кінокритик, член експертних комісій Держкіно
16:00
Середа, 4 Грудня 2019

Український контекст британського фестивалю у Варшаві

Перемога ізраїльсько-українського фільму, шотландські волинки на церемонії закриття і закладені вуха у ліфті готелю Marriott, що пролітав 5 метрів за секунду, – кілька спогадів про East Europe International Film Festival у Варшаві, який є частиною більшої креатури під назвою Fusion International Film Festivals.
Український контекст британського фестивалю у Варшаві
Український контекст британського фестивалю у Варшаві

Fusion International Film Festivals – унікальний та оригінальний проект «злиття» одночасно чотирьох міжнародних фестивалів з підзаголовками North, South, West і East. Двоє організаторів, рекламник Стів Гроссміт і журналіст Ден Хікфорд, придумали фестивальну структуру, поєднуючи Європу з півночі на південь і з заходу на схід у вибраних містах: у Лондоні в лютому, у Валенсії в травні, у Брюсселі в серпні та у Варшаві в листопаді. Селекція – всеїдна й охоплює короткий і повний метр, анімацію, документалістику й художнє кіно з хронометражем від двох хвилин до 173-х. Загалом кіно – незалежного авторського формату, яким і був дотичний до нас представлений у конкурсі ізраїльсько-український фільм «Нікого» (No-One) батька й сина Володимира і Льва Прудкіних.

Цікаво, що у Варшаві шестиденний марафон проходив з 24 по 30 листопада на двох протилежних за духом локаціях. Перша – це «Кінотека», що розміщується в Будинку Сталіна (як самі варшав’яни називають Палац культури і науки) і де показують більшою мірою артхаусне, авторське й польське кіно, як, до прикладу, зараз там іде «Маяк» Роберта Еггерса, «Ірландець» Мартіна Скорсезе і «Тіло Христове» Яна Комаса. А інша локація фестивалю – другий поверх найстарішого хмарочосу Варшави, 5-зіркового 40-поверхового готелю Marriott на Єрусалимських Алеях. Глядацька цікавість мала аншлаговий характер – навіть у Marriott була постійна товкучка (вхід на другий поверх готелю і в зал для перегляду був вільним, а на інші поверхи – лише з магнітною карткою).

Фільми йшли нонстопом, з 11.00 до 21.00, а географія охоплювала весь світ. На око мені здалося, що найбільше було азійських і європейських фільмів, хоча на закритті ведучий, перераховуючи країни-учасниці, вже в першій п’ятірці назвав Україну. І справді, український контекст був відчутним. Поруч, у польському прокаті, йшла україно-польсько-британська «Ціна правди» Агнешки Голланд про Голодомор в Україні 1932-33 років. У конкурсі фестивалю – документальна стрічка «Велика брехня» про гітлерівську концепцію пропаганди, викладену в книзі «Майн Кампф», але спершу, стверджують творці, концепцію «великої брехні» використав Сталін задля приховування свого техногенно створеного голоду в Україні. А закривав фестиваль East Europe IFF Warsaw – фільм «Нікого» (No-One), доволі дивний і полемічний, прем’єрно показаний у нас іще минулого року в позаконкурсній програмі київської «Молодості».

Під час показу фільму закриття зал «Кінотеки» на 100-150 місць був забитий (кількість запрошених не перевищувала півтора десятка людей, рахуючи творців та акторів), а достроково сеанс залишили тільки троє людей. Що для фільму, навмисно знятого в стилістиці радянського кіно 1980-х років і всуціль російською мовою, дуже навіть добре. Прикметним виявилося представлення фільму: Олексій Агранович, виконавець ролі «мокрих справ» КДБіста, сказав, що втішений такою кількістю глядачів, які прийшли на російське кіно, бо, мовляв, у РФ не так. Але коли Агранович пішов, маючи представляти інший фільм за своєї участі, режисер Володимир Прудкін перепросив у публіки за означення «російський» щодо свого фільму, адже він є конкретно ізраїльсько-українським, просто знятим російською мовою.

Команда фільму «Нікого»: актор Олексій Агранович, режисер Володимир Прудкін, актор Георгій Марченко, актор В’ячеслав Жолобов, режисер Лев Прудкін

Втім, спочатку Володимир Прудкін сказав про «присутність у Варшаві, місті, де перебування є особливо хвилюючим, місті, пов’язаним з кров’ю і болем, де російська мова має двозначне ставлення, і це – справедливо». Після цих слів російський кінокритик, який сидів поруч зі мною, заметушився в кріслі, всім своїм набундюченим виглядом виявляючи імперське незадоволення. Під час перегляду, гадаю, його стан ще більше мав би погіршитися. Бо ж і фільм про розвал імперії – як каже генерал КДБ у захопливому виконанні В’ячеслава Жолобова: «империя рушится, власть истлела, толпа визжит о свободе». Охоплюючи п’ять днів, із 17 по 21 серпня 1991 року, стрічка «Нікого» стосується теми путчу, але не показує його, спрямовуючи увагу глядача на самого генерала, його дружину, яка поїхала до Криму, і на його племінника, який хоче генералу насолити, тому й планує його дружину дискредитувати та ще й переспати з нею.

Дещо прозаїчний мелодраматичний сюжет «упакований» в абсолютно несподівану поетичну, літературну форму з довгими планами і довгими промовами, які виголошують зі, здавалося б, неможливою для кіно лексикою. «Безвестный хранитель человечества», «засекреченный» генерал КДБ філософствує про час, країну та її людей, вживаючи крилатоподібні фрази, на кшталт «свобода – приятная вещица, особенно для раба», або вказує на особливості створення Радянського Союзу, гостро натякаючи на його масонське походження: «соломонова пятиконечная, только красная звезда, и циркуль, который стал серпом и молотом, и молоток вольных каменщиков во гербе». Він виявляє ностальгію точно так, як має ностальгійний серпанок і сам фільм, попри глибоку критичність, показуючи певні «смачні» деталі радянського минулого – чи це одяг, чи літні поїздки до Криму, чи коньяк «Наполеон», чи навіть голос «із прищепкою» перекладача Леоніда Володарського, вкарбований у пам’ять фанатів кіно, які дивилися його у відеосалонах 1989-92 років.

Усе це, плюс вибляклий колір плівки, ніби все вигорає під палючим кримським сонцем, робить фільм оригінальним намаганням чуттєво занурити глядача в момент тектонічного розлому часу і в певному сенсі продемонструвати викривлення ностальгії – шматочки доброго затулялися глибами чистого зла. Саме таким постає генерал: з усім своїм інтелектуальним багажем, він є цинічним і демонічним «інженером людських душ», неспростовно нагадуючи булгаківського Воланда.

Після фільму я підійшов до режисера і спитав, чи мої «неспростовні» відчуття не схибили – в героя справді вкладалася ідея Воланда? І Володимир Прудкін це відразу підтвердив. Більше того, 1983 року В’ячеслав Жолобов зіграв Воланда в інсценізації «Майстра і Маргарати» «Бал зі свічами» Прудкіна. І навіть ще більше – Жолобов грав свою першу роль у театрі саме Воланда, і Володимир Прудкін побачив це в дитинстві, маючи шалене бажання попрацювати з актором у майбутньому, що й вдалося в такому переконливому вигляді.

Актори Георгій Марченко і В’ячеслав Жолобов

На жаль, на закритті East Europe International Film Festival приз за головну чоловічу роль дістався іншому акторові. Та на щастя, фільм не обділили увагою – спочатку відзначили як найкращу виконавицю другопланової ролі в категорії «Іншомовний фільм» Лізу Боярську, а потім Володимира і Льва Прудкіних назвали найкращими режисерами в тій самій категорії. І в цей момент українська делегація могла б отримати і ще один приз, за гучність овацій, бо вереск стояв шалений, чи не гучніший за ансамбль шотландців з волинками і барабанами в холі готелю на честь фіналу кінофестивалю.

Режисер Лев Прудкін

Власне, призи фестивалю – тема, варта довшого обговорення. Загалом була дивовижна кількість номінацій – 56, які ділилися на категорії «Документальне кіно», «Іншомовне» і «Короткометражне». Окремо, серед усіх категорій, давалися призи за костюми, грим, оригінальний сценарій, музичне відео, новий талант, польський фільм тощо. Зауважити варто номінації «Найкращий монтаж у документалістиці», «Найкращий оператор у документалістиці», «Найкращий експериментальний фільм» і – взагалі фантастична номінація – «Найкращий неспродюсований сценарій». У цьому помітна аналогія з так званим голлівудським «чорним списком» сценаріїв, куплених, але не втілених.

Закриття теж нагадувало американський аналог вручення призів – у великій залі столи пронумерували, а місця закріпили за представниками певних фільмів. Подавалися закуски, допоки вручалася перша половина призів, а гарячі страви – в перерві. І що важливо: ведучий, англійський актор і перформер Боб Добсон, подібний до колобка на ніжках, вів закриття так вправно, так красномовно і моторно, що всі три години церемонії пройшли безтурботно і не нудно (звісно, в цьому всім добре допомогло іспанське вино).

По закриттю, як і у випадку з американським «Золотим глобусом», купки людей розійшлися іншими вечірками, продовжити святкування до рання. А зранку вже оголосили, що наступний фестиваль серед Fusion International Film Festivals, лондонський, пройде з 15 по 23 лютого 2020 року. Варшавський же блок, незмінно листопадовий, заявили на числа з 23 по 30. Готуймося!

Фото: Володимир Шуваєв

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
350
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду