12:05
Субота, 7 Березня 2020

Кінопрем’єри лютого: чинити опір та не здаватися

1 669
У «Черкасах» не хочеться шукати недоліків — варто тільки подякувати авторам, що вони беруться за цю непросту тему і вкотре нам нагадують, що гібридна війна з Росією триває.
Кінопрем’єри лютого: чинити опір та не здаватися
Кінопрем’єри лютого: чинити опір та не здаватися

У лютому в національний прокат вийшло два українських фільми — комедія «Гола правда» кінорежисера Олександра Бєляка та воєнна драма Тимура Ященка «Черкаси». Обидва фільми в чомусь показові для сучасного українського кіно, яке намагається поєднувати доволі непрості речі — вітчизняні реалії та кінематографічні жанри, які формувалися за межами України і не в українських кінематографічних традиціях.

У випадку «Голої правди» йдеться про переспів знаменитого італійського фільму режисера Паоло Дженовезе «Ідеальні незнайомці» / «Perfetti sconosciuti» (2016), який свого часу мав доволі значний резонанс серед глядачів та критиків і навіть увійшов до Книги рекордів Гіннеса як стрічка, з якої зроблено найбільше національних адаптацій в історії кіно.

У фільмі Дженовезе йдеться про групу італійців середніх років, які зібралися разом для вечері. У якусь мить вони вирішують зіграти у своєрідну гру — викласти на стіл мобільні телефони, щоб зачитувати вголос усі повідомлення, які їм надходять, та відповідати на дзвінки при ввімкненому гучному зв’язку.

Дуже скоро ситуація виходить із-під контролю і з’ясовується, що в людей за спільним столом дуже багато таємниць одне від одного, а також несподіваних перехресних зав’язків, які б вони воліли не розголошувати.

За жанром «Ідеальні незнайомці» радше драма, ніж комедія, тут, звісно, є комічні епізоди, проте загальний тон оповіді доволі серйозний, адже йдеться про людські стосунки, які взагалі не можуть бути простими. Наприкінці фільму з’ясовується, що ніякої гри не було — це була тільки фантазія персонажів. Зрештою, італійська картина саме про те, що у світі є речі, які не дуже добре піддаються словесні артикуляції та співчутливому розумінню оточуючих.

Про деякі свої думки, бажання та стосунки не варто говорити нікому — навіть найближчим людям. Висловлені вголос, певні слова чи наміри, нехай і безневинні, можуть мати найнесподіваніші наслідки, оскільки вони стосуються дуже тонких інтимних сфер — і мова не лише про любовні стосунки чи еротичні фантазії.

Дженовезе змальовує світ сучасної міської людини, чия вразливість прямо пропорційна до її відкритості. І мобільний телефон тут стає своєрідною таємною кімнатою в замку Синьої Бороди, в яку краще не зазирати стороннім.

Фільми такого типу важко створювати, бо вони потребують у першу чергу добре виписаного сценарію, в якому діятимуть упізнавані та водночас максимально індивідуальні персонажі зі своєю лексикою та життєвим досвідом; тут також мають зійтися всі сюжетні лінії, а герої мають демонструвати всю складність та суперечливість людської натури. Такі сценарії для втілення вимагають філігранної режисури та проникливої акторської гри, щоб історія виглядала правдоподібною.

При перенесенні подібного сюжету на вітчизняний ґрунт авторам майбутньої картини слід вирішити безліч складних завдань із контекстом, персонажами та загальною лінією оповіді, яка має ілюструвати національне життя, а не просто зводитися до сюжетного виверту.

«Гола правда» вкотре демонструє, що українці, адаптуючи чужі універсальні сюжети, не прагнуть їх наповнювати чимось питомо національним, обходячись сумнівними жартами та висмоктаними з пальцями ситуаціями.

Перше, що робить автор вітчизняної адаптації, — це знижує вік своїх персонажів, кажучи, що старим (а це в українському контексті люди за сорок) тут не місце. Нехай герої будуть молодими. Відтак сюжетний фокус одразу зміщується, бо молоді люди мають незначний особистий та соціальний досвід — їм фактично немає чого втрачати, чим ділитися і що приховувати. У них немає дітей, їх не турбують вікові проблеми, теми здоров’я, конкуренції з молодшим поколінням і тому подібне. А це приводить до істотного послаблення драматургічного матеріалу. Наступний крок — це зміна жанру — із драми в нас зазвичай роблять комедію, ймовірно, щоб не лякати глядача мультиплексів зайвою серйозністю.

Так і вчинив режисер начебто української адаптації «Таємничих незнайомців» Олександр Бєляк, так до нього вчиняли творці фільму «Секс і нічого особистого».

