Відкрити для очей зовнішнього спостерігача внутрішнє життя чоловічого монастиря Дохіар на острові Афон – виглядає одночасно і зухвальством, і мудрістю, межу між чим проводить глядач в силу своїх духовних надбань. Бо показ побуту монахів має на меті не так лише поінформувати, як більшою мірою поєднати людське йБоже. І тим самим сказати, що одне без іншого бути не може. Що монахи – не втікачі від життя й не раби, а люди, котрі працюють з насолодою і моляться з повним усвідомленням для чого і для Кого, схиляючись у блаженстві від свого важкого й часто засуджуваного способу життя. Вони не рахують скільки годин працюють на день, бо працюють для Бога, і щасливі з цього.

Саме про це фільм Запорощенка – про роботу, про щастя і про життя в Бозі. І фільм це показує настільки багатомірно, що дивуєшся – невже перед нами монастир? Втім, хто сказав: якщо про монастир, то це не може бути цікаво? Режисер, будучи й оператором, заходить, мов дух, в усі приміщення монастиря, стаючи частиною простору буття монахів, коли вони збирають оливи, будують новий храм, реставрують ікони чи їдять-прибирають-співають. Так проявляються пречудові кадри, підмічені всюдисутньоюкамерою: як спить сидячи той, хто з ночі до ночі випікав хліб; як коти вилазять на голову, плечі, груди до того, хто займається котами; як монах грає на піаніно Баха й Шопена;як приймають у монахи нового послушника.

Один з головних, доволі довгих епізодів фільму – прийняття до собору монахів нового насельника. Темряву храму розтинають десятки свічок у руках монахів, а простір – чоловічі пісноспіви, повні містики. Знімається все «ручною» камерою (з плеча), вона достатньо рухлива, щоб маневрувати між людьми, але пересувається без метушні. Кадр то пересвічений від прямих променів свічок, то затемнений, бо «впирається» в сутану монахів чи випадає за межі освітленої території. І в центрі цієї атмосфери, повної величності і таємниці, але й напруги та межевоївідповідальності, знаходиться дорослий міцний чоловік, який дає обітницю цноти та благочесті, послуху та терплячості виносити злидні і скорботи. Справжній ритуал, у який занурюють глядача, піднімає покров, зазвичай завжди і навмисно накинутий від сторонніх, зайвих поглядів. Він краще за все показує формальну частину монашества, але й водночас максимально дає відчутитрансцендентне, непроявлене.

Так нам дають можливість доторкнутися до іншого світу, складного й періодично бурхливого. Це світ без лицемірства, бо мешканці Дохіара, як каже настоятель Григорій, «теж люди»: «ми теж воюємо зі своїми пристрастями». Тільки цей світ направлений за іншим вектором: він іде не горизонтально, не на здобуття земного,приземленого, а вертикально – аби здобути Царство Небесне. І способи, звісно, у героїв інші. «Як це чудово, – каже отець Григорій, – відчувати й усвідомлювати, що ти несеш свій життєвий хрест. Не існує надійнішого шляху до Царства Божого, аніж приймати з радістю людську зневагу».

Не надто зрозуміла позиція для людини сучасної цивілізації, тут проявляється буденно й показово – єднання в одній традиції, в одні вірі, в одному пориванні здатне створити диво. Фільм показує всі аспекти цього творення, де матеріальне так само необхідне, як і духовне. Наприклад, щоб десь жити, помешкання треба збудувати (будинки, келії, мури), а для цього ще й накопати піску, замісити цемент, вкласти каміння тощо. А щоб їсти, монахи мусять зібрати виноград, зловити рибу, почистити оливи, потім приготувати їжу, розставити посуд, а відтак його прибрати і помити. А щоб красиво було, треба посадити квіти, напуцувати іконостас, розставити церковне начиння, запалити свічки і проникливо заспівати. Усі ці банальні процеси складають небанальну картину закритого, прихованого, неоднозначного для багатьох і традиціоналістського місця, яким є монастир.

Фільм «Де ти, Адаме?» розкриває двері монастиря буквально й образно, у спосіб простий і зрозумілий – надаючи доступ до моментів діяльності монахів, а також надаючи слово їх настоятелю. Ігумен Григорій, зокрема,каже, що «людина має розраджувати свою скорботу за допомогою усякого творіння». Певно, саме тому всюди в монастирі є неймовірно багато песиків і котиків. Монах Сісой конкретно займається кішками, допомагаючи їм не померти, скільки б їх не народжувалося. А песиками опікується сам ігумен, довго і терпляче вичісуючи їх, при цьому зазначає, що найбільша чеснота, якої він навчився на Святій Горі – це терпіння.

Важливою ознакою повноти фільму є візуальна та звукова складові. Зрозуміло – на березі Егейського моря точно є запаморочливий пейзаж, але без деталей його сповна не відчуєш. Тому камера ловить сяючі спинки і плавники дельфінів; особливі хмари і заходи сонця; вітер, що ганяє хвилі; незбагненно старі та дивовижно фактурні, потріскані, але живі дерева острова. А ще панорамує вид моря, лісів та гір, які, немов уособлення християнської трійці, дають прихисток тим, хто сповідує спільні цінності – життя в мирі зі світом довкола – мешканцям центральної цитаделі християнства східного обряду. І над усією цією красою йумиротворенням лине музика геніального Святослава Луньова.

При цьому кіно, яке оприлюднює й ославлює релігійне тадуховне, не тхне негативом «скрепів». Воно позбавлене ідеології, тиску, нав’язливості, натомість транслює щиру красу й наповнене відвертою мудрість. Маючи сенсовнусилу, фільм Олександра Запорощенка так само чудово оформлений, а подібне трапляється в українському кіно вкрай рідко, майже ніколи. І здебільшого в документалістиці. Особливий захват викликає монтаж сотень годин знятого матеріалу. Він досконалий: коли потрібно – створює динаміку дійства, або навпаки – зупиняється на одному кадрі для замислення. І за цим стоїть одна й та сама людина, яка була і режисером, і оператором, – Олександр Запорощенко. У цьому сенсі прикро, щовисунутий на національну кінопремію «Золота Дзиґа», він навіть не потрапив до другого туру й не отримав номінації – ні за режисуру, ні за операторську роботу, ні за музику (хоча Святослав Луньов номінується за «найкращу музику» до іншого документального фільму, «Портрет на тлі гір»).

Утім, має значення те, що такий фільм узагалі зняли.