В український прокат вийшов повнометражний фільм режисерів Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна «Захар Беркут». Фільм створено за мотивами однойменної повісті Івана Франка, і це вже друга українська екранізація твору — перша вийшла 1971 року. Її режисером був класик українського поетичного кіно Леонід Осика. Нова картина створена за нових умов і в новому контексті, в якому й сама повість, і фільм за нею виглядають по-іншому з огляду і на українську історію, й на сучасне українське кіно.

Повість «Захар Беркут» вперше була опублікована 1883 року, і є вільною фантазією на історичні теми. У ній Іван Франко не стільки досліджує вказаний період історії (а це 1241 рік — епоха вторгнення орд Батия у Східну Європу), скільки вибудовує власну утопію, в якій ключовими є певні колективістські ідеї його автора. Водночас повість містить виразний сюжет, у якому діють добре прописані характери вольових людей, наявні напружені та дуже детальні епізоди, здебільшого пов’язані з насильством — сцени полювання, бойові сутички й таке інше.

Написаний поетичною мовою, цей твір водночас міцно стоїть на землі. І він видається цілком кінематографічним із різних точок зору, проте у першу чергу через непересічні характери головних героїв та напружену дію, яка не дасть глядачу нудьгувати. І цій повісті буде тісно в рамках повнометражного фільму, вона заслуговує хоча б на міні-серіал, наскільки багатою та автентичною в ній є описана фактура.

Екранізація, яку здійснив Леонід Осика (автор сценарію Дмитро Павличко), в основному зберігає фабулу повісті й веде мову про боярина Тугара Вовка, який не хоче визнавати права тухольців на власну землю й на власне вільне життя. Те саме було й у Франка, щоправда, у фільмі виконавець цієї ролі Костянтин Степанков зробив свого персонажа не таким фундаментальним та міцним, як це було в повісті, де Тугар Вовк не просто зрадник, а ще й могутній воїн, вдатний політик та вмілий організатор, якого засліплюють власні амбіції. Герой Степанкова радше є втіленням ірраціональності, злої волі, ніж невтілених амбіцій.

Натомість у фільмі Осики на другий план відійшов сам Захар Беркут, який у Франка не тільки представляє традиційне життя тухольців — їхню мораль, право, побут та все інше, але й має найбільш прописану біографію з-поміж усіх персонажів. Ба більше, в повісті він 90-літній дід, у якого восьмеро синів. У фільмі йому зменшили роки та кількість синів, проте зберегли найважливішу функцію — носія колективної ідентичності тухольців, яка завше важливіша за індивідуальну ідентичність окремої особи та його волю.

Щодо інших персонажів, то у фільмі Осики — Максим, наймолодший син Захара Беркута, на відміну від повісті, є не стільки громадським та воєнним лідером, скільки ідеологом, бо саме йому віддані важливі меседжі фільму, присвячені, зокрема, релігії (язичник Максим полемізує із християнкою Мирославою), та судження про переваги свободи і демократії над деспотизмом монголів.

Ймовірно, всі ці світоглядні суперечки цілком були на часі 1971 року і в чомусь можуть бути навіть актуалізовані сьогодні, проте вони закривали собою інші складові повісті Франка — власне сам сюжет, саму фізичну дію, яка в цій картині часто-густо виглядає не дуже переконливою. Зокрема, сцена полювання на ведмедя, так щедро та майстерно описана Франком, видається цілком випадковою і зводиться фактично до рукопашної сутички зі звіром, у якій один чоловік гине, проте інший дає ведмедеві раду. Те саме можна сказати і про бойові епізоди, які автори фільму знімають явно без надмірного ентузіазму. Натомість у картині багато уваги приділено атмосфері, костюмам та музиці, а також масовим сценам, відтак перед нами більше театральна, ніж кінематографічна версія повісті. Водночас автори зберегли основне послання твору Франка, який колективне життя тухольців протиставляв свавільності князів та бояр. І сюжет фільму дотримувався логіки сюжету повісті.

Нова екранізація «Захара Беркута» так само, як і екранізація 1971 року, більше відображає наше сьогодення, ніж повість Івана Франка. Складність адаптації в даному випадку була пов’язана, як видається, із потребою переставити акценти в первинному творі. У Франка все було чітко — у давні часи тухольці (читай українці) начебто могли створити такий суспільний лад, який би давав їм спосіб долати внутрішні суперечки та воювати із грізним зовнішнім ворогом. Згодом це вміння було втрачене й саме ця втрата призвела до численних подальших поразок і того жалюгідного стану, в якому українська людність перебувала на час написання повісті. Себто Франко переймався в першу чергу суспільним благом і описував його, виводячи основних персонажів повісті як певні рольові моделі.