Зрештою, «Гола правда» не є офіційною адаптацією італійського фільму, й навіть якщо припустити, що перед нами оригінальна стрічка з елементами свідомого чи несвідомого запозичення, то справи це не міняє — фільм усе одно залишається доволі беззмістовною комедією з надуманими ситуаціями, вимученими жартами та дуже умовними персонажами, які перебувають в іще більш умовному місці. Про сучасну Україну цей фільм нам нічого не скаже.

Зате досить багато про неї оповість інша картина лютого — фільм Тимура Ященка «Черкаси», який оповідає про події зовсім недавнього часу. Сюжет фільму обертається довкола тральника «Черкаси», екіпаж якого вирішує чинити опір російським агресорам, які наприкінці зими 2014 року захопили український Крим. Фільм має передісторію, де нас знайомлять із двома односельцями, Мишком та Левом, які незабаром опиняться в самій гущі подій. Через їхні постаті й ведеться оповідь у картині.

Стрічка «Черкаси» подається як воєнна драма, і такою вона частково і є — фільм створено на основі реальних подій, хоч очевидці знаходять у ньому безліч розмаїтих невідповідностей. Тобто перед нами аж ніяк не реконструкція захоплення «Черкас» російськими спецпризначенцями, а ширша історія про український флот та українське суспільство загалом.

Авторам картини вдалося показати фактично розпад українського суспільства напередодні Революції гідності, його цілковиту деморалізацію та аномію. Причину такого стану суспільства нам не показують, проте обидва герої — Мишко та Лев — переживають не найкращий період свого життя, і служба на флоті видається їм такою-сякою, проте альтернативою до їхнього сільського існування, де основу складають алкоголь та сумнівні стосунки.

Проте і служба на «Черкасах» від початку не сильно відрізняється від їхнього попереднього досвіду — вона сповнена дідівщини та флотської рутини, яка виглядає малопривабливою. І тільки опір російським агресорам робить частину екіпажу, в тому числі Мишка та Лева, справжніми воїнами й моряками.

В Україні поки що не було такого типу фільмів, оскільки практично не було стрічок про сучасну армію, не рахуючи радянських, де та армія оспівувалася, чи перебудовних на кшталт «Кисневого голоду», де вона демонструвалася як метафора всезагальної деградації та розпаду.

Нові фільми про війну з Росією на Донбасі демонструють новітню армію, яка є своєрідним міксом кадрових військових та добровольців, і подібна мішанка цілком відображає стан сучасної України, яка перебуває у процесі перезапуску та становлення.

У «Черкасах» показано, як із хаосу невизначеності, страху та непевності постає нове українське військо, як важкі обставини ламають одних та зміцнюють інших. Багато в чому перед нами доволі непросте видовище, бо ми бачимо, скільки серед людей, які давали присягу на вірність України, запроданців та зрадників. Тож на цьому тлі правдивими героями постають українці, які не зрадили присяги й не скорилися ворогу.

Якщо ж узагальнювати, то такого типу воєнні драми не є чимось рідкісним у світовому кінематографі, де армійська служба демонструється саме через постаті простих солдатів. Тональність тих оповідей залежить від світогляду автора фільму. Цей автор може співчувати армії та захоплюватися людьми, які в ній служать, і тоді вийдуть стрічки на кшталт «Падіння “Чорного яструба”» Рідлі Скотта чи «Американського снайпера» Клінта Іствуда, а може, навпаки, вбачати в ній винятково загрозу та руйнування, як це відбувалося в низці антивоєнних фільмів Олівера Стоуна.

Так чи так, а розповідь про молодого солдата, який переживає екзистенційну кризу, завше виграшний сюжетний хід — і «Черкаси» використовують його потенціал. Мишко та Лев втілюють звичний багатьом українцям анархізм, який слід здолати в собі, щоб наше військо, а з ним і наша держава змогли відбутися.

Тож у «Черкасах» не хочеться шукати вад будь-якого плану (ані мистецького, ані історичного), які, безумовно, є в цьому фільмі. Як і у випадку з картинами «Кіборги», «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”», «Наші Котики», варто тільки подякувати авторам, що вони беруться за цю непросту тему і вкотре нам нагадують, що гібридна війна з Росією триває.

І це війна не тільки із зовнішнім ворогом, проте з ворогом усередині нас самих, який може бути небезпечнішим за зовнішнього, оскільки діє підступно, як начебто турбота про власну родину та причетність до начебто «братнього» народу, з яким неможливо воювати. «Черкаси» пропонують єдину правильну модель поведінки в таких обставинах — чинити опір та не здаватися.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1669
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду