Саме це випливає з великого україно-польсько-британського проекту, де конкретно сталінському Голодомору приділено лише третина фільму, а все решта – підкилимним іграм у політику і драматичному намаганню однієї маленької людини з совістю протистояти великому бездушному світу бізнесу, державних інтересів і страху поміняти status quo.

Фактично з того часу, з 1933 року, нічого не змінилося. Європа та США загалом так само зараз ведуть страусову політику, як і 86 років тому, залишаючи Україну на поталу черговому російському упирю. Тому вихід «Ціни правди» Агнешки Холланд настільки важливий, попри невисоку оцінку його мистецької якості провідними виданнями після прем’єри на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. Втім, видання, на кшталт Hollywood Reporter, є американськими – може, тому вони знову вибирають зручну для себе позицію? Як у свій час прийняли позицію журналіста Волтера Дюранті, «людини The New York Times у Москві», який запевняв громадськість у неіснуванні голоду в Україні, на противагу іншому журналісту, Гарету Джонсу, який на власні очі бачив трупи на Харківщині і першим написав про мільйони померлих.

(Обережно, у тексті є спойлери.)

Фільм починається критикою з натяком, куди світ ховає голову від проблем. Гарет Джонс (Джеймс Нортон), журналіст з Уельсу, після свого інтерв’ю з Гебельсом і Гітлером, взимку 33-го говорить про можливу нову світову війну з центром її поширення в Німеччині після приходу до влади нацистів. З цього всі англійські слухачі лаха друть, кажучи, що «Гітлеру треба ще повчитися, бо управляти країною – це вам не мітинги проводити». Цей правдивий факт навдивовижу міцно пов'язаний з подальшими подіями і словами Гарета вже про Сталіна як про тирана народів, чому теж у світі не вірили. Власне, Гарет мав намір взяти особисто інтерв’ю і в Сталіна, за чим і приїхав до Радянського Союзу.

До цього моменту, і з урахуванням частини про перебування Гарета в московському готелі «Метрополітен», усе йде, як у звичайних політичних трилерах, де початок затяжкий, а продовження обіцяє бути напруженим, важким і повчальним. Нортон, чудовий британський актор, відомий за ролями в серіалах «Гранчестер» і «МакМафія», відіграє свою роль легко й весело, граючи романтичного лопуха з бажаннями досягти вершин журналістики (хоч напередодні його героя було звільнено з газети, це не позбавило його позитивного погляду на речі).

З появою в кадрі Пітера Сарсгаарда, який грає Дюранті, з’являється психологічна напруга, і все через певну відштовхуючу зовнішність і очевидну небезпеку Пітера, добре проявлену ним у фільмах «Хлопці не плачуть», «Лавлейс» або «Чудова сімка». І ця очевидність псує атмосферу, перетворюючи її на щось прогнозоване й передбачуване – мовляв, усе ясно, перед нами поганець, і ніякої таємниці нема, чому він так вчинив – усе на обличчі написано.

Власне «московський» епізод дуже схематичний і абсолютно непереконливий, та ще й у деталях. Міліціонери на вулиці стоять у якихось шоломах, більше схожих на німецькі часів Першої світової, тільки з білими зірками. У готелі англійські інженери говорять квадратногніздову фразу «нам тут нічого не загрожує, ми тут як за стіною», що відразу вказує на «картонність» цієї стіни. Переслідування Гарета і його подруги, Ади Брукс (Ванесса Кірбі), ну просто явним вбивцею...

Перша по-справжньому жива сцена – намагання Гарета обняти Аду і її «хочу – не хочу» відбивання, але не надто агресивне. Це знято одним кадром, одним планом, але майже впритул, і Кірбі («Місія неможлива: Фолаут») дуже чуттєво й фізіологічно правдиво передає ергономікою тіла своє бажання навпіл зі страхом і розпачем, врешті обнімаючи чоловіка і проявляючи справжню причину такої поведінки. Вона плаче, і крізь сльози просить його не їхати до України, куди він зібрався, і за що вже був убитий їхній спільний друг, німецький журналіст.