Вочевидь утопія про колективне благо не дуже гріла душу авторам адаптації, які, залишивши актуальним конфлікт між тухольцями й Тугаром Вовком, значно звузили його, дали фактично без контексту, який є дуже важливим у повісті. У фільмі боярин завдає матеріальної шкоди громаді тухольців, проте перед нами радше приватний випадок, ніж система, про яку в повісті пише Франко. Для Франка наступ князів та бояр на громадські землі був передумовою слабкості цілої країни, яка через це була фактично беззахисною перед монголами. У повісті цьому приділяється чимало уваги, у фільмі — мінімум.

Позбавивши картину головного свого конфлікту, а це, нагадаю, громадський конфлікт, автори адаптації позбавили й усі інші конфлікти громадської, суспільної складової. Відтак усі негаразди в картині мають винятково сімейний, приватний характер. Власне фільм і починається з оповіді про родинне життя Захара Беркута, його дружини Ради (якої немає в повісті) та його двох синів — старшого Івана (який також не фігурує в повісті) та молодшого Максима. Захар учить своїх синів життю в Карпатах і ці знання здебільшого мають спортивно-прикладний характер. Сам він значно молодший за 90-літнього діда. Діти на наших очах виростають і ось ми уже бачимо їх дорослих, а в Івана навіть є дружина та маленький син.

Проте у Франка події починаються не з розповіді про Захара Беркута, а з епізоду полювання, на якому Максима запросили бути провідником. І саме полювання проявляє характери головних персонажів — рішучість Мирослави, яка відкрита всякому новому досвіду; лідерські здібності та сміливість Максима, а також міцність Тугара Вовка. І запрошення на віче — це вже наступний крок, який дозволяє нам оцінити дії персонажів не тільки через їхні слова, але й через вчинки. Автори ж сценарію переставили усе місцями й вийшло, що у фільмі йдеться вже не стільки про протистояння Тугара Вовка й тухольців та його зраду, скільки про родинне життя Захара Беркута.

Зрештою, це стосується й усіх інших персонажів, у тому числі й монгольського хана, який задля помсти за смерть сина (його також не було в оригінальному творі Франка) змінить маршрут орди через Карпатські гори — вчинок, на який би навряд чи пішов жоден монгольський завойовник. Підпорядкованість сюжету приватним інтересам персонажів, його мелодраматизація одразу понижує задум «Захар Беркута». У цьому контексті сам сюжет повісті виглядає навіть якось недоречно. Якщо завойовника з багатотисячним військом можна зупинити вбивством сина, то що то за завойовник такий?

З іншого боку, сценарій фільму писався не українцями, а людьми, які мають трохи інший кінематографічний та усякий інший досвід. І цей досвід їм диктує, що в сучасному фільмі має йтися в першу чергу про сім’ю як найуніверсальнішу суспільну категорію, яка зрозуміла всім. І справді, ми не знайдемо жодного сучасного голлівудського фільму, який би не ставив родину в центр власної оповіді. Ймовірно, це вписується і до споживчих інтересів масової аудиторії, і до якихось маркетингових стратегій, бо мелодраму все ж простіше продати за драму.

Мелодраматизація конфлікту привела до суттєвих сюжетних змін у картині. Усі ключові епізоди, всі загострення сюжету пов’язані тут із родинними справами, а не суспільними обов’язками, які у фільмі залишаються якимось факультативними рудиментами, що потребують свого пояснення.

Універсальний родинний сюжет утілюється за допомогою такого самого універсального інструментарію, якими в даному випадку стають англомовні актори — жива валюта сучасного світового кінопроцесу. Саме їм були віддані всі головні ролі — Захара Беркута, його дружини та його синів, Тугара Вовка і його доньки Мирослави. З українських акторів чільну роль зіграв хіба Андрій Ісаєнко, проте його персонаж очікувано німий. Іноземні, англомовні актори, ймовірно, мають принципово важливе значення для просування фільму за кордоном.

Якщо ж дивитися на стрічку загалом, то перед нами цілком придатний для споживання фільм, який може викликати інтерес широкої аудиторії. По-своєму виразний, він позначає собою подальший шлях українського комерційного кіно, яке, ймовірно, розвиватиметься поза російським контекстом. Це нове кіно оперуватиме новою для нас універсальністю — і в сюжетах, і у способі їхньої подачі. Проблема в цьому випадку може бути тільки одна — таке кіно зщоразу більше віддалятиметься від національної специфіки, власне, від України.