже-онуку, подивитися телевізор, але дівчина, демонстративно лузаючи сємкі, відмовляється, бо молода, проти контролю, соромиться бабусі, не хоче дивитися російське телебачення та заперечує, що її хлопець, солдат ЗСУ – фашист. І знято це майже не «кліпаючи» камерою, камера «не мнеться» з боку в бік, навпаки – пильно вдивляється в персонажів, стоїчно й майже нерухомо вистоюючи в статичній позі поруч. Тобто режисер не робить різких рухів, не користується модною зйомкою «з руки», можливо, як дебютант, не маючи ні розуміння, ні практики. Але це й не треба, бо саме так, за рахунок внутрішньокадрової драматургії відчувається найбільша напруга, передається найбільший сенс існування персонажа в кадрі, який саме так передає найкращий сенс буття тамтешніх людей. Актори в цій ситуації стають центром кадру-всесвіту, не граючи, а живучи на цих кількох метрах простору перед об’єктивом, творячи цей простір. І це ж, загалом, не професійні актори! Важко уявити, як і скільки Ворожбит налаштовувала їх на таку манеру – бути, а не здаватися. Може, тому добре вийшло, що не треба було ламати вже створені акторством форми і правила...

Наталя Ворожбит не робить висновків, не показує компромісні виходи із ситуації. Вона базується на історіях, колись почутих з реалій перебування людей на війні, у зоні бойових дій чи на прифронтових територіях. Тут герої можуть говорити про добро і зло, любов і ненависть, навіть трохи мріяти про це й ніби робити кроки до такого, але це все contra spem spero. Як в історії про журналістку, котру сепаратист заводить у душову колишньої клініки, жорстко лупцює, знущається, а потім хоче ніжності й поцілунків, як на лавках у його юності. Та це не правило – буває по-різному: і вчителя відпустять, хоча все йшло до бійки або пострілу, і жінка зможе поїхати, бо діти відволікли шантажистів, і в бомбосховище підуть бабуся з «онукою», бо Дебальцеве почали обстрілювати.

Позитив/не позитив – не про це мова. Автор говорить про життя з усією правдою, і так само її показує і проговорює. Без купюр, без редагування, без лицемірства, тому обсценна лексика тут замість куль «стріляє» у вуха глядача, а перед очима дуже правдиво б’ють дівчину, і розумієш, що не всі кінотеатри погодяться таке показувати і не всі глядачі зможуть таке дивитися-слухати. Але чи варто це цензурувати і відвертатися від такого, якщо так є? Інакше буде псевдо, ерзац, підробка, і життя просто сховають за художнім саваном, і ми знову не побачимо правду, і хтось скаже «да какая разница?», «просто прекратите стрелять» чи «у каждого своя правда». Але з потраплянням такого фільму на Венеційський кінофестиваль є шанс, що врешті побачать те, як є, а не те, що хочуть показати. Або те, що могли показати. «Погані дороги» – найсильніша картинка про війну за часи нашої війни, і чи не найсильніше, що можливо було зняти і сказати. У цьому сенсі Наталя Ворожбит як драматург ніби реабілітувалася за «Кіборгів», за цю гладеньку оповідь-для-всіх. Тепер вона не крутить носом, носом тепер може крутити глядач, наш чи закордонний, який гидує від гидкого, бо ж «так не можна», «діти побачать», «це провокація» чи «це ж ігрове кіно, для чого цей документалізм?».

Ще одним, останнім форпостом правди тут виступає звукоряд. Попри те, що фільм позбавлений закадрового, композиторського саундтреку, «Погані дороги» наповнені звуками, невід’ємною частиною світу, реального чи потойбічного (а коли мова про територію війни, межа між світами стирається). Тут українська мова звучить разом із суржиком, російською та матом (окрема, повноцінна мова у фільмі), Альона Апіна – з «Океаном Ельзи», канонада – з цикадами, мовчання – зі стогонами і криками, цоканням води, гавканням (одноногих) псів, видихом диму в обличчя і болючим скигленням знавіснілої жінки над тілом чоловіка без голови. І всі ці звуки не протилежні один одному, вони можуть бути разом, бо існують в одному вимірі кошмару під назвою російсько-українська війна. Ці звуки на межі усвідомлення, а часом і за межею, як абсурд ситуацій, які, здавалося б, є невдалою й тупою вигадкою, літературним вимислом збоченого розуму. Але ні – це все наше, що існує на «нулі», в АТО, політкоректному заміннику назви «війна».

Безкомпромісний вислів «Поганих доріг» – чи краще сказати оглушливий крик у глухе вухо – невідомо як сприйметься журі у Венеції, хоча, як на мене, фільм приречений на преміювання, як засмага від прямого сонця. Байдуже, крик зроблено. Бог і так чує, тепер справа за людьми.

Фото: кадр з фільму