Далі, вже в поїзді, йде кумедна сцена в купе, де агент НКВС намагається споїти Гарета, і його ще більш кумедна втеча нібито до туалету. Із цього, здається, починається зовсім інше кіно, власне – кіно.

У «теплушці», куди втік Гарет, ми бачимо сцену, візуалізовану з його щоденників. Він довго обдирає апельсин, не помічаючи, як на нього дивляться з півсотні дітей і дорослих, напханих у вагоні, чорних, страшних і голодних людей. А потім кидає на підлогу шкурку, і кілька хлопчиків кидаються до неї, мов пацюки, і Гарет від цього роззявляє рота в подиві і з жахом.

Загалом у фільмі багато крупних планів облич, багато міміки героїв. Коли Гарет довго біжить лісом, заваленим снігом, камера невідривно слідкує за його обличчям, яке вже помітно змінилося від початку фільму. Герой стає схожим на затравленого звіра, більше схожим на українців, затравлених голодом. У сцені, де Гарета пригощають юшкою, камера показує обличчя дітей, спокійних і беземоційних – нелюдських, майже мертвих. Тут треба віддати належне польському оператору Томашу Наумюку – він стоїчно витримує ці довгі плани, фактично заглядаючи до дитячих очей, мов до безодні, і безодня дивиться у відповідь.

Уся «українська» частина знята живою ручною (чи стедікам) камерою, в чому проявляється одночасно і нерв, і суддійська витримка – адже йдеться майже про документ для другого Нюрнберзького процесу над злочинами Радянського Союзу. Усе знято в сліпучо-білому кольорі і, з контрастом, у брудно-чорних тонах, коли все на межі розсудливості, все гостро сприймається і гостро показано.

Сцена, коли повз Гарета проїжджає підвода, навантажена мерцями, – одна з найсильніших і шокових, точно варта увійти до списку геніально проявлених злочинів проти людяності. Підвода проїжджає повз тіло мертвої жінки, поруч з яким на санчатах лежить півтора-дворічна дитина, заведена в істериці з криками «мамо». І збирачі мертвих, мов Харони, без зайвих виявів емоцій, закидають, як сіно, до купи трупів жіноче тіло, а потім і дитину, незважаючи на крики, залишаючи Гарета стояти закляклим в іншому вимірі, позбавленим усіх нашарувань культури, голим і безвольним...

У подальшому, з поверненням журналіста до Москви, а потім і до Британії, глядача так само повертають у світ живих і нудних. Продовжується вербальна критика про те, що світ мусить побачити, а СРСР має відповісти за злочини. Цей фрагмент узагалі можна було би перескочити, якби не одна сюжетна деталь, що проходить червоною ниткою крізь увесь фільм – історія про Джорджа Орвелла. Він нібито почув історію Гарета Джонса і написав на її основі свій вражаючий памфлет «Колгосп тварин», уже після того, як споріднив Гітлера і Сталіна у своїй рецензії на «Майн кампф». А через 16 років опублікував свій епохальний роман «1984», що тримав Британію в панічному страху аж до самого 84-го року. Вписаний у «Ціну правди», персонаж Орвелла, хоч і додуманий у такому контексті, але цілком реальний у контексті протистояння з СРСР, без якого важко було б світу зрозуміти, що це за абсурдне, сюрреалістичне, пекельне зло, цей Союз.

У підсумку, на жаль, «Ціні правди» Агнешки Холланд не досягти цінності, наприклад, «Сина Саула» Ласло Немеша про Голокост. Але своєю частиною конкретно про Голодомор фільм виконав роль майже тотожну публікаціям Гарета Джонса, і це – безцінно.

Фото: www.facebook.com/GarethJonesStory